Реферат: Становлення і розвиток соціології праці в Україні, історико-соціологічний нарис

Необхідність дослідження цієї теми обумовлена насамперед процесом демократизації і становленням незалежності України як суверенної держави, національно-культурного відродження. У цих умовах потреба в знаннях власної історії, культури, науки здобуває особливе значення. Адже це забезпечує генетичний зв’язок минулого, сьогодення і майбутнього. Тому дослідження історії виникнення і розвитку соціологічної думки в Україні і історії соціології праці – зокрема стає дуже актуальним. Тим більше, що історія соціології праці в Україні дотепер залишається “суцільною білою плямою” [1, с.85]. В окремих роботах по соціології праці, де розглядається історичний аспект, внесок українських вчених або не згадується взагалі [2] або розмитий у викладі загальних досягнень вітчизняних соціо­логів [3], або обмежується згадуванням окремих прізвищ українських соціологів, що працюють в галузі проблем соціології праці [4]. До того ж, при такому підході не враховувалися історичні особливості виникнення й розвитку соціології в Україні, що обумовили деяку своєрідність цього процесу в рамках розвитку світової соціо­логії.

Головною особливістю становлення й розвитку соціології праці (як і всієї соціології в Україні) є її висока політизація, пов’язана з ідеями державної, національної і культурної незалежності. Саме в контексті цих питань розглядаються проблеми соціології праці на усіх етапах її розвитку.

Відзначимо, що зародившись і розвиваючись разом з виникненням соціологічної думки в Україні, соціологія праці проходить основні періоди її розвитку.

В історії соціологічної думки виділяють два самих загальних періоди її розвитку: протосоціологія й академічна соціологія [5, с.23].

Протосоціологія охоплює період від виникнення перших примітивних уявлень про світ людини до моменту появи соціології як самостійної науки (О.Конт). Академічна соціологія охоплює період з моменту появи системи Огюста Конта і продовжується до наших днів.

Зрозуміло, що кожний з цих періодів має кілька етапів. Так протосоціологічний період (V–середина XIX вв.) містить у собі, в залежності від впливу на формування соціологічних поглядів особливостей економічних, соціальних, політичних, ідеологічних і парадигмальних факторів, наступні етапи:

¨ становлення, розвиток і розпад Київської Русі (V-кінець XV в.);

¨ виникнення, розвиток і розвал козацтва (кінець XV-середина XVIII в.);

¨ відродження України (кінець XVIII-середина XIX в.).

Характерно, що насиченість уявлень і знань кожного періоду проблематикою соціології праці була різною в залежності від змісту історичного процесу в кожен період і на кожному етапі.

Так, на першому етапі (V-кінець XV століття) соціальні проблеми праці ще не виділяються із загального контексту теологічних знань. І тільки на другому етапі, з виділенням соціальних проблем людини з теологічних знань, виникають передумови для виділення проблематики соціології праці.

Серед мислителів того часу ці проблеми досліджував Феофан Прокопович (1681-1730)[6, с.509-515]. Виходячи з розуміння людини як малого макрокосму чи особ­ливого світу, він розкриває механізми і ціль людської діяльності, зв’язуючи їх з потребами людини. Кожна людина діє тому, що “вона бажає чогось, заради чого це робить”. Досягнення щастя пов’язане з діяльністю людини, із задоволенням його потреб. У такому підході відкривалися можливості для майбутніх досліджень трудової діяльності на основі виділення основних її спонукальних сил без твердої регламентації її божественним проведінням. Заслуговує на увагу думка про необхідність з’ясування, в чому складається добро і блаженство, до якого потрібно прагнути, і що в найбільшій мірі відповідає людині. Здається, що в його роботах уперше з’являються уявлення про відповідність трудової діяльності здібностям людини, хоча чіткість і визначеність вони одержали в роботах більш пізнього часу.

Продовження і розвиток ці ідеї знайшли в роботах мислителів козацького часу, зокрема, Григорія Кониського (1715-1805) [7, с.388-419]. У його концепції людської активності лю-дина спирається на власні рушні сили і мотиви, а не тільки залежить від божествен-ного провидіння. Людська діяльність розглядається їм як усвідомлена, що включає мету, засоби її досягнення і “добро” як потребу, що усвідомлена у вигляді первісної мети.

Віра у творчі можливості людини, що вона реалізує в процесі досягнення людського блага, не суперечить вищому благу, що “приготував людині Бог”. Людське благо чи щастя припускає наявність здоров’я, доблесті, задоволення потреб у продовженні роду, почуттєвих насолодах, відчуття благополуччя і щасливої долі і вимагає заняття як фізичною, так і розумовою діяльністю.

Як бачимо, в розумінні механізмів людської діяльності Г.Кониський не так вже й далекий від сучасних соціологічних поглядів. Плідні також його ідеї про роль людської праці в досягненні щастя – “добра”.

Подальший розвиток ідея про людську діяльність як шлях досягнення щастя знайшла в роботах Г. Сковороди (1722-1794). У своїй роботі “Алфавіт, чи Буквар світу” він відходить від розуміння джерела щастя в абстрактному початку добра. Такий початок, на його погляд, знаходиться в праці. Розвиваючи ідею про необхідність самопізнання, як застави успішної діяльності людини, він збагачує її вченням про “споріднену працю”.

Суть цього вчення — у визнанні природності праці для людини і необхідності розпізнати й усвідомити, до чого ти породжений – лише в цьому ти “будеш для себе і для братія твоєї корисним” [8, с.324]. Роби те, до чого породжений і тоді будеш щасливий не тільки результатами праці, але і самою працею, “самий у деланїї твоєму праця буде для тебе сладчайший, ніж…самі праць твої плоди” [8, с.348].

Мислитель зовсім не заперечує суспільного значення праці. Тільки “праця”, “ремесло” є основою всякої “машини” громадського життя, “початком” і “вінцем” існування суспільства. “Праця є живий і невсипущий усієї машини хід поколь. Поколь породить зроблена справа” [8, с.323]. Однак найбільш корисна для суспільства саме “споріднена праця” – праця відповідно до призвання. Очевидна актуальність такого підходу в даний час, коли ідея “роби те, для чого ти породжений” узята на озброєння сучасним менеджментом [9] і лежить в основі теорії соціології кар’єри і самоменеджменту [10]. Цікава думка про те, що “неспоріднена праця” може наносити шкоду не тільки суспільству, але і самому працівнику в першу чергу. “До мучення – трудитися в неспорідненій справі? – запитує Г. Сковорода. І відповідає з мудрістю, гідної всілякої поваги, що люди, що борють зі своєю природою і йдуть врозріз з нею “самим собі суть убивці” [8, с.337]. Як бачимо, за гуманістичною спрямованістю ці соціологічні ідеї про працю не втратили своєї актуальності й у наш час. Вони поклали початок гуманістичним традиціям в українсь­кій соціології праці, що були продовжені на етапі відродження України (кінець XVIII-середина XIX ст.).

Тут доречно буде звернути увагу на те, що, незважаючи на певну самобутність і специфічність, ідеї соціології праці в Україні розвивалися не тільки в руслі західної і російської соціологічної думки, а в безпосередньому контакті і взаємодії з видатними вченими того часу. Нерідко українські вчені реалізували свій творчий потенціал у науці інших держав.

Так, видатний соціолог М.М.Ковалевский (1851-1916) [11, с.40], відомий як послідовник позитивізму в його конто- варіанті, народився на Україні, учився в Харківському університеті, Берліні, Парижі й Лондоні й працював в різних краї­нах.

Одним з центральних понять його концепції була “соціальна солідарність”. У розширенні сфер солідарності він бачив основу соціального прогресу, у тому числі, й у виробничо-економічній, трудовій сфері. Важливим для дослідження соціальних процесів у трудовій сфері є його виступи проти монізму в соціології, визнання впливу одного (чи деяких) факторів на соціальне життя. Такий підхід створював передумови для дослідження праці як соціального явища, обумовленого взаємодією сукупності факторів і явищ.

І хоча перший соціологічний курс був введений ним у Петербурзькому Психоневрологічному інституті, він і в науковому, і в політичному житті (був депутатом I-й Російської думи від Харківщини), і в культурно-суспільному житті (очолював Товариство ім. Т.Г.Шевченка в Санкт-Петербурзі) ніколи не поривав з Україною.

Гуманістичні традиції української соціальної думки знайшли своє продовження в роботах Івана Яковича Франка (1846-1916). Працю, як соціальне явище, він розглядає в контексті і взаємозв’язку з усієї людською діяльністю. Виділяючи працю як основу існування людства і його соціального прогресу, в своїй роботі “Про працю” він підкреслює, що будучи основою людського добробуту і щастя, праця не вичерпує всієї розмаїтості людського життя. Плідною є думка про вплив поділу праці на життя людського суспільства. Поширюючи цей вплив на всі сфери життєдіяльності, автор вважає, що розподіл праці, в сполученні зі станом освіти й економічним господарюванням, складають основу політичної влади в державі [5, с.277-285]. Заслугою великого мислителя було виділення в окрему галузь соціальних знань науки про працю, що одержала назву “суспільної економії”.

З критичних позицій сприймав марксистські погляди видатний український економіст і соціолог Михайло Іванович Туган-Барановский (1865-1919) [12, с.643-644]. Розділяючи погляди неокантіанства, він указував на однобічність визначення життя суспільства лише характером способу виробництва. На його думку, такою основою є господарська діяльність, як сукупність людських дій зі створення матеріальних умов для задоволення людських потреб.