Реферат: Марко Черемшина

Перебуваючи в Делятині, поряд з адвокатською практикою Черем­шина займався освітою селян, залізничних, салінарних і тартачних робіт­ників. «В кожнім селі знала мене і мала дитина, мужики мене дуже по­любили»,— писав він в автобіографії.

В кінці 1912 р. він відкриває власну адвокатську канцелярію у м. Снятині.

«В перших літах свого побуту у Снятині,— пише дружина письменни­ка Н. В. Семанюк,— говорив Іван Юрійович, що через адвокатську працю і громадську діяльність не мав часу віддатися праці літературній. Не можна було сумніватися, що це правда, його контора все була повна мужиків, (які приходили по поміч і пораду в різних справах, приватних і публічних. Не раз траплялося, що Іван Юрійович був цілий день на су­дових засіданнях, різних нарадах, а вечором і вночі писав всілякі заяви, жалоби і протести до різних судових, фінансових і адміністративних уста­нов. Свою адвокатську і громадську працю уважав Іван Юрійович за ко­рисну для селян і конечну, аби їх бодай в часті оборонити перед визис­ком і покривдженням в належних їм правах. Тої праці жадали, впрочім, від нього настирливо мужики і треба було їх хіба силою виганяти з кон­тори, аби мати час занятися письменством».

Як відомо, Василь Стефаник у ці роки також багато уваги віддавав освіті серед селянства Снятинщини. Довгий час (з 1908 по 1918 р.) Сте­фаник був послом від селянської радикальної партії в австрійському пар­ламенті, хоч ніяких промов, як він сам посвідчив, у парламенті не виго­лошував.

Говорячи про тривалу перерву в творчості Черемшини і Стефаника, не треба забувати про те, що в літературі тих років була надто задуш­лива атмосфера. Українські буржуазно-націоналістичні письменники, по-мавп'ячому наслідуючи все те, що продукувала загниваюча західноєвро­пейська література, вели українську літературу до цілковитого вирод­ження. Бездарність, помножена на бундючний «аристократизм» у ставлен­ні до народу, заповнювала періодичні видання і книжковий ринок. Зро­зуміло, що, крім почуття відрази до всієї тієї декадентської писанини, у письменників-реалістів Стефаника і Черемшини нічого іншого не могло бути.

Тут доречно буде нагадати одне місце з листа Черемшини (щоправ­да, пізнішого часу) до видавців збірки «Село вигибає» (квітень 1926 p.), де Черемшина згадує про книгу німецького критика-декадента Галагада, скеровану проти російської літератури. «Таких великанів як Достоєвський і Толстой, — пише Черемшина, — рівняє цей їдовитий критик з болотом. Толстого кваліфікує як психопатологічну проблему, а людей Достоєвського як блукаючих в темних коридорах істериків. Коли то все прочи­тається, то відохочується взагалі писати. Західний літературний світ прий­няв цю книжку з одушевлінням! І це є для Заходу знаменне».

Отож, взірцем для Черемшини була література життьової правди, ве­лика література братнього російського народу, а не західні літературні «моди». На затхлу, подібну до клінічної, атмосферу в тогочасній буржуаз­ній літературі не раз вказували Франко, Коцюбинський і Леся Українка.

Зазначимо ще одне. Є свідчення самого Черемшини про те, що після виходу збірки «Карби» він продовжував писати нові твори, готував другу збірку. В листі до редакції «Вік» в січні 1901 р. з Відня Черемшина пи­сав: «Якби хотіли, то надіслав би я радо которе з непечатаних ще моїх оповідань, але воно, думаю, вже запізно». В другому листі (грудень 1902 р.) до того ж адресата, письменник говорив: «Також надішлю вам свою збірку «Карби»; а тепер видав би другу, та нема путері (сили — О. 3.) до переписування». На жаль, творів, написаних в ті часи, не збе­реглося. Мабуть, вони загинули в роки першої світової війни, як загинуло тоді ж його листування з Франком та іншими особами. Збереглася лише коротенька лірична мініатюра на тему кохання під назвою «Она» (датова­на 1913 р. 14 листопада), адресована, очевидно, Н. В. Карпюк, що в січні 1914 р. стала його дружиною.

Коли почалася світова війна, Черемшина залишив Снятин і переїхав у рідне село Кобаки до батьків. Працюючи біля господарства, спостері­гаючи, як через село перекочувалися частини то австро-угорської, то ро­сійської царської армії, як від цього терпіло село, Черемшина все, ба­чене на власні очі і почуте від селян, занотовував у «Щоденнику» (листо­пад 1914 - січень 1915 pp.). З «Щоденника» видно не тільки те, як пись­менник збирав матеріали для своїх творів про життя селянства в часи імперіалістичної війни 1914-1918 pp., але також і те, як ставилися ро­сійські і австро-німецькі війська до населення, як ставилося населення до них. В записі від 19/ХІІ-1914 р. Черемшина передає слова селянина Федора Орфенюка: «Каже, що козаки подібні в обходженню до гуцулів». Почуття братньої дружби, яку засвідчували російські солдати до західно­українського населення, Черемшина підкреслює не раз, «Рано йшли м[осковські] солдати і козаки з Кут долів через село і підводи і військові. Казали весело, що ми останемо під Росією...» (Запис 23.ХІІ-1914 p.). «Приїздить Настя зі Снятина, каже, що там є всі гадки, що Росія Га­личину задержить» (Запис 6.1-1915 p.). І сам від себе письменник за­значав: «Похід війська московського] дуже зацікавлює» (23.ХІІ-1915 p.). Пояснення, як кажуть, до цих нотаток не потрібні: гуцульське селянство і його співець Марко Черемшина з походом російської армії в Галичину зв'язували свої надії на возз'єднання з усією Україною. Ці настрої по­силювалися ще й тим, що австро-німецькі війська дуже жорстоко пово­дилися з місцевим населенням. «На Буковині страшно вішали», — заноту­вав Черемшина в «Щоденнику» (9.1-1915 p.), а в новелах описав числен­ні факти безглуздої, дикої жорстокості австро-німецьких військ щодо гу­цульського селянства. З восьми творів циклу «Село за війни», написаних з 1914 по 1919 p., сім новел присвячено показові сваволі і викриттю зло­чинів австро-німецьких солдатів та офіцерів у селах Гуцульщини.

Десь під кінець війни Черемшина знову повернувся до Снятина. Ко­ли навесні 1919 р. румунські війська розпочали окупацію Буковини, Гу­цульщини і Покуття, Черемшина їздив з делегацією від Станіславщини для переговорів з румунським командуванням, «аби не прийшлося до про­лину крові». Румунське командування не захотіло навіть розмовляти з тією делегацією й віддало наказ про наступ. «Тоді я, — пише в автобіо­графії Черемшина, — кинувся в придорожній рів з водою і перележав тут у студеній воді з годину та із тої перестуди занедужав на нирки і досі з тої упертої недуги вилічитись не можу».

Після того, як Покуття і Буковина були загарбані боярською Руму­нією, а Гуцульщина і Галичина опинилися під владою панської Польщі, Черемшина знову відкриває адвокатську канцелярію у Снятині, «засту­пає мужиків перед судом та різними властями» («Моя біографія»), разом з Стефаником бере участь в освітній роботі серед селянства Снятинщини.

Утиски пілсудчиків, переслідування всього прогресивного урядовцями панської Польщі створювали важкі умови для демократичних діячів на Західній Україні. Переборюючи труднощі, створені штучним кордоном, не без риску для себе, Черемшина налагоджує листовний зв'язок з видав­ництвом «Книгоспілка» на Радянській Україні, надсилає туди свою нову збірку творів. 1925 р. у видавництві «Книгоспілка» вийшла друга збірка новел Черемшини «Село вигибає».

«Іван Юрійович, — пише дружина письменника, — тішився тим, що його твори видано на Великій Україні і це заохотило його до дальшої літературної творчості. Польсько-панському урядові всякі зв'язки жите­лів західних українських земель з Радянською Україною були небажані. Польська поліція пильно уважала на тих, що зв'язки такі мали».

Друге видання збірки «Село вигибає», доповнене новелами із збірки «Карби», і третя книга новел—«Верховина» вийшли вже після смерті письменника — в 1929 р. (також у виданні «Книгоспілки»).

Літературна громадськість Радянської України і широкі кола читачів тепло привітали появу нових збірок Черемшини. В цих збірках письменник правдиво розповів про життя гуцульського селянства в роки першої світової війни і в часи пансько-польської окупації.

Навесні 1927 р. письменник виїхав у рідне село Кобаки провідати матір і сестру. 25 квітня він пішов на сільське кладовище до могили батька. Хворе і вразливе серце не витримало переживань, викликаних спогадами, і Черемшина тут-таки на кладовищі раптово помер. Похорон відбувся 27 квітня у Снятині. Разом з народом в останню путь проводив Марка Черемшину його друг і побратим Василь Стефаник.

Збірку «Карби» Черемшина відкрив автобіографічною новелою тієї ж назви. Згадками про своє дитинство, про батьків, діда й бабу та життя в їх господі на Заліській горі автор підкреслив свій кревний зв'язок з тру­дящим селянством, зображенню життя якого він присвятив свою твор­чість. На першому плані тут виступає тема народної темноти, безправ'я селянської сіроми, що весь свій вік поневірялась на чужій землі, борсалась в лещатах безпросвітних злиднів і, коли надходив смертний час, крім тяжких карбів, кривавих ран на серці, нічого більше не мала.

Чорне, безпросвітне було життя гуцульського селянства в ті часи. Таким його бачив Черемшина, близько до серця взяв і таким відтворив у своїх новелах.

Тематика збірки «Карби» неширока, і не дуже різноманітний її типаж. У кожному з вміщених у ній творів висвітлено один якийсь трагічний факт, чи, на перший погляд, звичайнісінький випадок в житті селянина-гуцула. Майже в усіх новелах збірки виступає той самий герой — тем­ний, затурканий, безправний селянин-бідняк, портрет якого найяскравіше змалював Черемшина в новелі «Святий Николай у гарті».

«... Скрипнули чорні закурені двері і випустили на двір чоловіка се­реднього росту, його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волос­ся, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна латана сорочка, витерті червонаві холошні і худокості, босі ноги говорили самі за нього, що він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нуж­ди і вип'ятнували на ньому грубими буквами—мужик».