Реферат: Консерватизм у Франції. Жозеф де Местр

Нація.

Консервативний погляд на народ чи націю є по суті органічним. Цей підхід часто називається комунітарним чи громадським (колективним), на відміну від ліберального контрактуалістичного.

Подібно як з міркуванням про суспільство й особу, консерватизм спирається насімбіоз між індивідуумом і нацією. Людина себе самовизначає як невід‘ємну частину нації. Думка про генезу нації має майже інтуїтивний характер. Один раз встановлена, нація є чимось святим, таємним і незбагненним. Нація уявляється як жива істота, котра незмінна. Вона не впроваджується, тому що вона віковічна. Члени нації успадковують її від минулого й зобов‘язані передати її майбутнім поколінням. Консервативне світорозуміння раніше застосовувало термін раса, а тепер етнос, етноспільнота, етнічність тощо. По суті, нація подається як етнічне явище. Нація представляється як спільнота індивідів, споріднених між собою етнічним походженням, мовою, спілкуванням, територією, генетикою, емоціями, духовною і матеріальною культурою, міфами, легендами тощо. Консерватизм вважає, що існують такі явища як, наприклад, національний дух, національна ідея тощо. Очевидно, на думку даної ідеології, націю, батьківщину, вітчизну, рідний край та інше не можна собі вибрати. Національна ідентичність вважається наданою при народженні, тому не можна змінити свою націоналну приналежність на іншу. Водночас даний світогляд відрізняє національність від громадянства.

Не відрізняючи публічну сферу буття від приватної, консерватизм може призвести до етніцизму. Це означає поширення погляду, що національний чи етнічний елемент, ідея, мета, ідентичність тощо мають повністю проникнути в усі сфери життя. Етніцизація означає домінування даного фактору над іншими, політичними, суспільними, економічними й духовними чинниками. Етніцизм приводить консерватизм до ділеми, пов‘язаної з культурними, релігійними, расовими чи етнічними меншинами, які можуть проживати на території титульної нації. З одного боку, консерватизм підтримує думку, що всі, і етнічні меншини також, мають колективні та індивідуальні права на свій розвиток. З другого - даний світогляд підтримує водночас ідею етніцизації цілого національного простору, для того, щоб духовне лице титульної нації, її менталітет чи душа проникли у все. А це означає, що всі інші ідентичності, національні меншини або просто відштовхуються, тому що етніцизація стає єдиними пізнавльними, оцінювальними і емоційними межами нації. З цього випливає, що хоча й консерватизм теоретично дотримується принципів багатокультурності і поліетнічності, в практиці ця ідеологія може бути асиміляційною, бо етніцизація логічно веде до уподібнення. Таке ж протиріччя міститься в консерватизмі щодо створювання своїх держав національними меншинами. З одного боку, даний світогляд теоретичне погоджується на політичний сепаратизм, а з другого - на практиці не підтримує розриву національного простору домінуючого етноса.

Консервативний світогляд може розрізняти націоналізм і етнонаціоналізм. Бо на відміну від лібералізму, дане світорозуміння уявляє націоналізм як державний феномен, а етнонаціоналізм - як етнічний. А на практиці дані поняття часто плутаються.

Комунітарний підхід до націй уявляє всі нації як відмінні й унікальні. Кожна нація складається з подібних одиниць. Це веде до релятивізму, бо відкидаючи універсалізм, комунітарний підхід вважає, що неможливо порівняти одну націю з іншою.

Насамкінець, можна сказати, що в консерватизмі є тенденція бачити націю в натуралістичний, субстанціальний спосіб як дійсно реальні істоти, а не як концептуальні.

Політика, влада, держава.

Держава вважається історико-політичною спільністю, яка не є витвором людської думки чи волі, а являє собою природну цілісність, продукт історії. Так само як і людська природа і суспільство, держава також вважається містичним тілом, аналогічно до християнського поняття церкви. Оскільки між індивідом та державою існують природні й органічні зв‘язки, між ними немає антагонізму. Крім того, держава тісно пов‘язана із суспільством як засіб для досягнення спільної мети суспільства. За допомогою законів держава підтримує порядок у суспільстві. Розуміння консерватизмом позитивної ролі держави є дещо суперечливим. Більшість схильна вважати, що через вади людської природи є потреба у сильній державі на чолі з сильним президентом. Батьківський чи патерналістичний устрій влади передбачає постійний нагляд за суспільним добробутом, починаючи з родини, щоб створити політичні й економічні умови для розвитку особистості. Патерналізм також виправданий через те, що існуюча нерівність між групами і класами вимагає від еліти взяти на себе відповідальність в ім‘я обов‘язку. Ця ідея суперечить намаганням консерватизму захистити особу від влади політиків чи бюрократів, до котрих ця ідеологія ставиться з застереженням. Через це консерватизм підтримує будь-які механізми, що сприяють децентралізації державного апарату. Консерватизм, за винятком британського, скоріше підтримує федералізм, ніж унітарну державу. Цей опір централізму пояснюється ним, що будь-яка акумуляція влади підсилює вияви вад людської природи і може призвести до сваволі й необмеженої тиранії. Ставлення до місцевої влади позитивніше, оскільки вона менш абстрактна, більш пов‘язана із справами конкретних людей. Отже, місцеве самоврядування може бути сильне, бо його не треба боятися.

Консерватизм скептично ставиться до політичної демократії, оскільки ця ідея суперечить регламентованому, ієрархічному устрою суспільства. Кермо влади має бути довірене представникам давно сформованої правлячої еліти. Раніше традиційний консерватизм бачив у цій ролі аристократів. Сучасний консерватизм спирається на власників майна і на тих, хто має підприємницький хист. Незважаючи на те, що консерватизм визнав існування сучасної ліберальної демократії, він, як і раніше, проти влади так званої не талановитої більшості. Ця більшість є натовпом. Натовп - то лише агрегат людських істот без внутрішньої структури і традиційних цінностей. Натовп і демократія по суті вважаються близькими.

Отже, консерватизм виступає проти змін, за збереження існуючих звичаїв, установ та правил. Це проявляється, коли консерватизм відчуває якусь зовнішню загрозу. Інакше сам по собі консерватизм не виявляє активного захисту існуючого стану.

Консерватизм дотримується дуже песимістичних поглядів на природу людини, вважає, що людина за своєю природою зла. Оскільки інтелект людини недосконалий, а її природа загадкова, то дати якесь раціональне визначення людської природи неможливо.

Руйнування існуючого суспільства шляхом докорінних змін призводить до руйнування особистості. Консерватизм стверджує, що людська особистість формується нацією, мовою, культурою і державними інституціями. Тому це все повинно зберігатися, бо зміни матимуть шкідливі для людини наслідки.

Суспільство, згідно з консерватизмом, має ієрархічну структуру: від родини до держави. Стабільність цієї ієрархії дозволяє людині знайти своє місце в житті. Ті, хто займають вищі щаблі, керують тими, хто перебуває нижче. Нерівність щодо посідання вищих посад і влади вважається природною і має зберігатися.

Розділ ІІ

1.Традиціоналістична течія консерватизму.

Ідеологія консерватизму не виникла в завершеному вигляді, а пройшла певний процес трансформації. Розгляд консерватизму ускладнюється тим, що його часто сприймають негативно як реакцію, спрямовану проти революційного знищення режиму, реакцію на просвітницькі ідеї, на руйнівні ефекти капіталізму, політичного лібералізму тощо. Хоча термін “консерватизм” з‘явився лише у ХІХ столітті, його ідеї сягають у середньовіччя. Він пройшов чималий шлях розвитку: від оплоту існуючого режиму до захисту певного типу ринкової економіки. У сучасному консерватизмі в світі зазвичай виокремлюють три течії: традиціоналістична, лібертарична та неоконсерватична (або ліберал-консерватична). Вони тісно переплітаються, взаємодіють поміж собою, зберігаючи особливості еволюції, власні витоки та створюють неоднорідну, складноструктурну єдність, котрою визначають поняття “сучасний консерватизм”.

Традиціоналістичну течію консерватизму, котра історично була першою, яка заклала початок консерватизму, пов`язують з такими іменами, як Е.Берк (1729-1797), Ж. де Местр (1753-1821), Л. де Бональд (1754-1840). В 20-му столітті головним теоретиком цього напрямку став Р. Керк, який опублікував у 1953 році книгу “Консервативне мислення”. Одним з батьків-засновників консерватизму відносять Ж. де Местра, класика феодально-аристократичного консерватизму. Важливу роль відіграє поняття “традиціоналізм”. На противагу ідеям Просвітництва традиція протиставляється розуму й ставиться над ним, оскільки підкорення їй означає дію в співвідношенні природним станом речей та віковою мудрістю. Традиціоналізм лежить в основі розуміння зміни, відновлення, реформи, проведення котрих не повинно порушувати природного стану речей. При цьому виділяють два основних вида реформ: реформи, що направлені на відновлення традиційних прав і принципів та превентивні реформи, націлені на запобіжні дії від революції. При цьому розмежовують “зміни” та “реформу”. Зміна переоцінює суть об`єкту, реформа - її не торкається та являє собою вимушений засіб. Ж. де. Местр, відмовляючись від республіки, будь-якої реформи та протиставлячи їй традицію й авторитет, вбачав шлях до спасіння в посиленні політичної ролі завдяки релігії. Ядром політичних ідей де Местра явилась ідея еквілібра, тобто створення стратегічної рівноваги в політичному та духовному житті на базі теократичного підходу.