Реферат: Еволюційні і революційні форми суспільного розвитку

Поняття "рушійні сили розвитку суспільства"

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні
явища: об'єктивні суспільні суперечності,

продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей,
народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином,
пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним
детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або
ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає
якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю
людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей,
соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності
людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській
діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий
методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість
людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз
суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її
результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в
цій діяльності, її піднесень та спадів.

У західній соціальній філософії історично склалися три "концепції маси".

1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився ще у
XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи
буржуазній еліті. "Масове суспільство", за такого підходу, означає повернення до
варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ — це
матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб'яра. Уява Ніцше
змальовувала образ "надлюдини", героя, який стоїть "поза добром і злом", зневажає мораль
більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до
влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.

2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ле-дерер) виникла у 30-і
роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та її страху перед
фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату
ослабла, що місце організованого класу займає аморфна і безлика маса, яка складається із
відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.

Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних
заколотників, то представники цієї концепції розглядають її як конгломерат зневірених
індивідуалістів, які сліпо йдуть за "вождем".

3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла
у США після другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури.
Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня
американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної
активності. Звідси — уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є
опорою всякого конформізму.

Еліта, — робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, — розбещує маси й
отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами,
оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього
суспільства.

Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти.
Не погоджуючись повною мірою з жодною з них, автори вважають, що народ завжди був і є
творцем історії, хоч іноді ставав її маріонеткою. І тому в переломні періоди історії, під час
доленосних подій народ спочатку може "мовчати", а потім брати на себе весь тягар
соціально-економічних перетворень суспільства.

Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її "живому русі" беруть участь
і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн
та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи "вибраних",
впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні
особистості. Адже еліти з'являються як вираження інтересів певних історично висхідних
соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що
історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.

Нарешті, ще раз повернемося до суб'єктів суспільного розвитку — ролі поколінь. Ця
спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.

Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії
суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність
ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або
генерацію — ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо);
хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне
покоління; умовне або гіпотетичне покоління '— спільність учасників, чиє життя
нерозривно пов'язане з якимись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб'єкт суспільного
розвитку. Методи ж поколінного та ко-гортного аналізу широко застосовуються у
суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації
суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже "естафета поколінь" є реальною історією кожного народу і всього людства.

Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціально-етнічним спільностям.
Різноманітні соціально-етнічні спільності як суб'єкти суспільних, зокрема національних та
міжнаціональних відносин, надають їм особливої своєрідності, неповторності, збагачуючи
загальний процес розвитку етносуспільного буття, соціуму загалом.

У загальному вигляді етносуспільні відносини можна характеризувати як взаємовідносини
людей, що належать до різних соціально-етнічних спільностей, тобто більш-менш стійких
історично сформованих угрупувань людей. Етносуспільні процеси мають глобальний
характер. Вони, зокрема, зумовлюються тією обставиною, що більшість соціально-етнічних
спільностей (а їх у сучасному світі нараховується більше чотирьох тисяч) проживають у
багатонаціональних державах. Все це суттєво актуалізує глибоке вивчення як історичних
тенденцій, так і сучасних складних та суперечливих процесів розвитку соціально-етнічних
спільностей, етносуспільного буття як необхідної умови його гармонізації та гуманізації.

Історично першою соціально-етнічною формою спільності людей є рід. Протягом усієї
історії первісного суспільства домінуючими були кровнородинні зв'язки. Рід якраз і є
формою спільності людей, що заснована на кровнородинних зв'язках і веде своє походження
по одній лінії — материнській (у період матріархату) чи батьківській (у період патріархату), має
спільну мову, спільні звички, релігійні вірування та деякі елементи первісної культури.

Рід як соціальна спільність людей виникає з первісного людського стада і є результатом
розвитку суспільства, його продуктивних сил, зокрема форм суспільної організації людей.
Рід, згуртовуючи в єдине ціле членів общини, є її ядром, забезпечує відтворення потомства
(нащадків) шляхом певного регулювання шлюбно-сімейних відносин на основі екзогамії
(заборони шлюбів всередині роду). Родовий устрій характеризується такими рисами, як
первісний колективізм, панування суспільної власності, відсутність приватної власності,
моногамної сім'ї, майнової та соціальної диференціації. Родовій організації життя людей
були також властиві родові культи, зокрема культ вождя, фетишизм, анімізм (віра в
існування душ і духів), тотемізм (одна з первісних форм релігійних вірувань, для якої
характерна віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною групою людей
(родом) і певним видом тварин, рослин). '.Чисельність родової общини була незначною —
не перевищувала 30—50 чоловік. Але з розвитком первісного суспільства чисельність родів
поступово збільшується, пізніше відбувається об'єднання їх у фратрії (братства), а фратрій
— у племена, а тих, у свою чергу, в союзи племен.

Плем 'я, таким чином, утворюється з сукупності близьких одна одній родових общин, як
правило, з певної кількості пов'язаних шлюбними відносинами родів. Плем'я — це відносно
стала спільність людей, що характеризується кровнородинними відносинами, певною
спільністю співплеменників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними
елементами первісної культури. В основі даної спільності лежить колективна власність на
землю і загальна праця, яка і робила члена племені співволодарем власності. Близькородинні
племена часто об'єднувались у групи чи союзи племен, яким було властиве племінне
самоврядування, зокрема племінна рада, громадянські та військові вожді і т.д. Найважливіші
питання вирішувались на зборах усіх членів племені.