Реферат: Стереотипи мовної поведінки сучасної волинської молоді

Характерологічною ознакою молодіжного мовного етикету можна вважати і творення нових звертальних одиниць, які є безсумнівними оказіоналізмами, напр.: так, така (тато), мамчик, маменьчик, мамніц (мама), дюдю, дюдьо, дюдько (дід), бабулькó/-а, бабуська/-о, бабульча. Щоправда, іноді оказіональні звертання виникають на основі запозичень, напр.: маман, мамзелька/-о і т. ін. Частка згрубілих номінацій, які використовуються в ролі звертань (старий, дєд → тато; бабцéр → баба; бабуля, стара, старушка, мамчва → мама; дядян, дядел, дяпан → дядько), є незначною в безпосередньому спілкуванні. Частотність уживання таких пейоративних звертань зростає, зокрема в опосередкованому спілкуванні.

Почасти подібні звертання, залежно від стилю спілкування, набувають жартівливо-гумористичного забарвлення. Це стосується здебільшого родинних жаргонних звертань на зразок батискаф (до батька).

Звертаючись до однолітків, найчастіше послуговуються власними іменами, зокрема усіченими варіантами і демінутивами, частина яких є результатом індивідуальної мовотворчості, напр.: Васьок (Василь), Деник (Денис), Льоник (Леонід), Михасик (Михайло), Любчик (Любов), Колюнцьо (Микола), Надьок, Надюльчик (Надія), Назарик, Назик (Назар), Натаця (Наталія), Ру, Руся (Руслана), Руслик, Русик (Руслан), Юранцьо, Юрик (Юрій), Нікоша, Нінчик, Нінель (Ніна) і т. ін.

Типологічними для молодіжного мовлення є й прізвиська, вживані як звертання, напр.: Кабачок, Кармен, Мавпа, Мірон, Пончик, Сос, Фунтік, Шака, Коза, Піжик, Мєлкій, Льолік, Кузя тощо. Мотивація прізвиськ найрізноманітніша, однак спільною є особливість їх функціонування. На противагу іншим віковим групам, молодь активно послуговується прізвиськами в безпосередньому спілкуванні.

Визначальними для її мовлення є й такі частотні згрубілі вокативи: дєвонькі, дєвкі (здебільшого дівчата між собою), дєвка, дєваха, дєвчонка, чувіха, чувішка, чувачка (хлопці до дівчат), пацан, пацик, пацанчик, чувак (до хлопця – і хлопці, і дівчата), кєнт, кєндель, фуфло, корєфан, коріш, мужик, мудак, мурло (найчастіше хлопці між собою). Пор. також згрубілі варіанти власних імен: Колян (Микола), Натоха (Наталя), Льόха (Олексій), Свєтоха (Світлана), Татюха (Тетяна), Лільйон (Лілія), Катіще (Катерина) тощо.

Очевидне ствердження комунікативної дисгармонії має реальне підґрунтя: посилення соціального дискомфорту в сучасному українському суспільстві, а отже, зростання негативної словесної енергетики є його віддзеркаленням. Проблема комунікативних помилок і дисбалансу, неадекватності спілкування чи, навпаки, коректності мовлення аж ніяк не залежать лише від національно-ментального простору. Очевидно, маємо факт послаблення впливу мови на мислення, на певні звичаї людської поведінки і активізації екстралінгвістичних чинників на їх формування. З іншого боку, подібні факти ще раз засвідчують, що концептосистеми “індивідів різні і відповідають мисленнєвим можливостям людей (різниця може бути навіть у стереотипних знаннях). Ментальні лексикони носіїв однієї мови більш адекватні та стереотипні, модельні, але й вони залежать від різниці у концептосистемах” [9, 75-76].

Особливо яскраво це виявляється в спілкуванні закоханих. Молодь, як свідчать результати анкетування, добирає в основному традиційні звертання українських закоханих: зірочка, зіронька, кохана /-ий, коханнячко, рідна /-ий, ріднесенька /-ий, люба /-ий, сонце, сонечко, ластівочко, пташечко, золотко і т. ін. Такі звертання утворюють особливий емоційний простір ніжності, пестливості. Посилення інтимізації спостерігається завдяки вживанню присвійного займенника мій (моя).

Нетиповими для українського етикету є сучасні стереотипні звертання закоханих на зразок зай, зая, зайчік, зайка, заюня, заїнька, катьонок, катьоночок, котусік, котулічка, кицюля, кіса, кіска, кісонька, кошечка, кіця, кіцюня, кіцюнь, кіцька, кіцюлька, чорна кіцюля, красопєта, красотуля, ласточка, лапочка, лапуля, малиш, малишка, малютка, мусік, мусічка, мулька, пупсік, пєрсік (мій сладєнькій пєрсік), симпатюльчік, розочка, ізумрудік, чудо, крошка. Частотністю вживання таких звертань вирізняються, зокрема, автори рубрики “Освідчення в коханні” на сторінках газети “Сім’я і дім”. Ці звертання здебільшого утворені на основі сучасних номінацій, напр.: барабашко [15.10.98], містер Х [1.10.98], чорна пантера [9.04.98], привид червоного китайського зайця [4.09.97] і т. ін.

Оказіональні звертання, утворені за продуктивними словотвірними моделями української мови, стверджують відкритість синонімічного ряду номінацій, які можна використати в ролі вокатива, напр.: красунька, золотусику, моненятко, мурмиска, любчик, лисенятко, черешенька, риболик, білочка, малюсь­ка, риболіка, красунчику, мурчику, пушинко, мишко, перлиночко, жабка моя, коза, черв’ячок симпатич­ненький, нащастячко моє і т. ін.

Найчастіше такі звертання входять до складу звертальних виразів як опорні лексеми (напр.: моє маленьке створіннячко [14.08.97], мій коханий джмелику [6.08.98], мій принце снів [28.05.98], мій товстенький хом’ячок [20.11.97], мій промінчику [28.06.98], моє сонечко серед хмар).

Синтаксична трансформація народнорозмовних звертань спостерігається у виразах, побудованих шляхом нанизування опорних лексем і пояснювальних: Іванко, моя ти маленька, моя ти худенька [16.10.98]; Зайчик мій пухнастенький, темнесенький, вухастенький, куцохвостенький, очкастенький [2.04.98]; сонечко моє залякане, квіточко ти моя болотяная [3.09.98]; моя кохана, найжаданіша радість; жадана, бажана, найулюбленіша кохана. Стилістичній діапазон таких синонімічних рядів, як бачимо, різний, і нерідко жартівливо-гумористичний.

Деякі звертання є відображенням архаїчного ментального лексикону українців, як-от: княгине Ольго, мій королевич. Пор. із сучасними, своєрідними запозиченнями з пісень Олександра Пономарьова (зіронько моя небесная, перша і остання любов) і телесеріалу “Роксолана” (о найчарівніша квітко в садах падишаха) і т. ін.

У сучасному молодіжному мовленні активізуються також звертання, створені на основі чужомовних номінацій: мавпочко моя, мавп’ячок вухастенький, крокодільчик мій, крокодилька моя, мармулядочка, тігрьонок тощо.

Перебуваючи в стресовому стані, молоді вдаються до негативно забарвлених лексем, які, однак у мовленні почасти нейтралізуються суфіксами емоційної оцінки й інтонаційно (напр.: порося, цитра, моя маленька стервочко, козлик). Щоправда, декілька інформаторів зазначили, що, спілкуючись із коханим, вдаються до вульгаризмів (напр.: сволоч, паскуда, придурок, дибіл, ідіот, скотина, падло).

Суперечливість, непередбачуваність і нерегламентованість мовної поведінки певної частини молодіж­ної аудиторії зростає в неофіційному спілкуванні з ровесниками, зокрема незнайомими. У цих комунікативних ситуаціях використовуються такі згрубілі й лайливі звертання: малий, мала, чмо, казьол, овца, паразітік, баране, каліко, дура, дурочка, дурік, дибіл, потворо, ідіот/ідіотка, мимра, шельма, кобила, корова, зараза, балда, тупарила, сука, сучка, сучісько.

Значно стриманіші й виваженіші молодіжні звертання, до того ж, із меншою домішкою негацій, адресовані людям похилого віку. Реєстр таких одиниць обмежений: бабо, бабусю, бабуля, жіночко, мамаша, пані, тьотю, тьотя, тьотко, шановна (спорадично – стара, старушенція – до жінки; батя, дєд, дєдушка, діду, старий, мужчина /-о, пане (іноді – старий, старче, шановний).

До молодших за віком зазвичай послуговуються лексемами малий і мала, до брата –брат /-е, братан, братик /-у, братєла, братичку, братік /-у, братуха; до сестри – сестра /-о, сеструха /-о, сестричка /-о, сьóстра. До індивідуально-авторських слововживань родинного спілкування належать такі згрубілі звертання: старий – до старшого брата, стара, стара духовка, старшуха (до старшої сестри), вúдро, ти гадость мала (до молодшої сестри). Нечастотні також пестливі звертання, утворені шляхом вторинної номінації, напр.: ягідко, кíско (очевидно, рима до Лариско, позаяк цей вокатив адресований дівчині з цим іменем).

Отже, аналіз звертань, якими послуговується молодь у різних комунікативних ситуаціях, свідчить про очевидну динаміку традиційних українських вокативних стереотипів і функціонування своєрідної системи звертань із виразною віковою диференціацією у використанні. Гармонійність комунікації порушує передусім активізація використання пейоративних номінацій у функції звертань як вияв мовної вседозволеності й наслідок впливу різних соціальних чинників. З іншого боку, спостерігається частотне творення звертальних одиниць за продуктивними словотвірними моделями. Однак ядро української мови лексичної системи звертань, якими послуговується волинська молодь, усе-таки становлять традиційні стереотипні лексеми й вирази, що й забезпечує відносну стабільність ментального лексикону.

Література

Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре. – СПб.: Наука, 1993. – 270 с.

Баронин А.С. Этническая психология. – К.: Тандем, 2000. –264 с.

Богатырев П.Г., Якобсон Р. Фольклор как особая форма творчества // Богатырев П.Г. Вопросы теории народного искусства. – М., 1971.

Этнические стереотипы мужского и женского поведения /Отв. ред. А.К.Байбурин, И.С.Кон. – СПб.: Наука, СПбо, 1991. – 319 с.

Этнические стереотипы поведения / Под ред. А.К.Байбурина. – Л.: Наука. Ленингр. отделение, 1985. – 325 с.

Кожина М.Н. Стиль и жанр: их вариативность, историческая изменчивость и соотношение // Stylistyka. – Ополе, 1996. – Вип.VIII. – C. 5-36.

Миронюк О.М. Про найуживаніші форми мовного етикету // Культура мови. – К., 1987. – Вип. 33. – С. 79-82.