Реферат: Міжнародні економічні відносини

План.

Міжнародні економічні відносини і теорія порівняльних переваг.

Платіжний баланс.

Валютний курс.

1. Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі в світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство. Існують різні форми МЕВ: міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна кооперація виробництва тощо.

Активність країни у світових економічних відносинах можна оцінити такими показниками:

Рівень експорту. Це відсоткове відношення обсягу товарів та послуг, що експортуються, до обсягу ВВП. За даними НБУ величина експорту товарів в Україні у 1996 році склала 15547 млн. дол. США, що становить 36,5% стосовно ВВП.

Структура експорту, тобто питома вага окремих груп товарів, залежно від ступеня їх переробки, у загальному обсязі експорту. Відповідно до своєї структури експорт може мати сировинну або технологічну спрямованість, що характеризує місце країни у міжнародній галузевій спеціалізації. Згідно з товарною структурою зовнішньої торгівлі України у 1996 році основними статтями її експорту є такі: чорні і кольорові метали та вироби з них (31,7%), продовольчі товари та сировина для їх виробництва (20,8%), продукція хімічної промисловості (15,2%), машини та устаткування (14,4%).

Рівень імпорту. Він характеризує рівень залежності національної економіки від світового господарства, тобто характеризує потребу в товарах, які не виробляються в даній країні, або виробництво яких у цій країні є неефективним. Імпортозалежність України (як відношення обсягу імпорту товарів до ВВП) за 1996 роком становила 46,6%.

Структура імпорту. Україна відноситься до країн з високою залежністю від так званого критичного імпорту, до якого належать переважно енергоресурси. В 1996 року частка паливно-енергетичної продукції у загальній вартості імпорту України становила 46,3%.

Співвідношення між імпортом та експортом капіталу. Міжнародний рух капіталу здійснюється як у підприємницькій формі (прямі і портфельні інвестиції), так і в позичковій (довгострокові, середньострокові та короткострокові кредити).

Прямі інвестиції – це такі інвестиції, які забезпечують інвестору управлінський контроль над об’єктом, в який вкладається капітал. Портфельні інвестиції не дають права управляти об’єктом інвестування. Вони здійснюються, як правило, пакетами акцій, на які, згідно з поширеною практикою, припадає не більше 25% загального капіталу фірми.

За період незалежності Україна залучила прямих іноземних інвестицій обсягом приблизно 3,3% ВВП, а за міжнародними стандартами рівень, що перевищує 5%, розцінюється як досить високий. В розрахунку на душу населення серед країн з перехідною економікою Україна займає одне з останніх місць, близько 28 дол. США, тоді як у країнах з перехідною економікою на душу населення в середньому припадає 92 дол. США прямих іноземних інвестицій.

Здійснення ЗЕ зв’язків між окремими країнами передбачає необхідність встановлення міжнародних режимів, які б визначали норми і правила, загальні для всіх суб’єктів світових економічних відносин. У сфері міжнародної торгівлі товарами та послугами такий режим регламентується міжнародною організацією ГАТТ/СОТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі – світова організація торгівлі). Вона функціонує на базі міжурядового багатостороннього договору, котрий обумовлює певні вимоги до міжнародних торговельних відносин.

У сфері міжнародних валютно-фінансових відносин велику роль відіграє така організація як Міжнародний валютний фонд (МВФ). Статутом МВФ передбачено, що він співробітничає з країнами-членами цього фонду з питань, пов’язаних з загальною фінансовою нестабільністю країни. В основі діяльності МВФ лежить надання кредитів країнам-членам цього фонду для підтримки курсу національної валюти, на фінансування дефіциту платіжного балансу та обслуговування зовнішнього боргу.

Капітал фонду утворюється за рахунок внесків країн-членів. МВФ фінансує не комерційні проекти, а проведення економічної політики.

У відносинах з країнами колишнього СРСР МВФ застосовує три види програм, які реалізуються почергово. Перша – програма трансформації економіки на ринкові відносини. Друга – програма “стенд бай”, яка є програмою короткострокового фінансування, тобто терміном на 12-13 місяців, і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізації. Третя – програма розширеного фінансування, яка розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою “стенд бай”, і в першу чергу, на структурну перебудову економіки.

Крім МВФ важливу роль у міжнародних валютно-фінансових відносинах відіграє Світовий банк (СБ). Його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Кошти СБ складаються із таких елементів: 1) статутного капіталу, утвореного шляхом придбання його акцій країнами-членами банку; 2) позичкових коштів, які СБ одержує на світовому фінансовому ринку шляхом емісії своїх облігацій; 3) доходів, отриманих від власної діяльності.

Основна функція СБ – надання довгострокових позик під досить високі відсотки. Вони надаються як державним, так і приватним підприємствам за наявності гарантій з боку відповідних урядів. До групи СБ входять його філіали: 1) Міжнародна фінансова корпорація; 2) Інститут Економічного розвитку; 3) Багатостороння Агенція Гарантії Інвестицій.

В межах Європи важливу роль у Міжнародних фінансових відносинах відіграє Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк). Мета діяльності цього банку полягає у фінансовому сприянні переходу країн Центральної і Східної Європи, включаючи і країни колишнього СРСР, до ринкової орієнтованої економіки. Основний капітал Євробанку складає 10 млрд. ЕКЮ. Найбільшим акціонером Євробанку є США, частка яких складає 1 млрд. ЕКЮ, а внесок України як акціонера становить 80 млн. ЕКЮ.

Основні функції Євробанку – сприяння переходу до ринкової економіки через фінансування життєздатних проектів у державному і приватному секторах економіки, а також сприяння в здійсненні програм структурної перебудови та приватизації.

Участь кожної країни у світовому поділі праці породжує проблему її економічної доцільності, інтерес до якої економічна наука проявляє вже давно. Теоретичним обгрунтування економічної доцільності міжнародного поділу праці є теорія порівняльних переваг. Історично світові економічні відносини починались із торгівлі товарами. Тому дана теорія й спирається на порівняльні переваги в торгівлі.

Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Давида Рікардо. Вона грунтується на положенні, згідно з яким окремі країни спеціалізуються з виробництва тих товарів, які мають відносно більш низькі витрати порівняно з іншими країнами.

Теорія Рікардо пояснює переваги міжнародної торгівлі, враховуючи головним чином міжнародні відмінності у природно-кліматичних умовах виробництва товарів. Проте з розвитком промисловості, насамперед обробної, їхня роль як фактора виробництва помітно зменшилась. Вирішальну роль стали відігравати виробничі фактори суспільного походження.

Ця ідея дістала своє відображення в неокласичній двофакторній моделі Хекшера-Оліна, згідно з якою два основні фактори – матеріальні та людські ресурси – розподілені між країнами нерівномірно. Тому в умовах відкритої економіки кожна країна прагне спеціалізувати свій експорт на тих товарах, стосовно яких вона має надмірну кількість виробничих факторів, і, як наслідок, порівняно низькі ціни. І навпаки, країна буде прагнути імпортувати ті товари, на які у неї відчувається дефіцит виробничих факторів, а тому й порівняно високими є ціни.

Згідно з даною моделлю, у процесі міжнародної торгівлі ціни факторів виробництва вирівнюються, і відповідні країни втрачають початкові переваги. Це пояснюється тим, що з розвитком експортних галузей кожної країни її виробничі фактори перестають бути надмірними, попит на них порівняно з пропозицією вирівнюється і ціни зростають до рівноважного рівня.

Вирівнювання цін факторів виробництва ліквідує порівняльні переваги окремих країн, розширює коло країн – експортерів певних видів товарів і сприяє виникненню міжнародної конкуренції за отримання порівняльних переваг на вищому рівні економічного розвитку.

Ці процеси викликали необхідність модифікації двофакторної моделі Хекшера-Оліна. Спочатку вона була доповнена таким фактором, як кваліфікація праці. Тому спеціалізація країни на експорті трудомістких товарів частково враховує переваги в рівні кваліфікації робочої сили. Подальше доповнення моделі іншими факторами перетворило її в багатофакторну модель.

У другій половині ХХ ст. істотний вплив на розвиток міжнародної торгівлі почав справляти НТП. Це знайшло своє відображення в моделях неотехнологічної теорії. Найбільшого поширення серед них набула модель технологічного розриву, автор якої англ. економіст М.Познер. Її суть полягає в тому, що міжнародна торгівля може виникати навіть за однакової наявності у країнах виробничих факторів, але за умов технологічного розриву між ними.

Нові технології, що вперше виникають в будь-якій країні, дають їй можливість виробляти традиційні товари з меншими витратами або випускати нові товари. В обох випадках, країна, що першою застосувала технічне нововведення, одержує порівняльні переваги і спеціалізується на експорті високотехнологічних, наукомістких товарів, ліцензій та прямого інвестування чи на експорті порівняно дешевих традиційних товарів.