Реферат: Етапи та засади формування об'єднаної Європи

2.Прагнути до членства в ЄС

За очевидністю цього твердження криється фундаментальний принцип добровільної та демократичної організації Європейського співтовариства, яке не загрожує своїм сусідам і не планує цілей територіальної експансії. Євросоюз поважає суверенне право таких країн, як Iсландія, Швейцарія чи Росія, залишатися осторонь процесу європейського будівництва. Тож необхідною передумовою членства в ЄС є наявність чітко сформульованої національної стратегії інтеграції до Спільноти та інституціонально обов'язкове подання прохання про вступ з боку тієї чи тієї європейської країни.

3.Бути усталеною демократією

Уперше в тому, що Європейська спільнота — не просто проект економічної інтеграції, а й об'єднання демократичних націй, переконався авторитарний режим генерала Франко, звернувшись із проханням про асоціацію та приєднання до ЄЕС у 1962р. Унаслідок тривалих переговорів Iспанія домоглася лише підписання торговельної преференційної угоди в 1970р., а її подальше зближення із Співтовариством було чітко обумовлене переходом до демократії. I навпаки, утвердження військової диктатури в Греції у 1967р. спонукало Європейську Комісію призупинити дію угоди про асоціацію з цією країною. Натомість демократичні перетворення в Греції, Португалії та Iспанії в 1974—1975 рр. зробили можливим їхню подальшу інтеграцію до ЄЕС.

У контексті розширення ЄС на країни Центральної та Східної Європи Копенгагенська Рада 1993р. затвердила існування стабільних демократичних інституцій як базового критерія для приєднання до ЄС.Амстердамська міжурядова конференція 1996—1997 рр. внесла відповідні зміни до статті 49 Угоди про ЄС, яка нині проголошує, що «будь-яка європейська держава, яка дотримується принципів, визначених у ст. 6, §1 (принципів свободи, демократії, поваги до основних прав і свобод людини, а також принципів правової держави), може звернутися з проханням про прийняття її в члени Союзу». У рамках виконання політичних критеріїв Євросоюз зобов'язав також країни-кандидати зі Сходу Європи забезпечувати права їх національних меншин та підтримувати добросусідські відносини в регіоні.

Європейська Рада в Копенгагені (червень 1993р.) закріпила ще два важливі критерії вступу: наявність ефективної ринкової економіки, здатної складати конкуренцію на внутрішньому ринку Союзу; спроможність перейняти в повному обсязі acquis communautaire.

4.Бути ефективною ринковою економікою

Відповідність засадам ринкової економіки автоматично випливає з потреб поглибленої конвергенції економік країн — членів Спільноти в межах «Спільного ринку». Водночас, як засвідчило приєднання Греції, Iспанії, Португалії, за нинішнього розширення ЄС на країни Центральної Європи та запрограмованого поглинання Балканських країн навіть суттєве відставання соціально-економічного розвитку не є перешкодою для членства країни в Спільноті, а може лише його відкласти. Iншими словами, розглядаючи економічне становище країни-претендента, береться до уваги передусім ефективність функціонування національних ринкових механізмів, а вже потім її поточний економічний достаток (a healthy rather than wealthy criteria). Так само не обумовлюється і рівень економічної інтеграції країни з Союзом до вступу, що принаймні теоретично знімає потребу в укладанні попередньої угоди про асоціацію з ЄС для потенційного кандидата на членство.

5.Бути згідним та спроможним перейняти весь acquis communautaire

Вимогу запровадження в національне законодавство країни-кандидата сукупного acquis communaitaire висунуто Спільнотою ще в ході першого розширення — коли до ЄС увійшли Великобританія, Iрландія та Данія (1973р.). Переговори про приєднання полягають власне у визначенні умов та термінів імплементації країною-кандидатом нормативно-правового доробку Співтовариста, і це детально фіксують у самій угоді про вступ.

Наближення законодавства посткомуністичних країн до законодавства ЄС розпочалося фактично ще на стадіях стабілізації та базової європеїзації, воно тривало далі, на етапі виконання угоди про асоціацію, а також триватиме після дати офіційного приєднання до Союзу (1 травня ц.р.) аж до повного завершення передбачених вступними угодами перехідних періодів. Тому дотримання цього критерію виходить далеко за межі початкових «кандидатських» зусиль країни та вимірюється радше її юридичною та адміністративною спроможністю виконувати вже взяті зобов'язання. Виконання цієї вступної вимоги не поширюється на ймовірне «євроскептичне» бачення країною-кандидатом цілей та остаточної політичної побудови Союзу. Iнакше кажучи, нова країна-член повинна обов'язково поділяти наявний acquis communautaire та необов'язково (і досі невизначену) — finalite politique. Стверджувати протилежне означало б заперечувати приєднання до Співтовариства Великобританії та країн Скандинавії.

Iстотний «шостий елемент»

Iнституціональне затвердження п'яти вступних критеріїв та принципів їх імплементації (загальна недискримінація та диференціація країн-кандидатів за рівнем розвитку) не усуває з процедури приєднання до ЄС певної політичної та юридичної невизначеності.

Установчі угоди та похідне право ЄС не містять пунктів, де були б зафіксовані умови надання статусу країни-кандидата. Європейські ради, які проходили в Люксембурзі (1997р.) та Ґельсінки (1999р.), чітко визначили лише те, що передумовою початку переговорів про вступ є дотримання політичної складової копенгагенських критеріїв. Це дає нам підстави розглядати будь-яку європейську демократію як потенційного кандидата на членство в Євросоюз. Країни ЄЕЗ та Швейцарія визнані безперечними кандидатами на приєднання до Спільноти, і єдиною перешкодою для вступу є брак політичної волі з боку еліт або (та) населення цих країн.

Водночас залишається відкритим запитання, чи слід визнавати перспективу членства в Європейському Союзі для авторитарних або перехідних європейських режимів з метою підтримки та прискорення їх внутрішніх демократичних перетворень. В історії європейського будівництва відомі принаймні два випадки недвозначного «передчасного» визнання євроінтеграційної перспективи для Iспанії Франко та Федеративної Республіки Югославії Мілошевича, що, без сумніву, сприяло подальшій перемозі демократії в цих країнах [9]. Натомість нинішня «П'ятнадцятка» вважає недоцільним зробити такий крок стосовно перехідних режимів України та Молдови, незважаючи на відповідні заклики як з боку влади, так і з боку опозиційних демократичних сил обох країн.

Питання впливу, що має визнання перспективи членства в ЄС на внутрішню трансформацію посткомуністичних країн, жваво дискутується. Зокрема, на думку польського фахівця Лєшка Єсеня, визнана євроінтеграційна перспектива «перетворює європейські політичні та суспільні стандарти в дієвий амортизатор політичного життя даної країни, який спричиняє до того, що певні кроки, ймовірні «шалені» наміри владної верхівки не мають шансів втілитися політично» [10]. Німецькі дослідники Iріс Кемпе та Вім ван Мерс звертають увагу на взаємодію трьох чинників: 1) поточного становища країни, яке бере до уваги Євросоюз, вироблячи свою стратегію та визначаючи ймовірні інструменти фінансової допомоги цій країні; 2) діяльності національного уряду, який керує поточною ситуацією та зазнає так чи інакше зовнішніх впливів; 3) політики спрямування та порад ЄС, успішність впливу якого на національний уряд залежить визначальною мірою від надання перспективи членства цій країні [11].

На практиці офіційне підтвердження перспективи членства для країн Центральної Європи (червень 1993р.) відбулося значно пізніше приходу до влади демократичних реформаторських урядів та збіглося з початками економічного зростання в Польщі, Угорщині та Чехії. У центральноєвропейському регіоні та країнах Балтії курс на «повернення до Європи» відразу розглядали як пріоритетну, оптимальну й безальтернативну стратегію національного розвитку, яка логічно продовжувала та закріплювала розпочаті демократичні та економічні перетворення. Тож визнання перспективи членства давало змогу, з одного боку, легітимізувати зроблений політичний вибір, а з іншого — спрямувати й прискорити внутрішню європеїзацію в її базовому (політичний плюралізм, чесна економічна конкуренція, незалежна судова влада, вільна преса тощо) та поглибленому інтеграційному (інкорпорація acquis communautaire) вимірах. Надання перспективи членства в Євросоюзі Болгарії та Румунії, а з 1999 року — решті Балканських країн грунтувалося більше на політичній заангажованості ЄС, аніж на реальних здобутках регіону в наближенні до копенгагенських критеріїв.

У будь-якому разі визнання перспективи членства стає доцільним тільки тоді, коли серед еліти та населення країни нагромадилася певна критична маса реформаторських тенденцій, яка забезпечує прихід до влади демократичних проєвропейських сил, а згодом — сталий і послідовний поступ. Приміром, якщо нинішня українська влада зуміє зберегти свої політичні та економічні позиції, надання європейської перспективи Україні не матиме очевидно реального внутрішнього наповнення. Водночас з огляду на наближення вкрай важливих для країни президентських виборів 2004 року доречним з боку ЄС було б «передчасно» визнати перспективу українського членства. Подібне рішення, як і у випадку Югославії, мало б складатися з двох принципових аспектів: підтвердження європейського майбутнього для демократичної України; висловлення підтримки українському громадянському суспільству та демократичній опозиції в їх боротьбі за європейську Україну [9].

Надання перспективи членства слушно розглядати передусім як політичний акт Євроспільноти, що демонструє її згоду a priori прийняти нового члена, тоді як хід самого просування до членства залежить в основному від послідовності та цілеспрямованості внутрішніх перетворень. Як засвідчив досвід країн Центральної Європи, стала динаміка їх євроінтеграційного поступу на вирішальному етапі була забезпечена в результаті успішної взаємодії трьох чинників: 1) процедури регулярного моніторингу у формі щорічних звітів Єврокомісії, які детально висвітлювали реальний стан просування кожної країни-кандидата; 2) запроваджених Євросоюзом інструментів «Вступного партнерства», які об'єднали в єдиному документі перелік пріоритетних напрямів упровадження acquis communautaire для певної країни-кандидата і орієнтованих відповідно до цього засобів фінансової допомоги з боку ЄС; 3) розроблених країнами-кандидатами програм адаптації національного законодавства до acquis communautaire, які базувалися на «Вступному партнерстві» і зазначали терміни, адміністративні та фінансові засоби виконання поставлених завдань. Така трискладова схема зближення з Євросоюзом невдовзі в повному обсязі буде запроваджена для країн Західних Балкан (моніторинг, інструменти «Європейського партнерства» та національні програми їх імплементації).