Реферат: Творчість Григорія Сковороди у рецепції Валерія Шевчука

Довготривала традиція інтерпретацій та реінтрепретацій ідей Григорія Сковороди засвідчує актуальність його спадщини в минулому та сучасності одним з промовистих і переконливих прикладів такої популярності є творчість Валерія Шевчука. Григорій Савич є одним з духовних “наставників” який “навчив задовольнятися тим, що мене дано (Валеріяю Шевчуку – О.С.), і копати криницю в самому собі, тобто науці святої самоти”.[1]

Рецепція творчості та життя Григорія Сковороди, які для Валерія Шевчука є нероздільними, презентована у формі двох моделей: науково-дослідницької та художньої. Перша, до якої відносимо розуми викладені у літературно-критичних статтях “Григорій Сковорода – людина, мислитель, митець”[2] “Сковорода – Філянський і явище українського необароко”[3], “Ідея простоти в епітарноому світогляді Григорія Сковороди”[4] також численні ремінісценції та алюзії в інших працях, які засвідчують розуміння ідей Григорія Сковороди, подолання темпоральної інстанції між їхньою появою та сприйманням сучасника – інтелектуала.

“Перша перепона, яка постає перед тим, хто хоче набратись знань із скороводинської книжці, - пише Валерій Шевчук, - важка й не всім зрозуміла мова, якою він писав”[5]. Ця перешкода стала сприятливим грунтом для цілого ряду досліджень, в яких оцінка спадщини проводилась упереджено та суб’єктивно. “Tradutore – traditore” (перекладач - зрадник). Тому одним з головних завдань дослідника стає прочинання текстіа Григорія Сковороди поза ідеологічними спекуляціями та кривотлумачення в контексті його особистого життя та історичної епохи. В такому разі дослідник перетворюється в перекладача, оскільки намагається здолати відстань між “читанням” і “розумінням”, робить спробу відтворити ідентичну копію оригіналу і виявити істинні смисли, що ховаються за численними символами, метафорами, алегоріями. Така діяльність дослідника – своєрідне “пере-несення” чи “пере-кладка” (Г.-Ґ.Ґадамер). “З берега берег, з одного континенту на інший, від тексту до тексту”[6].

У статті “Ідея простоти в елітарному світогляді Григорія Сковороди”[7] Валерій Шевчук ревізує погляд на Григорія Сковороду як на вчителя простолюду, мало не “революціонера-демократа” і зазначає, що “мислитель ділив людей і бачив вартість людини не в становому, чи, як його недавно називали, класовому аспекті, а виключно в моральному, і світогляд його мав характер, на нашу думку, цілком елітарний і аж зовсім не популістський”[8]

Валерій Шевчук зосереджує увагу на ключових постулатах розуміння філософії Григорія Сковороди, що нерідко стає основою. Художньої реконструкції його образу. Григорій Сковорода для Валерія Шевчука – “символ мудрості української землі” [9], “сказав про світ та людина щось таке. Чого не сказали інші, учив людину жити так, як не вчили інші, а найголовніше – сам жив так, як учив, тобто зробив своїм ученням не тільки абстрактно вимурувані книжки, але й подав практичну науку людині, як жити найгармонійніше в цьому світі”[10]. Отже, вчення та життя Сковороди є punctum caliens, визначною точкою створення універсального еталону, гармонійного взірця життєвої екзистенції, буттєвого стилю.

“Інакше кажучи, - пише Валерій Шевчук, - Григорій Савич переніс проблеми загальної філософії у сферу етики (морального вчення), а вся його творчість – один великий заповіт чи посланіє не тільки свого часу чи свого народу, а людям часів у усіх земель”[11].

Сфера морально-етичних реляцій стає концептуальною як щодо інтерпретації в координатах доктрини Сковороди, так і в прозових творах письменника, і є наскрізним ітертекстуальним елементом філософських пошуків, оскільки прокламована у Григорія Сковороди, осмислена в дослідницьких працях та реконструйована у художній прозі Валерія Шевчука. “Історична епоха, - зазначає Любов Тарнашинська, характеризуючи прозу Валерія Шевчука, - не об’єктом художнього дослідження. А тільки тим історичним тлом, на якому розгортається не стільки зовнішня, скільки внутрішня “Дія” – пошуку сенсу буття, свого істинного “я” у системі морально-етичних, філософських координат”[12].

Когерентність текстів більш ніж очевидна, зумовлена інтенцією створення “діалогу” між різночасовими періодами осмислення цієї проблеми, презентування інтегрованого варіанту у формі ампліфікації темпорального горизонту її освоєння. Історична проза (чи, як називає її сам автор, історико-фантастична). Валерія Шевчука контамінує різні “Горизонти досвіду”. (.-Г.Яусс): історичної епохи, зокрема барасо та сучасності.

Відштовхуючись від тези Г. Г. Годдамера, що наголошував на геоменевтичному вимірі “розумінні чогось через-щось-інше та розмінні –себе -на - основі чогось”[13] простежимо концепти-зацікавлення. Які висловлює Валерій Шевчук в дослідженнях про Григорія Сковороду з наступною проекцією на його прозу і спробуємо з’ясувати їхню інтертекстуальну перехідність, єдинеосутнісну пов’язаність.

Предметом зацікавлень є поетика текстобудування та ідейно-філософська аксіологія Григорія Сковороди, конкретність виявлення взаємозв’язку між “Засобом” та “ідеєю”, “формою” та “Змістом”, між жанром, сюжетом, образом, тропом та їхньою функцією у продукуванні семантики. Прикладом чого є експлікації щодо концентрації смислу в притчі, байці, діалозі.

“Григорій Сковорода, - пише Валерій Шевчук, - будує свої притчі за певним, цілком установленим зразком. Це “прозаїчна історійка” подана здебільшого у формі діалогічній, що завершується логічним висновком письменник називає “силою”. Кожна такаа “сила” мислитель не резюме притчі. Всі ж вони – ніби ілюстрації до філософських постулатів Г.Сковороди. Загалом же, тут перед нами, як і в “Саді божественних пісень” ставиться той-таки трикутник: зло, добро і людина на роздоріжжі, в даному разі – в тваринному образі, вона має вибрати собі шлях чи прямий чи кривий”[14].

Сентенції висловлені в наведеній цитаті легко на проектується прозу Валерія Шевчука. Улюблений (зразковий) тип Шевчукового героя – людина - - інтроверт, другорядна щодо свого соціального статусу, ідеологічного не заангажована, позбавлена, як правило, суспільних регалій. Доречно пригадати Михайла Вагилевича з роману “Око прірви”, Михайла Вовчанського – “Початок жаху”, інші. Усі вони опиняються в екзистенціяйному колі болісних роздумів, страждань, у тому-таки “трикутнику: зло, добро і людина на роздоріжжі”, прагнуть віднайти гармонійно відповідний власній буттєвій сутності життєвий шлях. Їхня свідомість презентується у формі нескінченного внутрішнього діалогу, амбівалентний відгомонів, фрустрацій – як наслідок перманентній спробі самоідеантифікуватись, самоутвердитись, здолати хаос суперечностей. “Всі ми троє були мудраками, - промовляє герой роман “Око прірви” Михайло Васильович, які перемудрилися, - через це й опинилися на цій дорзі й шукаємо шляху, не визначившись, куди хочемо йти. Пізнати біблійну істину про шлях вузький та широкий, але на жоден ступити не зважуємось, бо розуміємо облудність усіх дефініцій”[15].

Отже, дослідницькі міркування щодо текстів Григорія Сковороди частково можна “накласти” і на його власну прозу, особливо в контексті спорідненості ідейно-філософських пошуків. Латентні антиципації “пре-інтенці” (Гуссерль), що керують зацікавленнями дослідника, виправдовують підсвідомі очікування в процесі читання, водночас визначають смислові координати прози, загалом окреслюють сферу домінантних тем, що заховані в надрах свідомості автора.

“Будь-яке читання, - зазначає Вольфганг Ізер, - входить до нашої пам’яті і з часом затирається. Пізніше воно може знову відновитися і налаштуватися на різний тон, в результаті чого читач спроможний розвивати не передбачувані до того моменту зв’язки.[16] Оскільки Валерій Шевчук тривалий час займався студіюванням творів Григорія Сковороди, то відповідно “пере-несення”, ретроспекції такої перцепції ставали свідомо чи підсвідомо грунтовною базою для власної прози. Як наслідок, у художніх творах з’являється велика кількість подібних, творчо модифікованих тем, мотивів, образів, символів та алегорій, які “продовжують” сковородинську традицію. Активне читання, яким може вважатися дослідницька, пошукова діяльність, передбачає “калейдоскоп перспектив” (В. Ізер), нашарувань спогадів та доповнень, що породжують з’яву власного, нового, очікуваного (асимільованого)( тексту на основі прочитаного. В даному разі між текстом-предтечею (Григорія Сковороди) та текстом-наслідком виникають явні та приховані зв’язки.

У поданій вище цитаті Валерій Шевчук аналізує художню природу притч Григорія Сковороди”. Любов Тарнашинська звертає увагу на ознаки притчевості у прозі Валерія Шевчука.[17] Вочевидь, маємо споріднену паралель структурно-смислової організації тексту “у просторі притчі”. Оскільки Валерій Шевчук передусім філософ, мислитель, який вільно оперує категоріями духа, а вже затим – історик і белетрист, то видається цілком закономірним і природним те, що у своїх художніх шуканнях сенсу буття, шляхів подолання дисгармонії у вимірах як макрокосму, так і мікрокосму, пізнанні добра і зла він приходить до умовно-метафоричних художніх форм, де превалює алегоричне начало, що дозволяє закодувати авторську ідею у символічно-знаковій системі. Це, відповідно, забезпечує кілька площинність тексту, багато вимірність змісту і розгалуженість підтекстової образності. [18] Добірка риторичних засобів, використаних дослідницею для аналізу прози Валерія Шевчука, почасти є вживанням щодо характеристики Григорія Сковороди, тобто такими, що властиві метамовному дослідницькому дискурсу “сковородознавства” : філософ, мислитель, оперування категоріями “духу”,, шукання сенсу буття, недолання дисгармонії, макрокосм, мікрокосм, умовно-метафоричне, алегоричне начало художніх форм, кодування ідей усимволікознаковій системі, багатовимірність змісту і розгалуженість образності.