Реферат: Етапи та засади формування об'єднаної Європи

Вступ

Сучасний рух до об'єднання Європи в межах єдиної політичної та економічної спільноти часто вважають за новітню геополітичну «експансію Заходу» чи, навпаки, цивілізаційне «повернення до європейського дому». На нашу думку, найдоцільніше окреслити нинішнє просування Європейського Союзу на схід континенту як процес добровільного запозичення країнами Центральної та Східної Європи цілісної сукупності сучасних західних норм і цінностей, що уможливлює їхню економічну інтеграцію, а згодом — інституціональне приєднання до Євроспільноти. У цьому контексті зближення з ЄС колишніх «в'язнів соціалістичного табору» увібрало в себе чотири взаємопов'язані складові: стабілізацію, базову європеїзацію, укладання асоціації та набуття членства в ЄС. Саме аналізу цих головних етапів на шляху до об'єднаної Європи присвячений цей реферат.

Стабілізація

Внутрішня територіальна цілісність і дружні відносини з країнами-сусідами закладають надійний фундамент для демократичної та ринкової трансформації в кожній посткомуністичній державі. Однак стабілізація не обмежується усуванням загроз збройних конфліктів чи відокремлення окремих регіонів (так звані «важкі» загрози), а передбачає дієве державне управління, що дає змогу ефективно боротися з організованою злочинністю та корупцією всередині країни, забезпечувати надійний режим контролю кордонів і запобігати нелегальній еміграції своїх громадян до інших країн («слабкі» загрози). Таким чином, досягнення повноцінної стабільності вимагає становлення не тільки «сильної», а й правової та заможної держави із прозорим урядуванням, дотриманням основних прав і свобод громадян (зокрема прав національних меншин), подоланням соціально-економічної відсталості та бідності населення.

Вибух міжнаціональних конфліктів на теренах Югославії та СРСР, наявність значних національних меншин у країнах Центральної Європи, повсюдне поширення «слабких» ризиків зробило стабілізацію одним із пріоритетних завдань західноєвропейської спільноти. На практиці Євросоюз ініціював укладання Пактів стабільності для Центрально-Східної (1995р.) та Південно-Східної (1999р.) Європи. Сьогодні серйозні завдання базової стабілізації ще стоять перед країнами Закавказзя (невизначений статус Абхазії, Нагірного Карабаху, Південної Осетії), Російською Федерацією (війна в Чечні), Сербією-Чорногорією (майбутнє Косово та Чорногорії), Молдовою (проблема Придністров'я). Боснія і Герцеговина досягла перших успіхів на шляху стабілізації під протекторатом міжнародної спільноти. Натомість майже всі країни Західних Балкан та СНД постають як джерела сутєвих «слабких» загроз.

Базова європеїзація

Під базовою європеїзацією слід розуміти загальний процес політичної, економічної, суспільної трансформації, який дав змогу колишнім соціалістичним країнам здійснити перехід до усталеної демократії, правової держави та ринкової економіки. У цьому ракурсі базова європеїзація охоплює три складові:

докорінне реформування різноманітних сфер національного законодавства відповідно до зобов'язань, eзятих перед Радою Європи, СОТ, ЄС (зміни правового поля);

дійсне застосування нових правил гри в політиці й бізнесі (зміни поведінки місцевих політичних та економічних агентів);

європейська самоідентифікація еліт та переважної більшості населення, що виявляється в орієнтації не лише на цивілізаційну, а й сучасну політико-економічну модель європейського розвитку (зміни колективної свідомості). Iншими словами, процес базової європеїзації полягає у зсуві геополітичних кордонів європейського політичного простору. Як зазначається в доповіді «Країни перехідного періоду», підготовленій американською неурядовою організацією «Freedom House» у 2003р., усі країни Центральної та Південно-Східної Європи (крім Боснії і Герцеговини) вже досягнули рівня усталеної чи частково усталеної демократії, тоді як європейські країни СНД залишаються перехідними режимами чи автократіями (див. табл. 1). Аби сприяти швидшій стабілізації та європеїзації посткомуністичних країн Євросоюз запровадив для них регіональні програми фінансової допомоги (PHARE, TACIS, CARDS).

Таблиця 1: Щаблі базової європеїзації

Примітка: РД — рейтинг демократизації, РВП — рейтинг верховенства права.

Таблиця 2: Щаблі економічної інтеграції європейської периферії

Укладання асоціації

Iнститут асоціації, що передбачений статтею 310 Угоди про заснування ЄЕС/ЄС, часто прирівнюють до статусу асоційованого членства в Євросоюзі. Насправді йдеться про асоційоване партнерство, яке здійснюється через спеціально створені органи (Ради, комітети асоціації/партнерства) і зводиться в основному до запровадження різних форм економічної інтеграції: приєднання до європейського єдиного ринку, утворення митного союзу чи зони вільної торгівлі з ЄС (див. табл. 2). З огляду на це угоди про партнерство та співробітництво з країнами СНД потрібно вважати за найнижчий ступінь асоціації, що вказує лише на можливість створення в майбутньому зони вільної торгівлі з Російською Федерацією, Молдовою та Україною (залежно від міри просування економічних реформ у цих країнах). У цілому ж укладання Євросоюзом угод про асоціацію слушно ототожнити із зсувом його геоекономічних кордонів.

Не менш хибним видається поєднання асоційованого партнерства з процедурою набуття членства в ЄС.Безперечно, приєднанню до Європейського Союзу має передувати економічна лібералізація, яка, своєю чергою, вимагає від країни-партнера ЄС впровадження багатьох елементів acquis communautaire, покликаних забезпечити рівні та чесні умови конкуренції (гармонізації антимонопольного законодавства, корпоративного права, режиму надання державних субсидій, норм захисту прав інтелектуальної власності та прав споживачів тощо). Асоційоване партнерство також, без сумніву, сприяє економічній модернізації асоційованих країн та їхньому загальному зближенню з Євросоюзом.Водночас, власне факт укладання угоди про асоціацію має обмежений вплив на ініціювання процедури інституціонального приєднання до ЄС, де значно важливішим є формальне визнання Євросоюзом «кандидатського» статусу країни та подання цією країною офіційного прохання про вступ. Iнакше кажучи, реалізація асоційованого партнерства та процедура набуття членства є різними, хоч і пов'язаними процесами, які можуть відбуватися паралельно, як і сталося у випадку країн Балтії чи Словенії.

Подеколи угоди про асоціацію виступають радше інструментом відсування ймовірного членства (перші «європейські» угоди з Польщею та Угорщиною, створення митного союзу з Туреччиною), альтернативою самому членству (угода про ЄЕЗ, можливі сусідські угоди з країнами СНД) або й просто формою привілейованих відносин із колишніми країнами-колоніями Південного Середземномор'я, Тропічної Африки чи Латинської Америки. Загалом, як і у випадку геополітичної Європи, східний геоекономічний кордон Євроспільноти поки що зупинився на західних межах СНД.

Iнституціональне приєднання

З огляду на складність та вагомість процедури приєднання до Європейської спільноти, вона може тривати в цілому від 3—4 (приміром, для Фінляндії, Швеції) до 10-ти й більше років (для країн нинішнього розширення). Процедура вимагає залучення багатьох інституціональних акторів та проходить низку проміжних етапів, починаючи з дати подання офіційного прохання про вступ і закінчуючи набуттям офіційного членства в Спільноті: підготовка Єврокомісією детального звіту про стан готовності країни-кандидата; ухвалення Європейською Радою рішення про початок переговорів з цією країною на основі звіту Комісії; ведення самих переговорів про приєднання між представниками Спільноти та країни-кандидата; підписання угоди про приєднання за попередньої згоди Європарламенту; зрештою, ратифікації такої угоди країною-кандидатом та всіма країнами-членами. Усі рішення про розширення Рада ЄС ухвалює за принципом одностайності, що надає кожній країні-члену можливість накласти вето на кандидатуру тієї чи іншої країни або принаймні ефективно блокувати проходження різних етапів вступної процедури [6]. Відтак стає зрозумілою важливість офіційного, хоча й інституціонально необов'язкового визнання з боку Європейської Ради перспективи членства в ЄС для країни-претендента, що підтверджує спільну політичну волю держав-членів прийняти цю країну до Союзу за умов дотримання нею критеріїв вступу.

Як відомо, процедура набуття членства в Євроспільноті грунтується, передусім, на нинішній статті 49 Угоди про ЄС (колишня стаття 237 Угоди ЄЕС/ЄС), яка визначає три головні вимоги до країн-кандидатів на вступ:

1.Бути географічно європейською державою

Попри тривалі дискусії щодо фізичних меж Європейського континенту, політична географія досить чітко визначає якість «європейська держава» з певними застереженнями лише стосовно двох євразійських країн: а) Туреччини, 3% території якої знаходиться в Європі, а решта в Азії, та 2) Російської Федерації, яку умовно поділяють на європейську та азіатську частини. Країни Південного Середземномор'я беззастережно відносять до Африки чи Азії, тоді як 15 колишніх республік Радянського Союзу поділилися на нові європейські (країни Балтії, Закавказзя, Україна, Молдова, Білорусь) та азіатські (країни Середньої Азії) держави. Виходячи з невідповідності базовому географічному критерію, Рада міністрів ЄЕС відхилила свого часу прохання щодо членства Марокко (1987р.). А у своєму нещодавньому посланні «Розширена Європа — Сусідство» Європейська Комісія підтвердила неможливість вступу до ЄС всіх його «неєвропейських середземноморських партнерів» та водночас відкритість такої перспективи для тих «європейських країн» на Сході Європи, які «чітко висловили бажання приєднатися до Союзу» .