Реферат: Ренесанс

Сонце Ренесансу зійшло над Італією в ХV ст. Не була тоді Італія єдиною країною. Складалася вона з невеликих герцогств і республік, які ворогували міжд собою. Володар кожної держави прагнув уславлення і охоче приймав при всоєму дворі артистів, музикантів, співаків, поетів, художників. Найпередовішою італійською республікою у галузі мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція, якою правила династія шерстяників та банкірів - Медічі. Економічне піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме тепер, у ХV ст., пишно розцвіло її мистецтво, ввона переживала Ренесанс, - за словами Ф. Енгельса, “найбільший прогресивний переворот з усіх, що їх знало людство”. Ренесанс відродив інтерес до людини, виправдав її плоть, що в середньовіччі вважалася “вмістилищем гріха”. Відродив він і інтерес до античної філософії, зокрема ідеалізму Платона. Античні статуї та монументальні розписи стали зразком для художників. Ренесанс являв собою пишні плоди того економічного піднесення, яке відбувалося у ХІІІ-ХІV ст. То ж не дивно, що на його хвилі піднеслися великі художники, справжні титани - Леонардо до Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Рафаель Санті. Рафаель, наймолодший з цієї трійки геніальних майстрів, не знав мук творчості, притаманних його попередникам, що надає осодливої привабливості творінням його геніального пензля. Художні ідеали Ренесансу він втілив у своїх численних творах з винятковою повнотою.

Дані архівних документів свідчать, що народився Рафаель 28 березня 1483 року в тоді невеличкому італійському містечку Ірбіно. Його батько Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, зокрема й живописним, про що свідчить фресковий розпис, в якому на стіні свого помешкання він намалював під виглядом мадонни дружину Маджу з сином на руках, а рівно й те, що герцог урбінський Федеріго до Монтефельтро мав його за порадника в питаннях мистецтва. Коли Рафаелю виповнилося вісім років, померла мати. Незабаром у хаті запорядкувала мачуха. Певно, вже відтоді стало хлопчикові незатишно у рідному домі, а ще менше уваги приділяли йому після народження сестрички. Гадаю, що батько розумів його душевний стан, чому й кликав до майстерні, де його учні малювали церковні образи, вкривали позолотою зброю та посуд, розписували меблі. Тут Рафаель набув перших фахових навичок. Ймовірно, брав його батько з собою, коли йшов до герцогського замку, де чимало чого можна було подивитися, хоч би картини чудового майстра П’єтро делла Франческо. Не виключено, що брав він його з собою і до Перуджі, порівняно з Ірбіно більшого міста, де вони заходили до майстерні славного на цілу Італію П’єтро Вануччі, прозваного Перуджіно. Перший біограф Рафаеля - Джорджо Вазарі твердить, що це було ще за життя матері Рафаеля, і буцімто батько тоді ж віддав його в науку до цього майстра. Важко цьому повірити, тим більше, що Джованні помер, коли синові було тільки одинадцять років. Можна уявити, з якою гостротою відчув хлопчик своє сирітство: між ріднею точилися сварки, мачуха позивалася з батьковим братом, справа розглядалася в суді протягом п’яти років. Упевнено можна твердити, що в артілі, керованій Перуджіно, сімнадцятирічний Рафаель був не останнім майстром, оскільки брав участь у створенні розписів біржі перуджійської корпорації банкірів, видатного й новаторського для того часу архітектурно-живописного ансамблю. В тому, що мав він вже тоді певну творчу індивідуальність, переконує найранніша з його збережених картин - “Мадонна Конестабіле” (зветься так за прізвищем власника, від якого перейшла до Ермітажу).

Лагідно розповідає про юного Рафаеля його невеличка Мадонна. Неможливо не затриматися біля неї, адже розповідь її зворушує. Скільки ніжності, цноти, любові, душевної гармонії! Вони у плавних обрисах, у колірному акорді, в позах і обличчях юної матері та хлопчика, у меланхолійному краєвиді з тендітними деревцями й далеким краєобрієм, що тане у повітряній імлі. Дивно: немовля розумними оченятами дивиться в розгорнену книгу, ніби вміє читати. Зовсім не такі хлопчики в мадоннах Перуджіна - такі собі звичайні хлопчики...

І кольори і лінії Рафаеля від Перуджіно відрізняються, дарма що картина мальована за його начерком. Рафаель ще не навчився наслідувати вчителя. Не знати, як оцінив Перуджіно “Мадонну Конестабіле”. Але за два-три роки вже малював точнімсінько на його шквалт,- відрізнити їх роботи майже неможливо.

У 1503 році Перуджіно перебрався до Флоренції. Рафаель лишився кращим художником Перуджі, керував великою майстернею, замовлень мав більш ніж досить. І міг би він перетворитися на вправного цехового живописця, значно кращого за свого батька, а може, і за вчителя.

Тим часом в Ірбіно запанував Відобальдо да Монтефельтро, син Федеріго. На відміну від батька, передусім воїна, а вже потім шанувальника мистецтва, Відобальдо був людиною вченою, знавцем античної літератури, збирачем книжок і старожитностей. Він кликав до свого двору талановитих людей з усієї Італії. То ж не дивно, що Рафаель мав щастя увійти в число обранців. Бальтосар Кастільйоне - дипломат і письменник, що стане одним з найближчих друзів Рафаеля, розповів у своїй знаменитій книзі “Придворний” про товариство “ідеальних людей”, яке зібралося тоді в урбінському замку. Розважалося товариство декламацією віршів, диспутами на теми про найвищі людські досконалості, аматорськими виставами, музикою. Незрівнянною грацією в танці відрізнялися Маргарита Гонзаго, Чезаре Гонзаго добре співав, Бальтазар Кастільйоне та Гонзаго склали панегіричного вірша на честь герцогині Єлизавети (дружини володаря замку), де вивели її у двох образах: богині урбінського замку і німфи Галатеї - уособлення спокійного моря, виблискуючого під променями сонця. Як поет Рафаель ще не міг з ними змагатися (пізніше він складатиме вірші ще ліпші) , але живописний панегірик на честь герцогині він створив, порівнявши її з самою дівою Марією. Картина “Заручини Марії” (тепер у Міланському музеї) композиційною схемою, навіть окремими постатями нагадує твори Перуджіно. Але наскільки у Рафаеля і позщи, і архітектура, і обличчя гарніші, вишуканіші, скільки в його стилі недосяжної для вчителя аристократичної рафінованості! Чисті “святкові” фарби, “музичні” ритми ліній, “балетна” грація рухів Марії та Йосипа (який всупереч Євангелію, зображений гарновитою й стрункою молодою людиною) - в усьому цьому відбилася своєрідна атмосфера урбінського двору.

Не дивно, що, перебуваючи в аристократичному середовищі, звертається художник і до “рицарського” сюжету - битви Георгія з драконом (Лондонська Національна галерея). Дивлячись на картину, згадуються рицарські романи, італійська поезія ХІV ст., а фарби, чіткість відтворення численних деталей примушують пригадати пізньоготичну французьку мініатюру - найвишуканіше з усього, що породила західноєвропейська культура.

Гекцог Відобальдо розумів, що місця Рафаеля вже не при дворі, а у найвидатнішому художньому осередку Італії - Флоренції. З рекомендаційним листом до голови уряду Флорентійської республіки П’єтро Садеріні дванадцятирічний маестро прибуває до славнозвісного міста.

Всупереч сподіванням, замовлень від Содеріні Рафаель не отримав, але роботи йому не бракувало. Та подією в його житті стало знайомство з творами Мікеланджело і Леонардо, з якими завдяки Перуджино він познайомився особисто. Тут він знайшов собі друга і порадника Фра Бартоломео, хоч і не геніального, але визначного майстра. Він остаточно відійшов від манери Перуджіно, від традиції серендньовіччя. Багато чого навчив його Леонардо, але він не став його сліпим наслідувачем. Тема мадонни, як і раніше, лишається для нього улюбленою, але мадонни, створені у Флоренції, знаменують новий етап в його творчості. Краща з них “Мадонна на зеленому лузі” (1506, віденський музей).

В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив “святу родину”. Це ермітажна “Мадонна з безбородим Йосипом”.

У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими однаково міг іти Рафаель: ідеалізуючий і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Відродження, ніж до італійського Ренесансу.

Не виключено, що в 1505 році відбулося знайомство з Ільбрехтом Дюрером - одним з найвидатніших представників німецького Відродження, який тоді перебував в Італії і, вірогідно відвідав Флоренцію. відомо принаймі, що Дюрер переслав Рафаелеві свій малюнок і той його зберігав, як дорогу реліквіюю.

На кінець перебування Рафаеля у Флоренції і Мікеланджело, і Леонардо її залишили. Перший працював у римі - солиці папської держави, другий - у Мілані. І хоч Рафаель визнаний майстер у Флоренції, можна твердити, що такої гучної світової слави, що лунає крізь віки, він не мав би, якби щаслива доля не привела його до риму в 1508 році.

При дворі папи Юлія ІІ мав він впливових знайомих, у числі яких були його земляк і далекий славнозвісний зодчий П’єтро Броманте і П’єро Бембо, вчений та письменник, частий гість урбінського замку. Нарешті, сам папа був уц свояцтві з герцогом да Монтефельтро. Отож не дивно, що в Римі на двадцятип’ятирічного урбінця чекало добре приймання.

Амбіції Юлія були неосяжні. Браманте мав спорудити найбільший і найпрекрасніший у світі храм - собор Св. Петра. У цьому мсоборі Мікеланджело мав збудувати величну гробницю, у якій спочине Юлій; у своїх апартаментах, у Ватиканському палаці, які вже були почасти розписані видатними художниками - П’єтро делла Франческо, Содомою, Лукою Синьйореллі та іншими менш знаними, - вирішив папа перетворити на прижиттєвий пам’ятник своїй особі.

Нарешті, й каплиця св. Сікста, заступника роду Реверо, з якого походив Юлій, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив Мікеланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписатифресками плафон каплиці. Мікеланджело обурився й утік до Флоренції (щоправда ненадовго). Тоді Юлій доручає розпис стану Рафаелеві: хай зрозуміє впертий флорентієць, що не є незамінним майстром.