Реферат: Поет-лірик Олександр Олесь

Ця радість, віра в перемогу над темними силами царизму звучить у багатьох віршах, сповнених оптиміз­му, бадьорості, заклику до боротьби.

Ліричний „герой цих віршів, пройнятий настроєм по­всталого народу, щиро радіє, бачачи, як вчорашні раби стають людьми, борцями за свої потоптані права.

Поет сповнений віри, що в цій боротьбі порве кай­дани неволі і його рідний український народ. Цією ві­рою в духовні, в революційні сили українського народу сповнені зокрема поезії: «Сніг в гаю...», «Ой не квітни, весно...», «Я більше не плачу». Ці вірші своєю будовою нагадують народні пісні. Перші два рядки в строфі ос­півують явища природи, а останні два малюють карти­ну з реального життя людей. Цим художнім паралеліз­мом поет домагається емоційності твору, викликає в читача глибоке почуття любові до рідного народу.

В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які ви­ражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. Вони хвилюють, бо сповнені палкого по­чуття, гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Не дивно, що такі вірші ставали революційними пісня­ми народу. Серед них в першу чергу слід назвати: «Міц­но і солодко, кров'ю упившись...» та «Ми не кинемо зброї своєї». В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній стро­фі, з конкретними картинами народного горя, якими умо­тивовується цей заклик.

Остання строфа цього вірша стверджує, що настав час всенародної відкритої боротьби з ворогом:

Як гімн революційної боротьби, звучить вірш «Ми не кинемо зброї своєї». Написаний він розміром «Мар­сельєзи», та й по духу близький до цієї знаменитої ре­волюційної пісні.

З багатьох поезій Олеся періоду першої російської революції віє журбою, смутком. Та це не розпач, не безнадія, не стогони, що розслаблювали читача. Біль­шість таких творів сповнені пекучого болю по жертвах революції.

Кого не схвилює ніжним ліризмом поезія «Айстри», яку Микола Лисенко поклав на музику? Розцвіли чудо­ві айстри опівночі в надії на світлий рожевий ранок, на теплі весняні дні. Майбутнє здавалось їм ясною казкою. Та не судилось здійснитись їхнім маренням. Замість сонця, тепла їх зустріли холодні осінні дощі та вітри.

Оспівуючи трагічну долю айстр, поет думає про тих, хто мріяв про ранок нового життя, хто поривався до світла правди і волі, але передчасно загинув, не доче­кавшись здійснення своїх мрій.

Як реквієм героям, що полягли за народну справу, звучить поезія «Жалібна пісня». Перша її частина пе­редає почуття всенародної скорботи по тих, що «як ле­ви, боролись за народ, за правду народного діла». Дру­га частина поезії переростає в клятву помсти за священну кров кращих синів народу.

Не втрачає Олесь віри в торжество революційних ідеалів і в той час, коли царизм мобілізував усі сили на придушення революції. Він пише поезії великої ви­кривальної художньої сили, в яких таврує криваві зло­чини царизму.

Через символічні образи вампірів, шакалів, вовків, сов і т. п. поет переконливо розкриває хижацьку суть реакції і закликає не втрачати віри в перемогу над ци­ми темними силами:

Викликає захоплення вірш «Три менти». В ньому вражає майстерність побудови й художніх засобів,, їх відповідність задуму поета. В трьох строфах вірша зо­бражено наростання боротьби народу проти царизму. Перша строфа вказує на час страшної реакції, коли її чорні сили сіяли страх і покору. Звуковий склад першої строфи (алітерації звуків) досконало передає гнітючий настрій в країні.

В другій строфі йде мова про наростання таємної, підпільної боротьби. Порівняно з першою, в цій строфі змінені лише окремі слова, на які падає основний наго­лос. Вампіри упились народною кров'ю, і треба готува­тись до розправи з ними.

Третя строфа — це заклик до всенародного повстан­ня проти царизму. Прийшов час всім стати грудьми проти хижого ворога. В цій строфі гримлять не тільки окремі рядки, слова, але й звуки, передаючи силу й не­поборність народного духу.

З великою викривальною силою затаврував поет криваві чорносотенні погроми царизму у вірші «Над трупами». Перед нами картина надзвичайного трагізму. Вбита невимовним горем мати-єврейка стоїть над тіла­ми закатованих чоловіка і сина-немовляти. Стоїть і звертається з питаннями то до мертвих, то до вбивць. У цих питаннях неймовірний жах і подив: за що вбито мужа-лікаря, що робив людям тільки добро; за що вби­то її маленького сина, який вимовляв лише одне слово «мама»?!

Цей вірш, що містить у собі акт обвинувачення ца­ризмові разом з тим говорить про людяність та інтер­націоналізм його автора, про те, що Олеся до глибини душі вражали кривди не тільки рідного народу, а й ін­ших поневолених народів.

Інколи поет впадає в розпач, в протиріччя, заперечує те, що проголошував учора... Вірші з таким настроєм, з таким моралізуванням народжувались у хвилини важ­кої втоми поета. Основною ж причиною таких коливань у думках і настроях було те, що поетові бракувало чіт­кого уявлення про конкретні шляхи соціальної визволь­ної боротьби. І все ж таки визначальними в його поезії 1905-1907 років є настрої боротьби і волі, щирий по­клик до бою за соціальну і національну свободу народів царської Росії, віра в світлий день нового життя.

Олександр Олесь створив чимало талановитих пое­зій, в яких звучить гнів проти тих, хто топтав національ­ні права українського народу, проти панства і прислуж­ницької інтелігенції, що ради наживи, кар'єри і вигоди відрікались од свого народу, його мови, культури.

Одним із кращих патріотичних віршів Олеся є вірш «О слово рідне! орле скутий!» (1907 р.). В ньому він з глибокою ніжністю передав свою любов до рідного сло­ва, в якому відбились вікова історія України, краса і ніжність природи, духовне багатство рідного народу.

Перегукуючись з Лесею Українкою, поет прагне, щоб рідне слово стало його мечем і сонцем у боротьбі за визволення рідного краю.

В ряді своїх поезій Олесь підносить тему стосунків інтелігенції з народом. В них чути відгуки славнозвіс­ного «Посланія» Т. Г. Шевченка. Поет "картає відступ­ників од рідного народу.

Слово поета набирає інколи іронічного й саркастич­ного звучання, як в поезії «О, правда! Мій народ сміш­ний безкрає...», де Олесь із гнівом говорить.

Гнівно затаврував поет гнобительську національну політику російського царизму в_ таких віршах, як: «Хто ви? Хто ви? з нагаями...», «Щоденно ворони летять...», «Везли їх, зранених в борні з солдатами...» та ін.

Бадьорі й радісні тони звучали в поезії Олеся у дні Лютневої революції 1917 року, яку він зустрічав як на­ближення волі народу.

Поет серцем відчував ту силу, яка відкривала новий семафор в історії людства. Тією силою був народ-трудівник.

Краса рідного краю живила талант Олеся, виклика­ла в нього творче натхнення та найніжніші інтимні по­чуття. Широкі слобожанські степи, квітучі поля і гаї, Чорне море в години спокою і хвилювання, похмурі Кримські гори та зелені Карпати, природа України в різні пори року — це далеко не повний перелік розмаї­тості образного наповнення в пейзажній ліриці Олеся.

Поезія Олеся захоплює нас прозорістю пейзажного малюнка, в якому все сповнено чарівності, краси при­роди, повнокровного життя.

Гармонією зорових та слухових вражень поет май­стерно відтворює той радісний момент в природі, що на­стає після грози, коли все дише свіжістю, сонячним теплом, щастям. Та все-таки останній рядок, ота чудова сумовита метафора — «А сльози ще тремтять на них» — оповиває цей радісний настрій якимось смутком, що йде від самого поета, в душі якого радість обнімається з журбою. Оце злиття радості й смутку є характерною особливістю пейзажної лірики Олеся.

В Олеся нема чистого любування пейзажем, що бу­ло притаманне поетам-декадентам. Пейзаж у нього май­же завжди злитий з життям людини, яка в природі чер­пає душевну свіжість, наснагу і енергію для боротьби («На гори високі, на срібло снігів!»). Пейзажні малюн­ки часто контрастують у нього із світом міщанства («Ходім відсіль, де радощів немає»).

Окремі пейзажні образи в ліриці Олеся сповнені гли­биною народної поетики, що знаходить свій вираз і в змісті, і у пісенній формі вірша. Кого не схвилює поезія «Не беріть із зеленого лугу верби», яку композитор Я. Степовий поклав на музику! її алегорія приступна кожному, хто любить свій край, свою батьківщину.

Поет полюбляє форму задушевної розмови лірично­го героя з природою («О, сарнонько, приходь...», «Ой, чого ти, тополенько...», «Пташко! Будь рада теплу і вес­ні» та ін.), що надає його поезіям щирості, безпосеред­ності, єднає їх з народними піснями.

Не випадково деякі поезії Олеся стали народними піснями, бо вони і змістом, і формою виражають добро­зичливе, сповнене ніжності і турботи ставлення народу до природи. Такими є, наприклад, «Веснянка» з драма­тичної поеми «Над Дніпром», «Роси, роси, дощику, ярину» та ін.

Олександр Олесь дуже любив море. Він оспівав його суворість і ніжність в циклі поезій «З кримських обра­зів», що ввійшов у збірку «З журбою радість обнялась». Море вабить поета як символ нескореності, воно викли­кає в нього думки про рідний край, про боротьбу за волю народу. Біля моря намагається він знайти спокій, втішити душевні болі.

На окремих поезіях цього циклу відчутно вплив «Кримських відгуків» Лесі Українки, написаних в 1897—1898 роках.

Є в Олеся цикл ліричних віршів «Щороку», написа­ний у 1910 році. Це данина любові поета до рідної при­роди. Наче захоплююча казка про царівну-зиму звучить заспів: «Снігу, ой снігу якого!». Весь заспів — це низка гармонійно поєднаних розгорнутих порівнянь, що роз­кривають красу зими. В дусі кращих зразків народної творчості звучить, наприклад, таке порівняння: