Реферат: Суверенітет держави. Зв’язок суверенітету держави з народним суверенітетом

Суверенітет держави — політико-юридична властивість дер­жавної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету[1]:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної вла­ди відносно до усіх інших організацій у політичній системі су­спільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію[2] усередині країни в межах усієї державної тери­торії;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими дер­жавами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні спра­ви ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим сувере­нітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади ви­давати закони.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 лип­ня 1990 p. зазначені такі ознаки державного суверенітету Ук­раїни:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: дер­жавна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який про­яв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) — поширення держав­ної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здій­снення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість само­стійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм між­народного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у між­народних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої за­коном можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам фе­дерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет Украї­ни поширюється на всю її територію» (ст. 2).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнарод­ного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та ін­ших міжнародних-правових документах.

Держава має суверенні права:

право війни і миру;

право видавати закони;

право формувати державні органи;

право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

право встановлювати податки;

право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях;

право вступати до міждержавних союзів та ін.

Проте держава не має права робити все, що вважає за необ­хідне, щодо інших держав. Проти таких дій застерігає міжнарод­не право. Державам, наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або уповнова­ження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим обмеженням свободи дій держави є юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина 'їх економічного життя підлягає керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну систему права і свій власний суд, який вихо­дить із принципу, що у разі виникнення суперечностей між за­конами Союзу і законами держави-учасниці пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени Європейського Со­юзу залишаються суверенними державами.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національнос­тей, що мешкають на території даної країни) означає верховен­ство народу як джерела і носія влади, його право самому вирі­шувати свою долю, безпосередньо або через представницькі ор­гани брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна ха­рактеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єди­ним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місце­вого самоврядування».

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспо­тії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього сувере­нітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внут­рішньої свободи його політичного стану. У демократичній дер­жаві джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного су­веренітету.

Суверенітет нації[3] означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації — гарантована зако­ном міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягну­того рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існуван­ня і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

— право на існування і вільний розвиток, володіння реаль­ною можливістю визначати характер свого національного жит­тя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація — аж до створення самостійної держави);

— право на вільний розвиток національних потреб — еконо­мічних і соціальних;

— право на духовно-культурний розвиток, повага національ­ної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, тра­дицій;

— право розпоряджатися природними і матеріальними ре­сурсами на своїй території;

— право на мирне співіснування з іншими народами та наці­ями;

— право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння ре­альною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і на­родностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Український народ політично самовизначився, створивши самостійну незалежну державу. Держава Україна сприяє консо­лідації і розвитку української нації, збереженню історичної па­м'яті, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і національних мен­шин. Конституція України визначила українську мову держав­ною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний роз­виток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин (ст. 10).

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути су­веренітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він міс­тить у собі обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'­єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне само­визначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шля­хом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які поступили­ся частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недо­пустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівно­сті між правом народів на самовизначення і правом на відокре­млення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багато­національної держави, домагатимуться права створення само­стійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто

в хаос.