Реферат: Життя та творчість Степана Васильченка

Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хо­ровою капелою «Думка» по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило, як серед руїн, нестатків, зубожіння проби­ваються паростки нового, соціалістичного життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами, червоноармійцями, Васильченко захоплював­ся їхньою мужністю і твердою вірою в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження він занотовує в щоденнику, який назвав «З піснею крізь огонь і воду».

Здавалося б,— пише Васильченко,— що в ці часи людей, які перебувають в самому диму історичних великих подій..., людей, які творять історію, які захоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайних обставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народна побутова пісня і взагалі ми­стецтво...» Але «пісня чарувала їх далеко більше, ніж когось ін­шого».

Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в пер­ші ж роки радянської влади з радістю зміцнює свої зв'язки з рево­люційною дійсністю, з новим ладом, який утверджував народне ми­стецтво і відкривав шлях мистецтву до народу. Васильченко повер­нувся з подорожі збагачений враженнями, ідейно та політичне змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Уже відомий письменник, він стає вихователем і вчителем радянської дітвори, «Після перших бур, коли в порожній холодній школі почали з'являлися перші учні, я пішов після такої довгої перерви знову за вчи­теля, тепер уже в нову, українську школу. Не кидав також і літературної роботи»,— розповідає письменник у нарисі «Мій Шлях».

Спочатку він — вихователь дитячого будинку, потім (1922— 1928) — учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого й привітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови та літератури, незмінного керівника шкільного дра­матичного гуртка, любили учні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі і навчав цього своїх вихован­ців. «Немає взимку дров, немає потрібного реманенту, немає прилад­дя, убогий фізичний кабінет, майже порожня бібліотека...— писав Васильченко.— Але школа бадьоро дивиться вперед».

Теми для своїх нових творів С. Васильченко черпав передусім з життя радянської школи. Тут він знаходив цікаві сюжети, гострі конфлікти, яскраві повнокровні характери героїв. А новий матері­ал — письменник добре розумів це — не вкладався у рамки вже виробленої ним образно-стилістичної системи. Степан Васильченко був серед тих діячів культури, які твердили про невідкладність створення своєї, «пролетарської» літератури. Але при цьому він зав­жди підкреслював необхідність використання реалістичних традицій прогресивних митців минулого. Васильченкова публіцистика початку 20-х років, як і ряд рукописних його матеріалів, переконує в тому, що вчителювання в радянській школі було для нього нерозривно зв'язане з творчими письменницькими шуканнями. Не можна не ба­чити, що саме в оповіданнях «Приблуда» (1922), «Червоний вечір» (1924) і ще більшою мірою в повістях «Авіаційний гурток» (1924) та «Олив'яний перстень» (1926) виявилось прагнення Васильченка до нової, висунутої життям проблематики, до нових форм зобра­ження.

Своїми творами радянського часу Васильченко остаточно утвердився як письменник, що пише для дітей. До революції він не був власне дитячим письменником,— писав «про дітей», але не «для ді­тей». У радянську епоху учні Васильченка стають і прототипами ге­роїв його оповідань, і читачами; у творчість письменника владно й тактовно входить дидактичний струмінь — важлива прикмета ди­тячої літератури.

Творчості С. Васильченка на всіх етапах був притаманний гумор. У дожовтневий час він був виявом співчутливо-доброзичливого став­лення письменника до маленьких героїв; у творах радянського часу, починаючи з «Приблуди», гумор набув якісно нових рис, позбувшись мотивів трагізму і прихованого розпачу, заграв новими барва­ми, став засобом позитивної характеристики. У повісті «Олив'яний перстень» безліч гумористичних сцен. Ось наші мандрівники влашто­вують суд над ступою. Ось школяр оголошує про свій намір одружи­тися з Настею, зворушений її піклуванням і гостинністю. Ось дід Маркіян з міною міжнародного оглядача веде бесіду про Чемберлена і Лігу Націй... Всі ці епізоди перейняті м'яким, доброзичли­вим гумором, що служить засобом позитивної характеристики героїв.

Тісний зв'язок з життям письменник виявляє своїм відчуттям самого духу часу, розумінням змін у людській психології. Тема тру­дового єднання міста і села була, без сумніву, історично далеко­сяжною. Своїм твором Васильченко стверджує морально оздоровлю­ючий вплив на дітей фізичної праці, стверджує поетичну красу і мо­ральну необхідність способу життя, який ведуть його юні герої в радянській школі.

Проте і в інших творах 20-х — початку 30-х років, написаних на матеріалі минулих часів, яскраво відчутний свіжий подих ідейно-творчого піднесення. Це особливо помітно у славнозвісному циклі «Осінніх новел», тематично пов'язаних з подіями 1905 року. Тільки одна з новел — «Осінній ескіз» — написана і надрукована була в 1912 році. Всі інші — «Фіалки», «Чайка», «На калиновім мості», «Лісова новела», «Вітер» — друкувалися в радянський час, переваж­но в 1928—1932 роках. Можливо, задуми багатьох з них у письмен­ника виникали раніше, але здійснити їх він зміг тільки після ре­волюції, коли збагатилась його творча уява і вдосконалився худож­ній метод. Старі сюжети сприймала вже нова свідомість художника, і вони діставали нову інтерпретацію. Так проходив процес оновлення принципів відображення дійсності, викликаний тим, що ідейні засади митця стали чіткіші, а класові симпатії і антипатії — вираз­ніші.

Визначний прозаїк час від часу брався і за перо драматурга. Першу п'єсу «Чарівниця» він написав ще в 1901 році. Спроба не вдалася (невисока сценічність, рихла композиція, бліді характери дійових осіб). Зате друга його п'єса — водевіль «На перші гулі» (1911) — річ високохудожня. Вона привернула увагу визначного майстра українського театру Миколи Садовського, ставилась на про­фесійних і аматорських сценах. Однією з характерних рис Васильченка новеліста є майстерність драматургічної організації матеріалу. Гортаючи сторінки драматичних творів письменника, можна помі­тити і зворотне явище: характерний ряд прикмет, що видають в авторові новеліста. Та й сам Васильченко погоджувався, що деякі з його п'єс, «як справедливо зазначала критика, швидше скидаються на новели, ніж на драматичні твори, і їх... більше читають, ніж виставляють». До новелістичних ознак драматичних творів насам­перед слід віднести одноактовість, тобто стислість обсягу, лаконізм сюжету, значимість сюжетних ситуацій і мізансцен. «Одноактовість» як ознака драматургічної майстерності Васильченка полягав не лише в «короткості» його п'єс. Це і вкрай сконцентрована дія, і змалю­вання характерів, що дає можливість глядачеві сприймати їх одразу ж, а не в процесі їх повільного розвитку і вияву; це, на­решті, лірична стихія, що наскрізь переймає сюжет.

Працюючи в школі, Степан Васильович пише невеликі драмати­чні твори, призначені для учнівської самодіяльності. Заслуговують, зокрема, на увагу його п'єси-мініатюри про Т. Шевченка — «Мина­ють дні» і «Під Тарасове свято».

Виступав С. Васильченко і як перекладач. Особливо захоплю­вали його твори російських авторів, які в формуванні письменниць­кого хисту Васильченка відіграли першорядну роль. Степан Васи­льович перекладав М. Лєскова, М. Гоголя, О. Серафимовича, В. Короленка і робив це з великою любов'ю та натхненням.

Дожовтнева творчість С. Васильченка глибоко демократична. Письменник створив правдиві картини життя трудового народу, кар­тини, романтично забарвлені, соціальне загострені. Герої Васильчен­ка не поступаються своїми гуманістичними принципами, не пере­творюються в моральних покручів, не стають жалюгідними й нікчемними. Навпаки, мужні й далекоглядні, вони глибоко вірять у світлий завтрашній день.

Оптимістичним звучанням, красою колективної праці, роман­тичним сприйняттям дійсності позначені твори, написані в роки Ра­дянської влади, коли Васильченко перейшов на позиції соціалістич­ного реалізму. Його герої — мрійники і романтики — земні й пра­вдиві, як саме життя, як радянська дійсність двадцятих років, спов­нена романтичного пориву і ентузіазму.

В радянський час творчість Васильченка ідейно та художньо збагачується, поглиблюється політичний світогляд письменника. Но­вих рис набуває його індивідуальний художній стиль. Краса образ­ного вислову, мелодійність мови, задушевний ліризм, точність і глибина психологічної характеристики, народно-пісенні мотиви — всі ці ознаки стилю Васильченка стають ще яскравіші, виразніші, чіт­кіші. Твори письменника останніх літ відзначаються стрункішим сюжетом, ясністю ідейно-художньої характеристики, глибокою, емо­ційно наснаженою думкою, лаконізмом і досконалістю мови.

Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на його здоров'ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недуга почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.

Мріяв улітку пішки помандрувати по Україні — людей побачи­ти, мальовничими краєвидами помилуватися. Але цей, як і багато інших намірів письменника, так і лишився нездійсненим. Хвороба все частіше приковувала його до ліжка. Єдиною втіхою і радістю для Степана Васильовича лишилась увага і любов читачів, коло яких було досить широке,— робітники, студенти, учні, вихованці дитбудинків, учителі. Саме вони й зібралися 1 березня 1929 року на ювілейний вечір С. Васильченка з нагоди 50-ліття від дня його народження. Ювіляра на вечорі не було — він хворів. Йому надіс­лали багато поздоровчих телеграм, з любов'ю оформлених вітальних адресів.