Реферат: Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

Оповідання «Квіт на п'ятку» і «Смертельна справа» написані як антитеза на одну і ту ж тему — роль і потреба агітації .у національному і політичному прозрінні мас. І в першому і в другому оповіданнях діють затуркані селяни — Микола Підпалений і Петро Підошва. Обидва — ви­борці і голосують за українського кандидата. Перший — з намови попа, несвідомо; другий — під впливом радикальної агітації, усвідомлено.

На соборчику в отця декана принагідне обговорювалася і справа виборів. Виступ отця Альойзія на ньому розкрив його політичну орієнта­цію, що зводилась до заперечення всяких передвиборних віч і агітацій. Вони зайві, бо і мужикові забагато накладається до голови тими вічами». Достатньо, на думку Альойзія, підготувати одного виборця, найбільш відданого отцеві, написати йому картку з прізвищем українського кандида­та, і він проголосує, як найсвідоміший виборець. Отже, без агітацій, без пробудження диких інстинктів, але «пасторським наставленієм» можна не тільки весь народ прибрати до рук, а й ніякий «вітрогон не важив би ся зазирати до наших сіл і викликувати заколот межи пастирем і парафія­нами».

Отець Альойзій задоволений. Сьогодні він вислав свого наймита Миколу на вибори. Уявляв, як той проголосує, і смакував свою перемогу. Був зво­рушений до сліз від любові до того простого народу, готовий розцілувати його. Та при зажуреному виді Миколи охота цілуватися відпала, хоч велика прихильність до нього ще не зникла. Діалог з Миколою не виправдав і най­менших ілюзій отця. «А егомость же як мені квіт написали? — з болем докоряв попові наймит.— Та як писар із Вишнева виписав квіт, то в дверях виплачували по п'ятці, а я як свій показав, то той якийсь комісар ізгікав на мене: «Так тобі, каже, виписав піп, то, каже, кольку ді­станеш, не п'ятку».

Це, власне, єдина і принагідна згадка про підкупну систему виборів до австрійського парламенту. Вжита вона для того, щоб показати повну громадянську глухоту народу, якому політична агітація потрібна, як хліб, як сонце, як повітря. Перейнятий «патріотичним» почуттям, отець нама­гається переконати наймита в аморальності брати гроші за голос. Микола має протилежні переконання. Він позбавлений п'ятки, за котру можна купити пацятко, як слимака. Ціле життя вони з дружиною стягалися на таку суму даремно. Чоловік чувся скривдженим, обікраденим. Сатирич­ний ефект досягається тим, що обидва співбесідники не розуміють один одного і говорять «різними мовами».

Боротьба за шматок хліба, злидні, відповідне оточення на чолі з демагогом-пустодзвоном Альойзієм явно не сприяли прозрінню народних мас, які і не підозрювали про існування якихось інших, громадських, інтересів. Тому зусилля передових людей були спрямовані на те, щоб пробити мур мужицької упертості і темноти, пробудити класову активність, спонукати до єднання і радикальних дій.

Як письменник-громадянин, Мартович вважав своїм обов'язком допо­могти трудящому люду позбавитися духовного рабства. Тому-то з такою симпатією відображає «культурні проблиски» народу, показує, як під впливом радикальної агітації в селян зароджується почуття самосвідо­мості, народної честі, людської гідності, громадського обов'язку.

Як і його односельчани, Петро Підошва («Смертельна справа») перейнятий дрібновласницькими інтересами. Про рівень свідомості громади го­ворить сама назва села — Тупівці. «На правибори в селі Тупівцях прийшов лиш війт і сім радних, бо в селі навіть ніхто й не розумів, що воно таке ті вибори й до чого вони». Так починається оповідання. Епізод обрання виборця — це сатира на сільську старшину, на війта і радних, котрі з меркантильних цілей хочуть стати виборцями. Всі вони виступають проти кандидатури війта, який «уже доста наївся тих десяток, що брав за голос. Нехай пустить і другого. Нехай би й другий собі заробив». Пообіцявши одному радному клинчик на отаву, а іншому дати п'ятку, Петро Підошва зібрав собі три голоси і став виборцем.

В другому розділі оповідання Мартович показує народне віче в сто­долі, на якому виступає селянський бесідник. За допомогою алегоричних образів народної казки оратор дає влучні політичні оцінки й характеристи­ки, допомагає громаді зрозуміти реакційний характер буржуазно-помі­щицького устрою, зокрема австро-угорської конституції, закликає тупівських людей одностайно виступити на захист своїх прав, віддати голос за українського кандидата.

Мартович реально показує роздвоєність настрою Підошви. З одного боку, над ним тяжіє клятва громаді, з другого — жаль за втраченими гріш­ми. У дусі народного гумору, колоритно і дотепно показує Мартович, як два здоровенні мужики, озброєні грабовими булавами, «погнали Петра Підошву наперед себе до міста, до голосування». Вартові селяни приставлені до виборця на випадок зради громаді. Тоді Петра чекала смерть. Звідси й назва оповідання «Смертельна справа».

Мартович виявив блискучий талант гумориста, прекрасного знавця пси­хології селянина, його побуту. Він неабиякий майстер комічних ситуацій, портретних характеристик. Його гумор то добродушний, лагідний, то ущипливий, колючий, а в найвиразніших місцях має гостро сатиричний характер. Причому ця гострота інколи виступає в м'якій напівзавуальованій формі. Старий дід, почувши, що в цьому році за голос будуть давати не п'ять, а п'ятдесят, побожно каже: «Довідалися найясніші пани, що нарід дуже бідує, та й світла канцелярія хоче народу допомогти...»

Зростання політичної свідомості всієї громади, вдалі спроби використа­ти в своїх інтересах проголошувані буржуазною конституцією права, бо­ротьба проти уряду, чиновників, панів зображені в оповіданні «Війт». В ньому Мартович гармонійно поєднує художньообразні елементи із суто публіцистичними. Сатирик робив це свідомо, апелюючи не тільки до серця, а й до розуму селянського читача. Публіцистично загострена сцена виборів війта, сатиричне висміяна діяльність офіційних урядових властей у Гали­чині, що «привикли всяке право топтати ногами». Особливо відчутно топ­тали право на виборах, що блискуче відтворив письменник в оповіданні «Хитрий Панько».

Своєрідність оповідання досягається небуденністю конфлікту. Анти­подом позитивного героя виступає не якийсь конкретний персонаж, а австро-цісарська держава з її злодійське-брехливою конституцією і «паперо­вими» законами.

Оповідання має класичну побудову сюжету з усіма його компонентами. Експозиція знайомить нас з головним героєм. Акцент зроблений не на зов­нішні прикмети, а на психологію. Настрій Панька складний і суперечливий. Він охоплений радістю і страхом. Радів, що «вибрали його громадяни виборцем на посла до віденської ради», боявся не виправдати довір'я громади. В собі Панько був упевнений: «Уже ж я знаю за громаду постоя­ти! Коли громада мені таку честь повела, то я за неї хоть у вогонь!»

Боявся якихось невідомих причин, незнаних перешкод. Адже він вперше голосує. Вперше віч-на-віч зустрінеться з ворогом, деякі звички якого він «теоретично» знає. Знає про останні криваві вибори. Знає, що можуть відібрати у нього картку до голосування, підкупити, арештувати, бити. Про все це наказали йому читальники ще вдома, а руський (український) адво­кат у місті підтвердив. Та ніщо не зупиняло Панька. Сповнений рішучості і твердого наміру виконати почесне доручення громади, Панько опинився коло будинку повітової ради. Тут починається зав'язка конфлікту, в якому «теоретичні» знання технології проведення австрійських виборів збагати­лися особистою «практикою». Зустріч Панька з «рядовими лицями» на­гнала ще більше страху. Сили були явно нерівні, тому «перший раунд» за­кінчився повною капітуляцією Панька. Вигнаний і побитий, він «стояв на одному місці покірно, як жебрак перед панською хатою». Довелось Панькові скинути чоботи і, ранячи затерплі від холоду ноги і руки, перела­зити паркан висотою в півтора хлопа. Напруга душевних і фізичних сил Панька досягає кульмінації, що завершується «щасливою» розв'язкою: «майнув Панько до сіней і побіг босими ногами по камінних сходах, аби виконати австрійським законом запоручений акт вільних вибо­рів».

Образ Панька — новий в українській літературі. Розвинене почуття громадського обов'язку виділяє його серед інших — бідних, чесних, при­гноблених, покірно-податливих, трагічно-нещасливих, або, в кращому ви­падку, здатних на миттєвий вибух пасивного протесту, як Юсип («Раз мати родила» Марка Черемшини) чи Федір («Палій» В. Стефаника). Панько стає на прю зі зграєю визискувачів народних і виходить переможцем. Тому важко погодитися з думкою, що «Панько смішний в першу чергу своєю впертістю — будь-що він мусить виконати свій обов'язок. Йому для цього не вистачає хоробрості і рішучості, він багато разів до всього приміряється (...) І наполегливість саме такої людини виглядає сміш­ною».

Нічого комічного в самому образі і смішного в упертості і наполегливості Панька немає. Це не тупа впертість Грицька і Семенихи («За межу»), Семена Заколесника («Ось носи моє!») чи селян із «Стрибожого дарунка».

Панькова впертість зумовлена благородною метою: чесно виконати обов'язок перед громадою. Поведінка і вчинки Панька — гідні подиву і захоплення. Бідний чоловік, для котрого грудка сиру — святочний деліка­тес, не тільки не лакомиться на легкий заробіток при виборах («А п'яткою він мене не загулить (...) Най він собі купить мотузок за ту п'ятку»), а й готовий понести матеріальні збитки: «Най уже коштує, а голос треба віддати», — каже він Іванові з готовністю відкупити шапку за свої гроші, якщо її пошкодить жандарм.

Та й боязким його не назовеш. Старий, виснажений, беззбройний чоловік проти фізично здорових, професійно підготовлених катів, озброє­них жандармів, котрі перебувають до того ж під могутнім захистом держави і права, знайшов все-таки вихід. Панькові жертви — моральні приниження, фізичні побої — виправдані. За громаду ж!