Реферат: Емпатія і комунікація
Особистісний підхід все настійливіше утверджується як ключовий психолого-педагогічний принцип організації навчально-виховного процесу. Однак рівень його науково-методичного обгрунтування не задовольняє педагогів і психологів (1,С.58-59). Особистісний підхід є своєрідним методологічним інструментарієм, основу якого становлять сукупність вихідних концептуальних уявлень, цільових установок, методика психодіагностичних та психолого-технологічних засобів, які забезпечують більш глибоке, цілісне розуміння пізнання особистості, її розвиток. Особистісно орієнтована освіта реалізується через діяльність, метою якої є саморозвиток суб’єктів навчального процесу, розкриття їх внутрішнього творчого потенціалу. Зміна змісту освіти на сьогоднішньому етапі розвитку вищої школи веде до зміни її технологій, надає їй особистісної спрямованості.
Серед різноманітних особистісно орієнтованих технологій ефективним щодо вирішення проблем фахової підготовки психологів-практиків є використання групової психокорекції у вигляді методу активного соціально-психологічного навчання(АСПН), розробленого проф. Т.С.Яценко (7,8). АСПН легко вписується у реальний навчально-виховний процес у вузі, є гуманістичним за своєю суттю, результативним з точки зору оптимізації особистісних та професійно значущих якостей майбутніх фахівців у галузі практичної психології. Психокорекційний процес у групі АСПН забезпечує з’ясування глибинних психологічних передумов труднощів спілкування, сприяє розвитку рефлексивного потенціалу суб’єкта.
Професіоналізм психолога-практика у великій мірі залежить від рівня його соціально-перцептивної компетентності. Для фахівця у галузі практичноі психології здатність об’єктивного сприймання плинного соціально-перцептивного матеріалу,як зазначає Т.С.Яценко, є однією з найважливіших. “Такою є перша й доконечно потрібна умова, аби психолог став практиком.І це зрозуміло,бо він працює з тим, що бачить, чує, сприймає, відчуває” (7,С.7). Однак наявність деструкцій у суб’єкта призводить до викривлень реальності, до спотвореного сприйняття об’єктивної дійсності. З іншого боку, психолог повинен звертати увагу й об’єктивно інтерпретувати факти розбіжності декларованих устремлінь і реальної поведінки.
Вирішити проблему підвищення точності міжособистісного сприймання традиційними методами підготовки фахівців неможливо.У зв’язку з цим особливого значення у системі підготовки майбутніх психологів-практиків набуває особистісна психокорекція,яка забезпечує глибинно-особистісне самопізнання, слугує поліпшенню взаємодії у процесі спілкування.
Практикуючий психолог має безоцінно сприймати клієнта, орієнтуватися не на власні моральні уявлення,стереотипи світосприймання й поведінки, а на систему цінностей клієнта. Феномен “приєднання” до позиції клієнта створює атмосферу довіри, забезпечує продуктивність надання кваліфікованої психологічної допомоги.
Культура спілкування психолога передбачає вміння використовувати різноманітні засоби й методи впливу на клієнта,адекватно сприймати й розуміти його, налагоджувати ефективну взаємодію, орієнтуватися на партнера як рівноправного суб’єкта спілкування. Справжня культура спілкування – це й знання про наявні стереотипи взаємодії (6,С.243). Спілкування передбачає взаєморозуміння між його учасниками, яке базується на взаємосприйманні, зіставленні, інтерпретації особистісних характеристик поведінки. Все це становить зміст перцептивної сторони спілкування. Термін “соціальна перцепція” був запропонований Дж.Брунером. У загальному вигляді він означає формування у свідомості людини образу іншого. Дослідження соціальної перцепції зосереджені на вивченнні двох блоків проблем: аналізові особливостей суб’єкта й об’єкта міжособистісного сприймання й аналізові його механізмів. Соціальна перцепція є передусім пізнавальним процесом. Невід’ємною частиною будь-якого соціально-перцептивного процесу є емоційно-мотиваційний та поведінковий аспекти життєдіяльності особистості (9,С.95).Зміст поняття ”соціальна перцепція” включає сприймання не тільки фізичних властивостей об’єкта, а також його внутрішніх характеристик: намірів, думок, здібностей, емоцій, установок, цінностей тощо. Передбачає інтерпретацію та оцінку на цій підставі вчинків іншої людини, розуміння її як особистості. Виходячи з цього, виокремлюють дві стадії міжособистісного розуміння-стадії конкретно- чуттєвого та абстрактно-логічного відображення. Сутність інтерпретації, яка відбувається на стадії абстрактно-логічного відображення, полягає в поєднанні сприйнятих елементів-ознак зовнішності із семантичним змістом досвіду та знань суб’єкта.
Процес інтерпретації має переважно оцінний характер. Акт оцінки входить у структуру пізнавальних процесів, результатом яких є образ-уявлення про іншу людину. Образ-уявлення усвідомлюється як певне враження, вербалізується в поняття, на основі яких виникає судження як психологічна інтерпретація (10,С.486-487).В оцінці відображене ставлення суб’єкта до іншої людини. Б.Ф.Ломов зазначає, що термін “ставлення” передбачає не скільки об’єктивний зв’язок особистості з її оточенням, а в першу чергу, її суб’єктивну позицію в цьому оточенні (11,С.326). Такий інтегральний характер ставлень особистості розроблений в працях В.Н.Мясищева, Д.Н.Узнадзе, О.М.Леонтьєва та інших вчених.
Особистість відображає реальність характерним для неї чином. В суб’єктивному ставленні представлена соціальна позиція конкретної людини, її потреби, установки, погляди та ін. Природньо в ставлення особистості ”вплітаються” емоції. Саме вони є невід’ємною частиною всієї сфери ставлень людини, надають її структурі індивідуальної своєрідності. Характерним для ставлень є відносна стійкість, що дозволяє говорити про їх особливості: активність, об’єм, співвідношення компонентів (свідомого, несвідомого, раціонального та ірраціонального) та ін. (12). Саме об’єктивністю пояснюється розбіжність в оцінках, судженнях різних людей стосовно одних і тих же феноменів. Як слушно зазначає О.О.Бодальов, від того, як люди відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, оцінюють можливості один одного, багато в чому залежить характер і результати їхньої взаємодії. Це свідчить про те, що соціальна перцепція виконує функцію регулятора спілкування (13). Вибір людиною тієї чи іншої лінії поведінки в кожній конкретній ситуації передбачає сприймання та оцінку головних її елементів: партнера, самого себе і ситуації контексту загалом. Таке діагностування наявної ситуації через оцінку стану її головних елементів утворює найсуттєвіший результат соціальної перцепції (9,С.95).
Однією з ознак міжособистісного розуміння є його адекватність, яка передбачає точність і об’єктивність відображення психічного образу іншої людини. Адекватність сприймання у професійній діяльності психолога є основою психодіагностики й успіху психокорекції. Розуміння часто ускладнюється дефіцитом інформації, який обумовлює каузальну атрибуцію. Цей феномен є своєрідним засобом інтерпретації та оцінки суб’єктом інших на основі буденного, житєйського досвіду. Каузальна атрибуція передбачає заповнення інформаційних прогалин шляхом характеристик, причин поведінки на основі минулого досвіду.
До зниження точності міжособистісного сприймання та розуміння іншого призводить явище стереотипізації. Воно обумовлює спрощення процесу пізнання іншої людини або упередження у її сприйманні. Стереотипізація пов’язана з приписуванням психологічних рис, так званих “оцінних стреотипів” (10,С.489) суб’єкту, на основі його приналежності до певної соціальної спільноти, визначення його соціального статусу, ролі та ін. На чуттєвому й логічному рівнях виникає установка на подальшу фіксацію в людині певних властивостей. Цікаві експериментальні дослідження про регулюючий вплив установки на процес відображення і взаємодії представлені в роботах О.О.Бодальова. В процесі міжособистісного сприймання на грунті стереотипізації виникають ефекти ореолу, первинності, новизни. Вони призводять до схематизму, спрощеності людського сприймання.
Проведені дослідження дають підставу твердити, що точність міжособистісного сприймання залежить від набутого соціального досвіду, індивідуальних властивостей особистості, рівня нейротизму, егоцентризму, віку, статі тощо.
Проблема адекватності міжособистісного розуміння, точності сприймання виникла передусім як практична проблема. Її розробка та актуальність пов’язані з необхідністю підвищення соціально-психологічної компетентності працівників у сфері “людина-людина”. Особливого значення набуває ця проблема при підготовці майбутніх психологів практиків.Соціально-перцептивна підструктура особистості психолога-практика має свої особливості. Специфіка вимагає від спеціаліста глибокого психологічного розуміння життєвої ситуації клієнта, механізмів міжособистісної взаємодії, осособливостей власного образу в очах клієнта та розвиненої особистісної рефлексії (6,С.51).
Точність міжособистісного спиймання забезпечується дією певних психологічних феноменів. Передусім мова йде про ідентифікацію. Це поняття виражає той факт , що одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе до неї. У реальних ситуаціях взаємодії люди користуються цим прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будується на підставі спроби поставити себе на його місце. Ідентифікація виступає одним із механізмів пізнання та розуміння іншого (9,С.97-98). Філософський зміст цього поняття походить від латинського – тотожність, однаковість, рівнозначність, подібність процесів, явищ або понять . Феномен “ідентифікація” був описаний З.Фрейдом і з інтересом вивчався багатьма вченими. У сучасній психології трактується по-різному. Згідно з визначенням Б.Паригіна, ідентифікація означає взаємне уподібнення індивидів один до одного. На думку А.Бандури, це процес - модель копіювання суб’єктом почуттів, думок, дій іншого. Д.Гервітц вважає, що ідентифікація – це набуття або засвоєння цінностей, ідеалів, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків. З точки зору Р.Адамека і Б.Дейгера, коли один суб’єкт ідентифікується з іншим (моделлю), він розглядає модель як значущого іншого, відчуває до моделі почуття симпатії, засвоює її норми і цінності, позитивно сприймає прямий контроль моделі над собою. М.Герберт розглядає ідентифікацію як процес, за допомогою якого один суб’єкт уподібнюється до іншого, переймаючи цінності, погляди,установки і життєвий досвід моделі, а також специфічні форми її поведінки. Ідентифікація буквально означає ототожнення себе з іншим, уподібнення йому, інколи цей феномен визначають як уміння “стати на місце” іншої людини, “прийняти” її точку зору. Однак в дійсності, як зазначає Г.М.Андрєєва, механізм ідентифікації не такий простий, як може здатися. Слід розрізняти два значення терміна “розуміння”. В окремих випадках зрозуміти іншу людину – дійсно означає співчутливо до неї поставитися (це визначається терміном “емпатія”) і прийняти її повністю такою, яка вона є. В даному випадку доцільно говорити про ідентифікацію: ситуація іншого при цьому не скільки “продумується” скільки “відчувається”. І хоча такий спосіб сприймання іншого існує, навряд чи його можна вважати універсальним. “Зрозуміти іншу людину” не завжди означає повністю прийняти її позицію і навіть перейти на неї. В багатьох реальних життевих ситуаціях “розуміння” іншого передбачає не лише афективний, а в більшій мірі когнітивний процес (14,С.48).