Реферат: Марко Черемшина

Ім'я героя цієї новели — Курило Сівчук — могло б бути загальним для всіх селян бідняків—героїв збірки «Карби». В образку «Святий Николай у гарті» Курило з дружиною і дітьми ховає від збирача податків свої убогі пожитки, тремтить перед начальством, повторюючи1. «Бідно-си діє, ясний та добрий панчіку...»; в новелі «Чічка» він розпачливо тужить над загиб­лою шкапиною, бо вона годувала його сім'ю; в творі «Карби» грюкає об стіл кулаком, з болем каже про дітей: «Чим їх нагодую!»; в новелі «Раз мати родила» він наважився помститися жандармові за всі тяжкі кривди і потрапив до тюрми; в творі «Більмо» випроваджує доньку до розпус­ного лісничого, бо іншого виходу з страшних злиднів не знає; у «Грушці» він тужить за померлою дружиною і втішає дітей: «Не бійтеся, небожєта, мені не далекі гони, я вам хати не залежу»; в новелі «Лік», він, безна­дійно хворий, не маючи за що купити ліки, повертаючись від лікаря до­дому, показує сусіді на цвинтар: «аді, де мій лік» і, нарешті, в образку «Дід» він, старий і нікому не потрібний, зайвий рот у голодній сім'ї, вко­рочує собі віку.

Курило Сівчук («Святий Николай у гарті»), коновкар («Чічка»), дєдя («Карби»), Юсипко («Раз мати родила»), Тимофій («Більмо»), Ілаш («Груш­ка»), Митро Пасемковий («Лік»), Чюрей («Дід»)— це тільки різні імена одного героя, що про його трагічне життя розповідав автор. Письменник спостерігав, як поводиться селянин-трудівник в різних обставинах на про­тязі всього життя, і про все це писав у своїх новелах. Складається вра­ження, ніби Черемшина провадив ґрунтовну підготовну роботу до ство­рення монументального образу селянина-гуцула, який безмежно любить свій край, природу, народ; працьовитий, духовно обдарований, чесний, го­стинний, поетичний, але гноблений соціальне і національне, зацькований війтами, жандармами, екзекуторами, обплутаний панами, лихварями, він живе в страшних злиднях та горі, розпачливо гукає до німих гір, до бай­дужого неба, і, ніким не почутий, гине. Новели-образки збірки «Карби» ідейно, тематично і поетичною орнаментикою своєю так міцно зв'язані од­на з одною, що композиційне утворюють єдине ціле. Провідна тема збір­ки «Карби» — народне горе, злидні гуцульської сіроми — селянської бід­ноти, її туга за кращим життям і, нарешті, надія на краще майбутнє.

Новели збірки «Карби» вражають безпосередністю життьових картин, похмурістю і безпросвітністю селянської гуцульської дійсності тих часів. Ось дівчина-покритка, зганьблена якимсь панком-деспотом, вертається з наймів до рідного села («Зведениця»). Читач ледве встигає слідкувати за бурею думок, катастрофічних душевних переходів, розпачливих почуттів, які супроводять безталанну дівчину. Ніби в тяжкій лихоманці, покритка промовляє сама до себе, до дитини, до природи, картає, проклинає, мо­лить, скаржиться, повчає подруг, висловлює надії, рве на собі коси, шеп­че слова материнської ласки до дитини, і тужить, тужить, тужить... В пій мініатюрі Черемшина зумів коротко і сильно відтворити справжню бурю в душі знівеченої капіталістичним ладом людини. Безіменна героїня Черемшини воскрешає в пам'яті читача цілу галерею образів покриток в українській літературі. Ніби всі вони зійшлися до неї, виплакали своє горе, а її вщерть переповнена журбою душа розлилася розпачливим криком-голосінням.

Таке ж сильне враження справляє й новела «Злодія зловили». Хлопчик-сирота цілими днями блукає голодний попідтинню. Ніхто його не по­жаліє, нікому він не потрібний. Голод завів сироту в садибу багача. І не стямився хлопець, як припав до вим'я корови і ссав, ссав спраглими ус­тами. Хлопця впіймала хазяйка, на крик зійшлися сусіди-багачі, побили малого, постригли і, під масний регіт, пустили на вулицю.

І так картина за картиною, одна за другу похмуріша, одна за другу вразливіша.

Найвизначніші новели збірки «Карби»— це «Святий Николай у гарті», «Раз мати родила», «Більмо», «Основини», «Чічка», «Зведемиця», «Злодія зловили». В цих новелах Черемшина виступає як письменник-реаліст, опо­відач правди про життя гуцульського селянства. Нерідко реалізм Черем­шини позначений іронією, сатирою, елементами критики влади («Основи­ни»), побутових і правових взаємин у гуцульському селі («Раз мати роди­ла», «Святий Николай у гарті», «Більмо» та інші).

З співчуттям і великою любов'ю оповідав Черемшина про життя селянської бідноти. В той же час він з огидою і ненавистю говорив про багачів, жандармів, урядовців, панів і підпанків, які наживались на народному горі.

Яскраво виявлена демократична тенденційність збірки «Карби» в поєднанні з реалістичним методом зображення дійсності забезпечила їй популярність і зберегла пізнавальну та художню цінність до наших днів.

В роки першої світової війни Черемшина написав новели «Село потерпає», «Перші стріли», «Поменник», «Бодай їм путь пропала», «Зрад­ник», «Після бою», «Йордан», «Село вигибає». Розташовані в такій по­слідовності, вони відображають події хронологічно і нагадують новелістич­ну повість, частини якої об'єднуються темою, часом і місцем дії, спіль­ністю деяких героїв і творчо-стильовими особливостями.

Марко Черемшина талановито передає складну гаму переживань селянської маси в перші дні війни в своєрідному заспіві збірки — в новелі «Село потерпає». Використовуючи фольклорні образи-символи, надаючи мові ритмічності, мелодійності, автор написав дуже емоційний, подібний до музичного, твір. «Село потерпає» Черемшини належить до тих творів, що їх у свій час Леся Українка називала «симфонічним жанром», озна­ками якого е ліризм, музикальність, «де враження пейзажу і рух душі зливаються в одну нероздільну гармонію».

Умови війни значно змінили обличчя гуцульського села. Закони мир­ного часу, хоч вони ніколи не захищали селянина, перестали діяти, так само, як і суди й органи влади; не було кому скаржитись на кривду, не було де шукати хоч якогось захисту. Випадок, якась дрібниця в житті селянина, за жорстокими законами війни, ставали причиною нещастя, тра­гедії. «На війні нема серця, нема жінки, лиш неприятель та й амінь», — говорить одна жінка в новелі «Поменник». У своїх творах Черемшина розповів численні епізоди, які ілюструють цю думку селянки про війну. Ось деякі з них.

Стояв жаркий літній день. Селянин Василь, незважаючи на те, по фронт проходив поряд, працював на своєму господарстві, розмовляв 9 дружиною, тішився синком. На сім'ю, яка жила своїм маленьким щастям» раптом навально впало страшне горе. Причиною цього стала дрібниця: «Муха так утяла Василеву чорну корову, що корова звиріла»; вона зір­валася з налигача і побігла лісом в бік російських військ. За годину в австро-німецькі окопи полетіли набої. Комендант розлютився: «Чорна ко­рова, то був знак для неприятеля...» Він віддав наказ: «Знайти зрадника І повісити». Василя ведуть на страту. Бідолаха пробує втекти, і жовніри пристрілюють його («Зрадник»).

Жовніри вели на страту селянина. Дід Чюрей поцікавився, за що мають стратити людину. «Вояк відповів йому коротко: «За москаля». Дід не втерпів і дивувався: «Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує!» Вояк вхопив ті дідові слова і за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом»... («Перші стріли»).

А ось як малює Черемшина картину вступу австрійських військ у село:

«Хтось пустив гать на село, бо жовнірня напливає в село, гей вода в долину. Всі толоки повні, улиці набиті, груні вгинаються, хати ходором ходять, жовніри тут ґазди, а бадіки, гей наймити, увихаються. Гей пацьорки зсилюють вояки ґаздівських коників, доють корови і вівці, рі­жуть воли й телиці, варять собі м'яса та розвалюють мідяними котлами горни над гуцульськими печами».

«Йде селом вереск, зойк і гомін, гей вітер жереповими корчами».

«Село робиться тісарським»,— не без глибокого сарказму резюмує цю сцену автор. Цісарську армію письменник змалював як ненажерну сара­ну, яка напосілась на селянське добро і топтала усе найдорожче, найсвятіше для гуцула.

В зображенні цісарської армії письменник постійно користувався сатиричними засобами, його сатира на перший погляд легка, подібна до м'якої іронії, але насправді досить зла і не раз підноситься до рівня сар­казму. В новелах «Перші стріли» і «Бодай їм путь пропала» Черемшина майстерно показав, як гуцульське селянство переставало вірити з «доб­рого батька-цісаря», як від тієї віри в свідомості селян не лишилося й сліду, а натомість зродилися зневага і ненависть до всього цісарсь­кого.

Страхітливі картини дикої сваволі й жорстокості австро-німецьких військ на Гуцульщині, змальовані Черемшиною, викликають у нас спога­ди про ще жахливіші криваві оргії, що їх чинили фашистські орди на — нашій радянській землі (на Гуцульщині в тому числі) під час Великої Вітчизняної війни. Тогочасні австро-німецькі солдати, про яких з такою ненавистю писав Черемшина, були духовними батьками гітлерівських головорізів, що завдали стільки горя і мук нашому народові.

«Гудить і харчить село, гейби за горло душене»; «Гуцулію за горло тримають», — так характеризував письменник господарювання австрійської армії в селах Гуцульщини.

В новелі «Бодай їм путь пропала» стисло, але дуже виразно, пока­зано ставлення гуцульського населення до австрійського цісаря і його військ. Відступаючи під натиском царської армії, цісарські війська гра­бують, вбивають, вішають гуцулів, ґвалтують жінок, спалюють садиби, «роблять все цісарським», як саркастично зауважує автор. Посіявши жах і ненависть, панічно тікаючи в гори, австрійська армія жене поперед себе все село.

«Напроти води понад ріку їде людська праця на людських возах.. Гуцули жалують під гору коней, а жовніри б'ють прикладами газдів у плечі і наказують їм, щоби не важилися шкодувати коней, бо коні й во­зи вже не їх, але тісарські, і вони самі також тісарські. Тож ч і с а р с ь к і бадіки б'ють тісарських коней тісарськими пужівнами, і вся дорога біжить і торохкотить, тісарське добро з села везучи. А боками йдуть вояки і женуть маржинку та овечки розблеєні, що не хочуть із селом розстатися». (Підкреслення моє. — О. З.).