Реферат: Текстоутворюючі функції зіставлень у художньому мовленні

Порівняння У.Самчука зближуються із народними також і своїми структурними особливостями. Так само, як і в загальнонародному мовленні, широко вживається орудний відмінок імені з компаративним значенням: …сталевою масою застигли ліси [6, 253]; …велетенською сірою баштою зводиться і в´яжеться з небом дим [6, 253]; жито муром стоїть [6, 267]; Землі угорщан […] луком вигнулись проти сонця… [6, 256]; Курява від комонників товстою ковдрою криє стерні і півкопи…[6, 267]; …градом сипалось каміння…[6, 257]. У ряді випадків близькість до сталих порівнянь зумовлює формування в цих структурах адвербіального значення. Вони часто синонімізуються і з генітивними метафорами. Залежне слово в метафорі позначає об´єкт порівняння, засіб якого потрапляє в позицію стрижневого компонента: сталева маса лісів, мур жита, ковдра куряви, град каміння. Потенціальні синонімічні зв´язки, які почасти реалізуються в тексті (…баштою зводиться дим [6, 253] і зводиться димова башта [6, 254]), демонструють взаємооберненість різних типів тропів – метафор, метонімій, синекдох, порівнянь; широка продуктивність цього явища в новітній прозі, на відміну від прози ХІХ ст., була відзначена А.Бєлим [1, 138].

Індивідуалізація сталих порівнянь у романі “Волинь” відбувається внаслідок зміщення у сфері їхніх суб’єктно-об’єктних зв’язків, змін типової взаємозалежності лівої, предметної, і правої, образної, частини зіставлення, що суттєво змінює денотативну закріпленість слова, розхитує його усталену сполучуваність. Зміни здійснюються в результаті введення в компаративний зворот або в основу порівняння поширюючих компонентів. Порівняння Чорна, весняна, як оксамит, ніч [6, 199] формує нове сполучення весняна, як оксамит: взаємодія в позиції однорідних членів із колористичною ознакою чорний стає підґрунтям для утворення складного оказіонального семантичного відтінку “весняна чорна м’якість ночі”.

Семантичні зміщення, порушення звичного зв’язку слова й реалії в процесі образної номінації характеризують ті компаративні звороти, що є фрагментами розгорнутої метафори, у просторі якої відбуваються змістові й емоційні словоперетворення. Так, порівняння світла місяця з розбещеним котом завершує метафоричний мікротекст, виступаючи його розв’язкою: Сіре пасмо місяця прорвалось через дірку повітки і всілось плямою, мов розбещений кіт, на твердій його [Матвієвій] бороді [6, 264]. Текст являє собою послідовне поєднання інтегративних компонентів, що утворюють багатоступінчасту структу­ру: пасмо – представляє ідею протяжності, руху, кінцевий результат якого втілено в лексемі пляма, з однією з сем прямого значення – статичністю. Персоніфікаційний ефект, що викликається анімалістичним порівнянням, теж у просторі цієї розгорнутої метафори готується поступово, спочатку реалізуючися в узуальному переносному значенні прорвалось (світло), з уже потьмянілою внутрішньою формою, і завершуючись виразно індивідуальним всілось, із тією ж денотативною співвіднесеністю.

Внаслідок розширення свого компонентного складу стале порівняння як дим перетворюється на кадильний дим: … все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман [6, 165]. Індивідуальне означення є поштовхом для розгортання в розбурханій уяві Володька фантастичної картини, що утворює самостійний, метафорично ускладнений текстовий фрагмент, своєрідну сюжетну замальовку: Там далі, де зупинився ліс, що нагадує лаву грізного війська, що вийшло з мечами до бою і враз закам´яніло, там стоїть невидимий, бородатий жрець і кадить. Його дим поволі, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькаті, широкі долоні, пливе по воздусі, намагаючись, але не маючи сили, підняти і понести у безліч цілу землю [6, 165].

Формальна перебудова компаративного звороту, яка здійснюється за рахунок введення нового компонента, може суттєво змінити загальнохудожній штамп, повернувши образу колишню рельєфну, предметну виразність. Риба, мов срібло, срібляста риба – це образи, що усталились у літературному мовленні, але в У.Самчука Риба, мов кусники живого срібла [6, 256] актуалізує потьмянілу внутрішню форму, оновлює образ.

Означення, що поширюють у романі склад компаративних зворотів, комплексно сполучають у собі і зорові, й тактильні враження, присутні і в основному фрагменті, і в засобі порівняння. Таким синкре­тичним є зіставлення сосон із восковими свічами: Одразу за селом знов починається ліс. На цей раз лише сосновий… Височезні, рівні, стрункі, мов воскові свічі, дерева…[6, 204]. Зорові ознаки форми, кольору виступають в єдності з ознаками відчуттів від доторку, які містяться в підтексті: кора сосни ніби навощена, така вона гладенька й масляниста.

Зміни в семантичних зв’язках основного тексту й компаративного звороту відбуваються внаслідок еліпсиса, коли з’єднувальна семантична ланка не вербалізується, вона прихована на підтекстовому рівні, через що формуються несподівані, непередбачувані сполуки. Таким зовні незвичайним є зв´язок розкоші й пожежі (…Розкішна, мов пожежа, осінь…[6, 239]), який, проте, спирається на традиційні в українській та російській поезії уподібнення червоного кольору та вогню. Численними є такі образи у С.Єсеніна, і не тільки в період його захоплення імажинізмом: Осень рощи подожгла (“Микола”); На коне – черной тучице в санках – Билось пламя-шлея…синь и дрожь. / И кричали парнишки в еланках: “Дождик, дождик, полей нашу рожь!” (“Заглушила засуха засевки…”); Красный костер окровил таганы…(“Черная, потом пропахшая выть!”); Алый мрак в небесной черни Начертил пожаром грань (“Алый мрак в небесной черни…”); В саду горит костер рябины красной, Но никого не может он согреть. /Не обгорят рябиновые кисти… (“Отговорила роща золотая…”). У метафорі У.Самчука зіставлення розкоші й пожежі, що вражає своєю несподіваністю, теж реалізує невербалізовані асоціативні зв’язки, які поєднують ці об´єктивно далекі реалії, базуючися на спільних ознаках сяєва й блиску матеріального багатства й яскравості осіннього листя, в барвах якого переважає червоне, ніби вогонь. Основа образного зіставлення розшифровується в наступному мікротексті, через тематично пов´язані однокореневі слова у варіативному повторі: …ліси довкруги починали поволі розгорятися і горіти незгоряємо [6, 239].

Підсилена мотивація порівнянь у тексті здійснюється завдяки множинності ліній зіставлення. Так, порівняння голосів дітей із дзвінками, введене підкреслено тавтологічно (“дзеленчать, мов дзвінки”), знаходить підтримку в паралелі діти – жайворонки (“Діти […] розсипались по своїх місцях і скрізь […] на пасовиськах, разом із жайворонками, дзеленчать, мов дзвінки” [6, 251]), завдяки чому формується подвійний семантичний зв´язок:

Діти ------------------------------

І дзеленчать, мов дзвінки

Жайворонки------ --------------------/

Індивідуально-художні порівняння найчастіше вживаються в пейзажних замальовках, в описах піднесених, святкових, урочистих вражень, що їх дістає маленький герой від несказанно гарного світу природи та від світу людини-трударя в ній. Компаративні звороти в цих фрагментах тексту часто розгалужені, поширені; насичуючи текст, вони виступають чинниками його зв´язності: Починає бамкати дзвін. Здається, звуки його, ніби тяжезні краплі чогось теплого, поволі капають на землю, що жадібно їх втягає…[6, 40]; І так ідуть, і минають, і знов приходять дні, несуть із собою, ніби птахи, завжди стеблинку нового, будують гніздо життя, щоб у ньому родилось і виросло почуття вічного [6, 250]; Сонце недільного ранку сходить не так, як завжди, ліс стоїть бадьоріше, поле майорить, мов прапор святочний, небо синє, таке синє, аж ніяково…Мов залізні гравюри, стоять на тлі синяви велетенські, непорушні черешні…[6, 165]. Розлогість порівняльних характеристик та інтенсивність їх уживання в мікротекстах, де вони формують ланцюжковий або паралельний зв´язок, створюють уповільнений ритм опису, що гармоніює з його панорамністю, з багатобарвними, розмаїтими деталями в ньому.

Центральний у цих описах – образ прекрасної й величної землі, землі-матері, землі-годувальниці, яка для селянина – предмет поклоніння й обожнювання. У парадигмі порівнянь, що конструюються в семантичному полі навколо цього центру, представлено концепти інтелектуальної діяльності людини та її емоційних переживань, з високими оцінними співзначеннями: (Григорчук:)…наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер підіть – поле, як щастя [6, 33]. У письменника поетизуються ті порівняння, що утворюють низку словесних образів поле – хліб – книга: Ступає далі Матвій. Поле перегортає перед ним сторінку за сторінкою, мов якась велетенська книга [6, 274]. Вони мають типологічне значення, формуючи фонд традиційного образного слововживання в контексті української й російської літератури, індивідуалі­зуючися в авторських стилях [5, 26-28].

В ототожненні землі з плодами, якими вона щедро обдаровує людину, і насамперед із найсвятішим – з хлібом, з паскою, теж поетизується хліборобська праця: (Настя:) А дивіться, людоньки, яка тут земля – як масло, як хліб, а пахуча…[…] А дивіться, який город! Хіба то город? То скатертина, що на ній кладуть паску [6, 196]; шорстка п’ятірня загортає насіння і пружно розбризкує його по готовій, мов свіжоспечений хліб, скибі [6, 251]. Подібні порівняння є однією з важливих складових частин міфологеми земля, що постає на сторінках роману “Волинь” [2, 10].

Образ землі входить до складу порівнянь, за допомогою яких створюється портрет селянина – такі словесні структури виявляють художню настанову, що реалізує ідейний задум роману: Але щось знов напало на того Матвія. Прийде ввечері, сяде за стіл, затисне своїми долонями, що подібні на брили землі, своє обшльогане вітрами червоне лице і щось думає [6, 133]. У цьому семантичному полі відбу­вається взаємообмін ознак землі й людини: предмет порівняння та його образ міняються місцями, співвіднесені компаративні структури характеризуються як взаємозворотні: Земля набрякає, мов жила, що наливається свіжою кров’ю [6, 199]; Його (Матвія ) нічого не болить. Це лиш проходить хребтом ціна землі – своєї, лудяної сонцем, литої потом і болючої, як і той хребет [6, 251].