Реферат: Проблема реконструкції наукового знання

Новий, квантово-механiчний спосiб мислення вiдразу ж починає з того, що "скидає" з себе домiнуючу в класичнiй фiзицi математичну форму i прiоритет математичної дедукцiї над фiзичним змiстом.

Збереження класичної традицiї в умовах появи нового (мiкрофiзичного) "об'єкта" дослiдження i нових видiв експерименту­­­вання з ним загрожувало накопиченням та наростанням теоретичних "iлюзiй", що виходили з наперед заданої передумови майже абсолют­­­ного "сходження" фiзичних даних до вiдпрацьованих формул та траєкторій. Побiчно i основою, i продуктом самих цих iлюзiй було бажан­­­ня та вiра в iснування наперед встановленої гармонiї мiж свiтом "фiзичним" i "математичним".

Таким чином, новий спосiб мислення став "фiзико-математичним". Здійснилось неначе повернення до iндуктивiзму, необхiднiсть якого вже з 1826 року обґрунтовували першi позитивiсти: О.Конт, Дж.С.Мiлль, Г.Спенсер, В.Уевелл. Нагадаємо, що в своєму "Новому Органонi" Френсiс Бекон розробляв iдею переважного використання методу iндукцiї для експериментального природознавства; але без з'єднання цих методiв iз математичною формою вони не володiли не­­­обхiдними властивостями "операцiональностi" та "iнструменталь­­­ностi", яка мала мiсце в прогресi швидкої та успiшної математи­­­зацiї (дедуктивiзацiї) фiзики. Тепер на основi iндуктивної логiки Мiлля, що заклала логiчнi пiдвалини статистичному аналiзу, iндукцiя була вже не в iзоляцiї вiд математики, а в усвiдомленiй та критичнiй єдностi з математичною формою викладу власного фiзич­­­ного змiсту. В основу була покладена "фактична", експериментально визначена фiзична реальнiсть. I лише пiд емпiричний базис, на його фактуальнiй основi виникали проблеми пошуку нової i адекватної форми математичного вiдображення цiєї реальностi (як вторинної, теоретично похiдної, мiнливої та множинної, а не єдино можливої).

Квантово-механiчний спосiб мислення випробував на собi вплив не тiльки позитивiзму, а й неокантiанства. Принаймнi кантiвську вимо­­­гу строгого розмежування предметiв наявного, апостерiорного, емпiричного "досвiду", з одного боку, i предметiв тiльки лише по­­­тенцiйного, гiпотетичного, можливого, теоретичного "досвiду", з iншого. Слiдуючи за аргументацiєю Г.Когена, у середовищi значного кола фiлософiв i природознавцiв затвердилася думка, що чисте спог­­­лядання є не даним суб'єкту саме собою, воно формується i є про­­­дукт певного ступеня розвитку мислення, як i категорiї. А оскiльки поступ науки засвiдчив, що без опори на iндуктивне узагальнення емпiричних даних мислення не здатне знаходитися на рiвнi останнiх проблем природознавства, поступ наукової думки повинен спиратися на зiткнення з дiйснiстю яка знаходиться за межами форм буття са­­­мої думки. До речi, тут iдея iнтерпретацiї принципово не здатна поєднатися з емпiричними даними.

За свiдченням i твердженням М.Борна, "сучасна фiзика досягнула своїх найбiльших успiхiв при допомозi застосування методологiчного принципу, згiдно якого поняття, що вiдносяться до вiдмiнностей за межами можливого досвiду, не мають фiзичного смислу i повиннi бути елiмiнованi. Цей принцип не одноразово застосовувався у фiзицi, починаючи з часiв Ньютона. Найбiльш чудовими прикладами успiшного використання цього принципу є обґрунтування Ейнштейном спецiальної теорiї вiдносностi шляхом вiдмови вiд поняття ефiра - субстанцiї, що знаходиться в станi абсолютного спокою, а також обґрунтування Гейзенбергом квантової механiки, яке базується на елiмiнацiї з картини будови атома радiусiв i частот обертання електрона навколо ядра. Я вважаю, що цей принцип необхiдно застосувати i до iдеї фiзичної безперервностi" [3.-с.163].

Стосовно цих думок М.Борна висловимо декiлька зауважень. Елімінування у даному випадку, по сутi, це операцiя заперечення смислу i змiсту фундаментальних понять i принципiв науки шляхом "усунення старого" i введення "нових" уявлень, що не заперечує інтерпретацію та деконструкцiю як методiв їх побудови. Однак, ми виявляємо "зародження" нового, некласичного способу наукового мис­­­лення в тогочасному математизованому природознавствi як наслiдок "тиску" емпiричних даних, а не в наслiдок самоконструювання буття через суб'єктивну деконструкцiю та iнтерпретацiю теорiї. Викликає деякий сумнiв твердження М.Борна про використання принципу елiмiнацiї ще з часiв Ньютона, бо аж до Канта нi в метафiзицi, нi в фiзицi предмети можливого i "чистого" досвiду в строго обґрунтованій формi не розрізнювались (спроба Лейбнiца це зробити, як до­­­водиться Кантом, була невдалою).

Сутнiсть революцiйного перетворення, що аналізувалось вище, з нашої точки зору, можна в гранично загальному виглядi виразити ка­­­тегорiальною формулою - перехiд вiд "єдиного" до "багатьох". Дiйсно, постараємось пригадати геометричний "початок" аналiзовано­­­го процесу. Адже сам вiн (виникнення неевклiдових геометрiй) озна­­­чало перехiд вiд єдиного до багатьох. I саме цей математи­­­ко-логiчний "початок" розвинувся при допомозi підтвердження i зба­­­гачення його абстрактного змiсту - змiстом конкретним, фiзичним, розвинувся в "систему мислення", у новий спосiб теоретичного пiзнання. "Множиннiсть", коли поряд iз евклiдовою iснують також i некласичної геометрiї (елiптичної, сферичної, свiтової), "увiйшла" в сам принцип модельного вiдображення фiзичної реальностi. Покла­­­дений в основу математико-фiзичного континууму принцип "iзо­­­морфiзму" утворюючих його iдеально-числової, геометричної, алгеб­­­раїчної, експериментальної, теоретико-конкретної фiзичної реаль­­­ностей був перетворений i замiнений принципом "гомоморфiзму". Го­­­моморфiзм - це множинна, така, що задається "вiдображенням" на множинах операторiв, функцiоналiв, а не взаємнооднозначна, вiдповiднiсть.

Принцип "множинностi" поступово увiйшов у всi поняття класичної механiки, породжуючи їх узагальнюючi багатозначнi концептуальнi структури. Цей потiк породжень нового концептуального смислу за­­­вершується в переходах вiд iнварiантностi до коварiантностi, вiд дослiдження фiзичного тiла як одиничного екземпляру відповідного класу об'єктiв до розгляду його як конфiгурацiйного розмаїття, "ансамбля елементарних частинок" тощо.

Революцiйний потiк аналiзованих подiй перетворив i категорiаль­­­ний лад всього наукового мислення, включаючи фундаментальнi фiло­­­софськi смисли категорiй субстанцiя, матерiя, простiр-час, рух. Лапласiвська форма жорсткого однозначного детермiнiзму поступилась рiзноманiтностi форм "слабкої" детермiнацiї, імовірнісної, стохас­­­тичної. Безперервнiсть математичного вiдображення та iдеал абсо­­­лютної точностi поступились мiсцем "iнтервальному мисленню", де точнiсть задається умовами експерименту (тим, що знаходиться за межами мислення) i можливостями вимiрювальної технiки не побiчно, а безпосередньо, змiстовно-фiзично.

Однак, цей процес релятивiзацiї i породження багатозначних смислiв традицiйних понять був багатий також переходами до нового рiвня стабiльностi, до якiсного нового типу "абсолютної точностi" (постiйна Макса Планка, формули розсiювання i розподiлу потокiв взаємодiючих елементарних частинок, i навiть принципи невизначе­­­ностi Паулi-Гейзенберга, так само як i принцип додатковостi Бора та iншi фундаментальнi вiдкриття квантово-механічних ефектiв, за­­­конiв i закономiрностей), що задовольняв новим i бездоганно зада­­­ним "стандартам" i нормам вже власне "фiзичної точностi".

Так класичне i некласичне природознавства, окрiм всього iншого, пiдготували ґрунт для нової "хвилi" i форми їх математизацiї, яка з'явилась з моменту виникнення "теорiї множин" Георга Кантора i по мiрi переходу всiх областей класичної математики на теоретико-мно­­­жинну мову. Однак, цей же процес привiв вже не до локальної, як у випадку з неевклiдовими геометрiями, а до глобальної революцiї в пiдвалинах природознавства i математики, яка почалась i розвива­­­лась у тих же iсторико-хронологiчних межах.

За визначальну iдею, що слiдує з нашої реконструкцiї когнiтив­­­ного нерозумiння, маємо положення про наявнiсть в фiлософiї науки своєї особливої форми наукового вiдкриття - вона постiйно встанов­­­лює межi мiж вiдомим i невiдомим через демаркування зрозумiле-нез­­­розумiле. Тому за одну з її головних функцiй можна вважати реконс­­­труктивне виявлення феноменiв когнiтивного нерозумiння, дослiджен­­­ня його причин i джерел, що вiдкриває шляхи до нових інтерпретацій, обґрунтування нових "смислiв" i "значень".

Не можна обминути наступного питання. Чи може фiлософiя залучи­­­ти до свого фiлософського "арсеналу" виявленi та сформованi за її безпосередньої участi методологiчнi надбання реальної науки?

На це питання, на мою думку, вiдповiдь повинна бути негативною. Та чи iнша методологiя наукового пiзнання, незважаючи на її реф­­­лексивне виявлення та обґрунтування, визначає у пiдсумку вiдношен­­­ня "свiдомiсть - незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть". Тому нау­­­кова методологiя залишається для фiлософiї предметом рефлексивного дослiдження. Навiть iсторiя фiлософiї є лише iсторiя, а не фiло­­­софiя. I хоча ця теза вступає у суперечнiсть з великим колом фiло­­­софiв, що мiркують iнакше, а також заперечує вiдому тезу Гегеля про iсторiю фiлософiї як "дiйсну фiлософiю", вона може мати за своє вагоме обґрунтування саму iдею (того ж самого Гегеля) про вiдмiннiсть "iснуючого буття" i "дiйсного буття". Так, через вико­­­ристання вирiзнення понять "дiйсна фiлософiя" та "iсторiя фiло­­­софiї", не зважаючи на вiдмiннiсть iнтерпретацiї та реконструкцiї, "iсторiя" нiколи не буде являти собою вiдтворення усiєї повноти "дiйсного". Інтерпретація усiх контекстiв чи реконструкцiя усiєї повноти "картини" взагалi нiкому непотрiбна, оскiльки кожна окрема реконструкцiя, сама по собi, є нове неповторне буття фiлософiї, що стає причиною появи нових наслiдкiв. Якщо відсутнє це "нове" буття, тодi відсутня фiлософiя, відсутня проблема, відсутнє реф­­­лексивне вiдношення одного переказу до iншого. Спроба знайти в iсторiї фiлософiї "святе писання" логiчно повинна завершитися витiсненням науки i фiлософiї теософiєю, релiгiєю, iдеологiєю [Див.:6.-с.73-75].