Реферат: Життя та творчість Степана Васильченка

Васильченко живе з приватних уроків. Скромної платні виста­чало, щоб так-сяк перебиватися. Вдень допомагав матері, а вечорами та вночі писав. Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто й світанок заглядав у маленькі віконця, а він ніяк не міг одірватись від столу. .,,

Раніше Васильченко думав, що, вчителюючи, він дасть своєму скривдженому народові найбільше користі. З любов'ю, захоплено від­давався він педагогічній праці. Любив дітей і з усіх сил старався висівати в їхні душі добірні зерна правди і науки.

Тепер йому дорога в школу заказана. Але він жодного дня не сидітиме склавши руки. «Вирішив: так жити не можна, треба боро­тись. Та як? За зброю для такої боротьби я вирішив узяти слово»,— писав пізніше Васильченко.

...Його шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли складав свої перші вірші, наслідуючи Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатське життя в семінарії мало сприяло літературним занят­тям. Правда, його класні твори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладача словесності.

У перші роки вчителювання Васильченко веде щоденник — «За­писки вчителя», нотуючи туди все пережите й бачене. В ньому подибуємо цікаві епізоди, які згодом письменник розгорнув у но­вели, повісті.

В Ічні Васильченко по-справжньому взявся до літературної твор­чості. Життя сільської бідноти, сільських інтелігентів (насамперед учителів), дітей, підлітків — ось що стало об'єктом його письмен­ницьких інтересів. Улюблений жанр письменника — оповідання. Над кожним з них він довго працює, до блиску шліфуючи кожне слово. Одважився надіслати написане до української газети «Рада», яка виходила в Києві (1906—1914 рр.). Там і з'явилися друком його перші твори — оповідання «Роман», «Голодному й опеньки — м'ясо» (згодом перейменоване на «Мужицьку арихметику»), «Пацанок», «Вова», «В темряві», «У панів», «На чужину», «З самого початку». У педагогічному журналі «Світло», одночасно друкуються оповідан­ня «Вечеря», «Над Россю».

Всі ці твори одразу привернули увагу читачів соціальною заго­стреністю, актуальністю тематики і художньою досконалістю.

Редакція «Ради» запропонувала Васильченкові постійну роботу, і 1910 року він переїздить до Києва.

Письменник виразно демократичного спрямування, Васильченко не поділяв буржуазно-ліберальних поглядів співробітників та видав­ців газети. Він часто ловив на собі зневажливі погляди панків-лібералів, які опікали газету. Але ж це була єдина щоденна українська газета, що виходила після революції 1905 року. І Васильченко погодився працювати в «Раді». Адже тут друкувались і такі письмен­ники та діячі української культури, як М. Коцюбинський, А. Тесленко, М. Лисенко...

Виходець з гущі трудового народу, Васильченко завжди прагнув чесно служити йому. Проте дещо він поверхово розумів складність класової боротьби на Україні. Національні проблеми письменник розглядав інколи відірвано від соціальних, класових. Тому поряд з такими творами, як «Мужицька арихметика», «На чужину», де да­ється виразний соціальний підтекст, він пише й оповідання («Під школою», «Інспектор» та ін.), статті («Народна школа і рідна мова на Україні», «В сучасній школі»), у яких йдеться тільки про педагогічну необхідність викладання в народних школах рідною мовою.

У газеті Васильченко веде відділ театральної хроніки. Невисо­кої платні, яку він одержував, ледве вистачало, щоб якось зводити кінці з кінцями. Мешкав він у дешевій квартирі на Солом'янці, убо­гій околиці міста, на роботу й з роботи ходив пішки, бо витрачати гроші на візника для нього було б надмірною розкішшю.

Васильченко завжди був невибагливий у побуті. Він дбав про найсвятіше — творчість, любу серцеві літературну працю. Письмен­ник наполегливо працює. У літературу він прийшов з багатим жит­тєвим досвідом. Роки вчителювання по селах Київщини та Полтав­щини, революційні вихори 1905 року, поневіряння в тюрмі, зустрічі з безліччю людських доль і характерів — усе це визначило тема­тичний діапазон письменника.

Та, крім життєвої школи, була ще й літературно-мистецька, в якій формувався не буденний талант Васильченка — майстра слова, художника-реаліста.

Художні твори С. Васильченка, які стали відомі читачам у 1910 році, позначені яскравою майстерністю, оригінальністю; вони свід­чать про тонкий художній смак автора. Знаменно, що вже одне з перших оповідань — «Мужицька арихметика» — стало в ряд найкра­щих творів письменника.

Звичайно, творчій зрілості передували літературно-мистецькі впливи, що їх зазнав молодий Васильченко. Йдеться не про примі­тивні учнівські наслідування і запозичення, а про органічне засво­єння певної естетичної системи, певного художнього методу. Саме такий характер мав вплив на Васильченка народної пісні, творів Шевченка і Гоголя, тобто вплив фольклору, української та російської літератури — вплив, якому сам письменник надавав вирішального значення.

У творчості Васильченка виразно відчувається її співзвучність з народно-пісенною поетикою. Ця співзвучність виявилась у мові і стилі, у принципах побудови художніх образів. Уся його творчість наскрізь перейнята мотивами народних казок, пісень, народно-пое­тичною фантастикою.

Матеріалом Васильченкової творчості була сучасна йому дій­сність; народна пісня «озвучувала» роздуми його героїв, створювала У читача настрій, який відповідав ідеї твору.

Народно-поетичні традиції в творчості Васильченка органічно поєднувалися з традиціями української і російської літератури. Не випадково саме ті письменники, які близько стояли до народно-пое­тичних джерел (Кольцов, Гоголь, Нечуй-Левицький, Короленко і особливо Шевченко) справили на молодого літератора найсильніше враження.

Першорядне значення у творчому зростанні Васильченка мав Т. Шевченко, який, по суті, визначив його літературно-естетичний ідеал і став провідною зіркою на всьому літературному шляху письменника.

Творчість велетня поетичної думки, сповнена мотивів рішучого соціального протесту, була для С. Васильченка високим взірцем, коли він обстоював ідеї громадянського звучання і в своїх літератур­но-критичних висловлюваннях, і в художній творчій практиці. Орга­нічно увійшовши в свідомість Васильченка, у світ його художніх образів, «Кобзар» створив, так би мовити, імунітет проти впливу на нього естетичних принципів різних занепадницьких течій.

Працюючи в школах, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя сільської інтелігенції, зокрема вчителів. Його серце обкипало кров'ю, коли він бачив, як учитель поневіряється, але замість про­тесту іноді ламає шапку перед начальством, згинається в три поги­белі перед попом та жандармом, запобігає ласки в багатіїв, пристосовується до підлоти. Таким вивів письменник героя оповідання «Вова»

Сюжет «Мужицької арихметики» нескладний. Замість книги «про землю і волю», яку селяни просять почитати, місцевий панок дає їм старий задачник. Дає з явним наміром поглузувати з них. Проте цей своєрідний поєдинок закінчується поразкою не селян, а пана.

3а порівняно короткий час ім'я Степана Васильченка стало до­сить популярним. Найкращі його твори з учительського життя, про селян та їхніх дітей здобули визнання серед широких читацьких кіл.

Окремою збіркою твори Васильченка вперше побачили світ у Києві 1911 року. В маленькій книжечці «Ескізи» було надруковано всього три новели («Роман», «У панів», «Мужицька арихметика»). Друга книжка—«Оповідання» — більша за обсягом, мала вийти в 1914 році, але була затримана царською цензурою, якій видався пі­дозрілим її демократизм. Лише через рік вона пішла в люди. А сам автор в цей час перебував далеко від Києва, на фронтах імперіаліс­тичної війни.

Командир саперної роти Степан Панасенко воював на Галиць­кому, Двінському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видали­ся письменникові три роки, коли він гибів на передових позиціях. У хвилини затишшя все бачене й пережите нотував до свого «Окоп­ного щоденника». Жахи імперіалістичної війни письменник відобра­зив у новелах «Русин», «Чорні маки», «Отруйна квітка», «На золо­тому лоні», «Під святий гомін». У них на похмурому тлі зображено страдника-солдата в сірій шинелі. Чорна мара смерті всюди чигає на людей. Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких за­собів, "ускладнених і умовних. Оповідання населяють образи-символи, в них багато похмурого, песимістичного.

Страхіття війни вирвали на якийсь час із рук Васильченка перо оптиміста. Зі сторінок його новел зникли сильні, впевнені в своїй долі герої. Замість них появилися покірні, знесилені, розгублені лю­ди, які не знаходять виходу. Щоправда, Васильченко співчуває се­лянинові, одягнутому в шинель царського солдата. У новелах відбилися настрої і погляди, характерні для народних мас, які прокли­нали війну. Письменник по-своєму протестував проти кривавої бойні. Але далі глухого протесту проти страхіть війни, далі проклять Ва­сильченко, на жаль, не пішов. Він не побачив і не відобразив у своїх оповіданнях нових борців за волю, за мир, за перетворення ім­періалістичної війни в громадянську, у війну проти найбільших її винуватців — капіталістичних хижаків. Письменник не відчув мобілізуючої сили більшовицької партії, яка готувалася до штурму ста­рого світу, не збагнув провідної ролі робітничого класу в революцій­ній борні, не зумів чітко визначити свого ставлення і до Жовтневої революції.

У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій, що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій ак­тивності: в час резолюції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.

Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом 1917—1920 років вийшли численні збірки його дореволю­ційних новел та повістей. Васильченка обирають делегатом на вій­ськові з'їзди. Незабаром письменник демобілізовується через хворо­бу серця, деякий час живе в рідній Ічні, а потім знову переїздить до Києва.