Реферат: Шляхи розвязання політичних конфліктів

Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруга – це коло питань, на яких значною мірою зосереджена увага політологів.

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними — як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фунт моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управлін­ня, гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію — самостійну галузь знань на перехресті соціології, пол­ітології, політичної психології.

Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін, думок, сил; серйо­зні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, сус­пільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіт­кнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою ста­дією розвитку протиріч, поділяли їх на антагоністичні, влас­тиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, прита­манні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострі­шими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна по­милка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількіс­тю локальних конфліктів. Не заглиблюючись у критику ста­рих підходів, неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з'ясуванні суті соці­ально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення кон­фліктів у політичній спадщині.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у роз­роблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різно­манітності підходів характерним для них є розуміння політич­ного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан сус­пільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво, недо­віру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлік­ту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулю­вавши дві системи постулатів — Т. Парсонса і власну — та зіставивши їх.

Т. Парсонс:

кожне суспільство — відносно стійка й ста­більна культура;

кожне суспільство — добре інтегрована структура;

кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;

функці­онування соціальної структури спирається на ціннісний кон­сенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтег­рацію.

Р. Дарендорф:

кожне суспільство змінюється в кож­ній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;

кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіж­ностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;

кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспіль­ство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, про­поновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взає­модії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в сус­пільному житті в тих чи інших поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше проведені Г. Зіммелем, який за­пропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлума­чень і лише після другої світової війни набули прикладної спря­мованості — на аналіз і розв'язання реальних конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х рр.

Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми знаходимо досить велику кількість визначень, які певним чи­ном відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політоло­гічних словниках найпоширенішим є таке трактування кон­флікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із ме­тою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твер­див, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних від­носин, у якому його учасники протистоять один одному з при­чини несумісних цілей; він може бути різної інтенсивності, час­тковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників.

У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А. Здравомислов, аналізуючи традиції проблематики політич­ного конфлікту, виходить із того, що політичний конфлікт — це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. На важливість розуміння владного аспекту під час розгляду конфлікту вказували західні дослідники К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер підкреслював, що досить важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось ке­рувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет. Глибоке розуміння ролі владного елементу в кон­флікті виявив польський вчений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлік­ту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються змі­ни внаслідок конфлікту».

За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загаль­ним для них є визнання того, що в основі соціального, соціаль­но-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж ніяк не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирі­шення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб ви­рішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соці­ального індивіда, групи, держави (коли йдеться про міжнарод­ний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть виступати інди­віди, малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та інші структури), об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримі­нальних груп, які домагаються певних цілей.

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної ти­пології конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієн­тацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоніс­ти — ізоляціоністи та ін.). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У про­цесі свого формування він проминув три стадії:

девальвація колективістських цінностей комуністичного

(лівототалітарного) суспільства;

2) відносна перемога індивідуалістських цін­ностей вільного («демократичного») суспільства; реанімація ко­лективістських цінностей у ліво- та правототалітарних фор­мах.

Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних, на­самперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Виз­рівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспіль­ствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номен­клатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.