Реферат: Консерватизм у Франції. Жозеф де Местр

2. Видатний мислитель Пємонту та його “Роздуми про Францію”.

Один із найобдарованіших мислителів свого часу Жозеф-Марі де Местр (1754-1821), видатний французький теоретик і державний діяч П`ємонту до якобінської революції був прибічником ліберальних ідей і лише згодом перейшов на бік консерватизму. Під час революції де Местр не визнавав можливим політичний торг із революційним урядом, тому став політичним вигнанцем, жив у крайній бідності, - спочатку в Лозанні, потім у Венеції, на острові Сардинія, а пізніше у Санкт-Петербурзі (1802-1817), де був посланцем позбавленого володінь сардинського короля при російському імператорському дворі. Останні роки життя пробув у Турині: обіймав почесні посади. Серед основних праць Ж. Де Местра слід назвати “Роздуми про Францію”, “Петербарзькі вечори” та ін. Які ж основні державницько-політичні ідеї обстоював відомий філософ? В чому полягає сутність і специфіка його консервативної позиції?

Критика революції.

Чильне місце у творчості Жозефа де Местра належить осмисленню французької революції, причин її виникнення, ролі її вождів тощо. На його думку, якщо уважніше придивитися до найдіяльніших осіб революції, то легко віднайти в них щось пасивне та механічне, і навіть більше: “Якщо глянути на них зовсім зблизька, то виявляється, що вони – нікчеми.” Він висновував, що ці люди виявилися пішаками в грі сил стихії, яка все більше й більше захоплювала їх, що вони пливли за течією. Мислитель підкреслює, що не вони керують революцією, а вона ними, і таким чином, у революційні часи виявляється потаємна стихія суспільного життя.

Вважаючи, що революція – це справа Божественного Провидіння, де Местр формулює ряд глибоких і містких висновків. Він, зокрема, торкається такого питання: чи можна бачити в революції кару, коли, вочевидь, постраждали й невинні? Відповідь на це хоч і сурова, але ж і не позбавлена справедливості: “Безвинних жертв менше, ніж нам здається. Не можна вважати невинними тих, хто зруйнував релігійну віру народу, хто за допомогою софізмів зазіхав на основи державного устрою. Чи , може, незаслужено гинули на ешафоті вчені, що засівали революційні, безбожні ідеї? Дивно сподіватись, або Провидіння зглянулося б над злочинцем тільки тому, що він вельможний, знаменитий і вчений, коли якраз через цю свою вченість він найбільш і винуватий...”

Окрім цього французький теоретик зазначає, що наші, людські, оцінки зовсім не абсолютні, що ми погано розуміємось на питанні добра та зла, тому що подавлені тисячами умовностями та пересудами, засуджуємо бійку на ножах, але визнаємо почесною ё благородною дуель на шпагах. І для нього ясна річ, що у Провидіння інші мірки для людських діянь.

“Ми торкаємось в наших оцінках лише поверхні явищ і не розпізнаємо за прекрасними словами про благо народу, про свободу і т.д., таємних, інколи дуже низьких мотивів, відомих божеству. Нарешті, не можна обмежувати коло винуватців революції тільки тими, котрі себе чимось виявили. Ті, хто не бажав революції, всі, хто підтримав її своєю пасивністю, теж винні, теж заслужили кари.”

Отже, Жозеф де Местр переконаний в тому, що винуватцем революції є весь французький народ, бо посягнув на суверенну владу, на її носія. За бунт, який завершився царевбивством, Французи понесуть тяжку відповідальність: “убивці почнуть самознищувати себе, виконуючи невідому для них волю Провидіння”. Цікаво, що ці слова, сказані де Местром на початку революції, виявилися, як відомо, пророчими. Пізніше він знову повертається до цієї теми: революція – це всім кара.

Судження про конституцію.

Цікаві судження де Местра щодо конституції. Кожен народ – це живий організм. І кожній нації притаманні свої визначальні риси, свій характер, який позначається на своїй конституції. Стосовно ж походження конституцій, то воно, як і походження старих династій, сягає глибини століть, губиться у пітьмі часів Конституції зароджуються і вивершуються у незбагненних потаємнах людського життя. З рештою, їх творить саме Провидіння. І, звичайно, конституції якобінського Конвенту чи Директорії не мають до цього ніякого стосунку. Ці конституції годяться для всіх народів і держав – від Китаю до Женеви, тобто “не годяться ні для кого”. Тому такі конституції, згідно з висновками філософа, цілком закономірно перетворюються на клапоть паперу. Паперові (надумані) конституції є “бездушні, тоді як вся сутність справи у народному дусі, яким і тримається держава”.

Для Франції тієї доби республіканська форма правління, за де Местром, була чимось зовнішнім. Вона не мала коріння в природі французького народу. Створена під час війни, вона мала загинути щойно настане мир. Такою була воля Провидіння.

У своїй книзі “Роздуми про Францію”, що вийшла у 1796 році і принесла автору широке визнання, Жозеф де Местр виклав своє бачення тієї катастрофи, яка струсонула не тільки Францію, але й всю Європу. З цієї праці стає зрозумілим, яке гігантське значення має для державної політики історична традиція. На думку філософа, раціоналістичні потуги “ перебудувати суспільство” – наївні, однобічні і безпорадні. Народ – “це політичний організм” , який живе за своїми внутрішніми законами і не мають нічого спільного з абстрактними теоріями.

Таким чином, суспільство і державу неможливо бо будувати на засадах розуму. У суспільному житті існує така сфера, яка не кориться ні розуму, ні волі людини. Це сфера підсвідомого, сфера традиції. Вона зриває усі спроби заздалегідь раціоналізувати людське життя. І цього аж ніяк не можна не враховувати в політичній діяльності.

Сповідуючи абсолютизм, де Местр, однак, у більш зрілий період своєї творчості, з одного боку, схвально відгукувався про англійську Конституцію, а з другого, - висловлював низку різких зауважень на адресу французької королівської влади і навіть папи римського Пія VII.

Аналізуючи творчість Жозефа-Марі де Местра , ми маємо враховувати, звичайно, що не в усьому він мав рацію. Як людина “старого режиму” він, скажімо, тяжів до абсолютної монархії, вважав, що тільки вона може бути повновладною державою, а участь народу в управлінні, на його думку, - то химера, фікція. На противагу теорії суспільного договору і вченню про права людини, він визнавав істинною основою людського співжиття органічний зв`язок соціальних одиниць і груп із державним цілим, яке від них має бути незалежним і представленим владою абсолютного монарха. Таку владу, таке своє верховне призначення, монарх отримує не від народу, а зверху, за Божественим правом. Відповідно до цього ставлення підлеглих до держави визначається насамперед не так правом, як моральним обов`язком. Держава, а отже, і державна влада, на відміну від простого насильства, є силою священною.

Висновок.

Отже ідеологія не виникла в завершеному вигляді, а пройшла певний процес трансформації. Розгляд консерватизму ускладнюється тим, що його часто сприймають негативно як реакцію, спрямовану проти революційного знищення режиму, реакцію на просвітницькі ідеї, на руйнівні ефекти капіталізму, політичного лібералізму тощо. Хоча термін “консерватизм” з‘явився лише у ХІХ столітті, його ідеї сягають у середньовіччя. Він пройшов чималий шлях розвитку: від оплоту існуючого режиму до захисту певного типу ринкової економіки. Проблеми також виникають через те, що в консерватизмі декілька послідовних традицій. Один тип консерватизму, що стверджував абсолютну монархію, був поширений в Європі аж до ХІХ століття і в модифікованій формі навіть в ХХ столітті, це французький консерватизм з його абстрактною бесідою, безкомпромісністю в політиці, що й було, власне, розглянуто в даному рефераті. Інший тип консерватизму існував в Німеччині. В його основу покладено ідею культурної єдності, яка тісно пов‘язана з органічною концепцією держави, не підпорядкованої ніяким моральним законам. На цих двох традиційних типах консерватизму ґрунтується так званий авторитарний консерватизм. Існує також британський варіант консерватизму, який з‘явився вже після відміни абсолютної монархії, коли розпочалися соціально-економічні реформи. Цей консерватизм характеризують в політиці ідеї змішаної форми управління і скептицизм. Можна назвати також американський тип консерватизму. Погляди на його природу дуже суперечливі. Він може розглядатися як поєднання природного американського традиціоналізму і лібералізму.

Консерватизм заявляє, що він простий, не теоретичний, емпіричний і придатний лише у специфічних, не загальних ситуаціях. В консерватизмі зустрічається дуже багато теоретизування, хоч у ньому часто не існує чіткої системи понять і визначень. Хоча, з одного боку, консерватизм відстоює специфічні обставини, з іншого, він наполягає на універсальних засадах. Отже, консерватизм не лише спосіб мислення, він є ідеологією. Визначними рисами цієї ідеології є внутрішня напруженість поміж різними міркуваннями.

І все ж таки попри всі абсолютисько-монархічні переконання, Жозеф де Местр, на мою думку, стояв вище тих просвітителів, які, вірні духу своєї епохи, абсолютизували можливості розуму. Глибоко історичний філософ бачив цю епоху в органічній цілісності з минулим, його творча спадщина має непересічне значення чимало його висновків значно випередили свій час.

Список використаної літератури:

Коваленко В.И., Костин А.И. Политические идеологии: история и современность.// Вестник московского Университета, 1997, -№2, Серия 12, с. 45-75

Основы политологии: Курс лекций: Учебное пособие для вузов / Н. Сазонов, Б. Решетняк, А. Авксентьев и др.; Под ред. Н. Сазонова. – Харьков: Основа, 1993. – с.464.

Основи політології курс лекцій / Під ред. проф. Н.І. Сазонова. – Харків, 199З – С. 311 – 339.