Реферат: Шляхи розвязання політичних конфліктів

Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянсь­кої приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим кра­їнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імпе­рій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в країнах, де націо­нальні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема тран­сільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту іден­тифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох кра­їнах значна частина населення не схотіла визнавати себе гро­мадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціо­нальні конфлікти на території колишнього СРСР, де «націо­нальне питання було вирішено раз і назавжди».

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних мас­штабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути, організації, рухи, втягу­ючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-еконо­мічні інтереси. Відповідно, спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:

1. Між існуючою владою та громадськими силами, інтере­си яких не представлені у структурі владних відносин.

2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов'яза­ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повно­важень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов'яза­ний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існую­чого політичного ладу.

Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, кла­сові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні, регі­ональні та інші відносини.

Помітне місце нині займає один із різновидів соціального кон­флікту — міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виника­ють між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія).

Поняття «конфлікт» використовується в політичному кон­тексті, коли трапляються великомасштабні зіткнення всере­дині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені, зокрема І. Прокопенко та В. Малишенко, виз­начають декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, пов'язаних із генезисом владних відносин. Перший рівень — у масштабах усього політичного простору щодо легітимації вла­ди, її визнання чи невизнання. Йдеться про «народну» легіти­мацію, що базується на довір'ї мас до влади, на підтримці полі­тичної еліти. Другий рівень — конфліктні відносини в полі­тичній еліті щодо обсягу владних повноважень, обґрунтування їхньої необхідності. Третій рівень має зовнішній аспект — бо­ротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових па­раметрів, як-от: рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання. Можна вирізнити певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російсь­кий вчений В. Смолянський пропонує такі стадії:

потенційно­го конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

переходу по­тенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на свої інтереси);

конфліктних дій;

розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація до кульмі­наційних точок, а потім — спад і завершення. Конфліктові притаманний феномен багатомірності, оскільки завершення од­ного конфлікту може спричинити інший конфлікт, до того ж в іншій сфері. Досить часто після завершення конфлікту вини­кає ще один етап — постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно кон­фліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Це ми спостерігаємо на при­кладах перманентного близькосхідного конфлікту, конфліктів у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути згруповане за ступенем розв'язання — як повне або час­ткове вирішення та за характером наслідків — у вигляді успі­ху, компромісу, виходу з компромісу, поразки.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де нема конфліктів, — кладовище.

Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростан­ня великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості, зростанням проти­річ, виникненням численних конфліктів у різних сферах сус­пільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — дер­жавних, суспільно-політичних, професійних організацій вияв­ляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбува­ється, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебез­печні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності при­кладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього.

Сучасні дослідження звертають увагу на недостатньо роз­роблену проблему, пов'язану з регулюванням конфліктів та управлінням ними, співвідношенням суперництва і співробіт­ництва. На часі перехід української конфліктології від загаль­нотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних кате­горій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регу­лювання та управління соціальними конфліктами, конфлікт­ний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Сте-панов, К. Боулдінг та ін. розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті тих чи інших су­перечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються повному усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України варто звернути особливу увагу на дослідження проблеми конфліктів у системі соціально-політичних процесів. Необхідність цього пов'язана з досить слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період. Цю проблему не вивчено не лише у вітчизняній, а й у світовій науці.

Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище суспільного життя як перехідний період, що є тран­сформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), впадають в око його своєрідні особ­ливості:

1) всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального

значення;

2) якщо за умов стабільності соціально-політичний кон­флікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період — вертикальний (бо­ротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в Україні та деяких інших державах СНД вже досліджують у політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багато­партійності, політико-економічні колізії в державному і при­ватному секторах економіки, .а також політичні підмурки ет­нічних процесів. Поряд із концепцією теоретичного аналізу пропонуються механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків у вищезгаданих сферах.

Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмо­тивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і при­родного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідоми­ти, що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструмен­тальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.

Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, при­душення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих полі­тичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Досить поширеною є думка, що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно, однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт виникає, коли порушуєть­ся консенсус; останній з'являється, коли врегульовується кон­флікт. У відносинах соціальних спільностей суперництво та співробітництво є інтегральними частинами більшості конфлік­тів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт майже не мають шансів на успіх. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлено сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого, відкритого, тривалого конфлікту. Це реально як у рамках загального попередження будь-яких не­гативних явищ, так і в кожному окремому випадку. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що управ­ління як таке не може стати формою вирішення суперечнос­тей між об'єктивними потребами розвитку і суспільною обо­лонкою, в якій воно реалізується. Якщо така оболонка зава­жає розвиткові, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або чимось замінити соціаль­ну революцію чи локальні колізії, але воно в змозі надати об'єк­тивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих утрат і збільшити досягнення. В цьому й полягає суть управління конфліктом.