Реферат: Л. Мартович - талант могутній, невмирущий

Та Мартович не надіслав до альманаху свого твору. Незакінчений університет позбавляв права відкрити власну канцелярію, а посада поміч­ника адвоката не забезпечувала навіть життєвого мінімуму. Постійні переїзди, недоїдання, особиста невлаштованість виснажували письменника вкрай. Намагався «забавляти» публіку своїми болями. На питання товари­шів, чому він не одружився, жартома відповідав: «Найважливіша причина тут, мабуть, та (...), що всі жінки, які мені подобались, були дуже інтелі­гентні. Вони розуміли, що мене сильно тягне тільки до трьох «П»: до письменства, до пива і до парубоцтва. А це такі три «П», які дуже тяжко погодити з четвертим «П»: з подружжям».

Хвороба прогресувала і заважала не тільки творчій праці (з 1905-го до 1910 року не написано жодного твору), а й примусила відмовитися від юридичної практики (1911).

За таких обставин навіть оптимізм і гумор покинули його. Залишилась хвороба, борги, розчарування і безнадія. Куди йти? Де прихилити свою го­лову? Справжнім приятелем виявився Іван Кунців. Він прийшов на допомогу хворому письменнику, забравши його в свій маєток, в село Улицько-Зарубане коло Рави-Руської на Львівщині. Оточений любов'ю та пова­гою, Мартович багато читає, жадібно ловить кожну новину інтелектуаль­ного і громадського життя, ніби заново народжується.

Цілюще вплинув на Мартовича вихід двох його збірок у Москві (1910, 1911) — «Войт й другие рассказы» в перекладі і з передмовою О. Назарієва. «Він вражає таким глибоким знанням народного життя, звичаїв і на­виків селян, — захоплено писав російський побратим, — відзначається та­кою здатністю помітити і передати найдрібніші злами душі мужика, що це дає нам право поставити Мартовича поряд з найкращими сучасними побутописцями села».

З піднятим настроєм, з новою силою Мартович пише оповідання «Народна ноша», «Пророцтво грішника», «Жирафа та Ладо» (надруковані після смерті); розпочинає драму «Політична справа», повість «Село Підойми» (обидва твори незакінчені); на одному подиху закінчує найвиз­начніший твір — повість «Забобон» (1910 - 1911), де, за словами професо­ра М. Рудницького, «мужицький світ» і інтелігентська галицька про­вінція оживають від його слова, всміхаються до нас тими самими рисами безжурної погоди, зморшками викривленого обличчя, борознами, пооракими від жовчі...»

Мартович покладав на повість великі надії. Крім природного бажання кожного письменника побачити своє творіння надрукованим, він переслі­дував й іншу мету, про яку говорить у листі до редактора «Літературно-наукового вісника» В. Гнатюка: «Скажу Вам, як свому знайомому, що я тепер у великій потребі. Як бачите, сиджу на селі в товариша д-ра Кунцева. Та се ще байка, але якраз хорую на жолудок чи на кишки (...) й лежу в ліжку. Думав поїхати до Львова й не знаю, коли виберуся. Очевидно, чоловіка без посади всі тиснуть. Так і мене тепер притисли вірителі й беруться до моїх ручителів, а я не маю чим поповнити рати. Біда. Про це, очевидно, не кажіть нікому в редакції, чоловік потребуючий у людей тратить половину своєї вартості».

Обидва редактори (В. Гнатюк і М. Грушевський) високо оцінили «Забобон» і назначили автору найвищий гонорар. Та зовсім несподівано Мартович забрав з редакції рукопис. Може, хотів «відшліфувало його? Хоч правки він вніс дуже незначні.

В перервах між художньою творчістю, приступами хвороби Мартович готувався до захисту докторської дисертації. Треба ж було подбати про майбутнє. Не вік же скитатися по чужих кутках, без засобів до існування! Звідки було знати, що його життєві гони такі короткі і що через два роки навіки закриється недочитана книга його життя?!

Він захистив докторську у зловісний 1914 рік. Хвороба не дала скористатися нею; війна відібрала радість творчої праці. Вже в перших числах вересня Улицько-Зарубане було окуповане солдатами російської армії. Письменник двічі побував під гарматним вогнем, був свідком убивств, каліцтв, грабунків, переслідувань демократично настроєної інте­лігенції, що продовжувались аж до травня 1915 року. Мартович працює ад­міністратором сільських господарств та доглядачем за полоненими з російської армії в селі Погариську, де 11 січня 1916 р., в пустій школі, в оточенні чужих людей (полонених з Катеринославщини) помирає в тяжких муках хвороби.

І. Кунців, кілька приятелів, селяни і три полонені проводили покій­ного в останню дорогу, в сусіднє село Монастирок на круту гору, порослу високими деревами. Три священики відспівували його душу. Білий сніг пухом лягав на груди. Зимовий вітер захлинався від жалю і розносив трагічну новину у Львів, Київ, Чернівці, Відень.

Відтоді столітні липи берегли його вічний сон і не дали зрівняти з землею його могилу.

Українська громадськість забула його. Чи гарматні постріли оглушили її пам'ять, чи далась взнаки сумна традиція шукати пророків на чужих землях?

Через десять років, вражений нелюдськими умовами життя найменшої сестри сатирика, Стефаник вигукнув: «Мій Боже! Чи геніальний письмен­ник, покійний Лесь Мартович, не годен із-за гробу дати своїй сестрі корову?

Ех ви, видавці та приятелі! читачі й не читачі! читаюча й нечитаюча українська громадо!..»

Та українська громада була глухонімою не тільки до сестри, а й до са­мого письменника. Двадцять років розшукувала вона забуту могилу, щоб нарешті поставити скромний напис на пам'ятній плиті: «Лесь Мартович. Доктор прав, кандидат адвокатури. Письменник. Автор «Нечитальника», «Хитрого Панька», «Мужицької смерті» та інших образків хлопської долі. Роджений дня 12 лютого 1871 р. в Торговиці-Шльній Городенківського повіту. Помер дня 11 січня на Зубейках в Погариську, а похороне­ний тут дня 13 січня 1916 р. Пам'ять славного хлопського сина не за­гине!»

Кілька десятиліть знадобилося українській громаді для створення літе­ратурно-меморіального музею письменника в селі Торговиці і встановлен­ня його погруддя.

120 років, що минули від дня народження, і 75 років з дня смерті — це постійний гіркий докір нам, українській громаді. Бо що ми за народ такий, коли дозволили викреслити навіть з оглядових розділів шкільних програм ім'я геніального сатирика, гордість української літератури?! Як допусти­лися до того, що сатирик світового регістру в університетському підручни­ку поміщений у розділі «Інші письменники», а в академічній «Історії ук­раїнської літератури не удостоєний місця у змісті?!

Скільки століть треба нам, щоб спромогтися на наукове видання його спадщини, котре було започатковане Михайлом Качанюком ще в 1930 році, але завмерло на першому томі?

Ех ви!.. Люди!.. Українська громадо!..

Відома нам літературна спадщина Мартовича складається з 27 опові­дань, сатиричної повісті «Забобон», кількох незакінчених творів, низки публіцистичних праць. Вчені-літературознавці багато і справедливо ска­зали про те, що Мартович був передовим діячем свого часу, проповідником високих соціальних і етичних ідеалів, пристрасним борцем з низьким, фальшивим, підлим. Значно менше уваги звертається на те, що Мартович великий художник, який залишив нам сатиричні твори непересічної есте­тичної цінності.

Добре розуміючи істину, висловлену свого часу М. Салтиковим-Щедріним, що ніщо так не збентежує пороку, як усвідомлення, що він розпізна­ний і що з його приводу вже пролунав сміх, Мартович використовує цю найдійовішу зброю в боротьбі з суспільними вадами.

Мартович-сатирик винятково уважний до потреб дня, до всього того, чим жило і хвилювалося суспільство, до корінних проблем епохи, від вирішення яких залежить доля мільйонів. Характерною особливістю сати­ри Мартовича є широке узагальнення дійсності, зображення її в історич­ному русі, в закономірних зв'язках з минулим і майбутнім.

Його цікавила соціальна і політична побудова суспільства, психологія і поведінка цілих класів. Звідси — ті складні ідейно-художні концепції, широкооб'ємні синтетичні замисли, проблемна розлогість, складна жанро­ва природа, що не підлягає ніяким канонам. Звідси — вдало і плідно вико­ристані журналістсько-публіцистичні звороти, образи радикалів-агітато­рів, їх діяльність і вплив на психологію селянства.

Глибоке розуміння історичної ролі народу як творця духовних якостей, віра в його майбутнє дала можливість письменникові показати дріб'язкові, егоїстичні характери не тільки як явища, породжені певним соціальним середовищем, не тільки як суттєву рису його епохи, а й як феномен, що виникає в різні історичні періоди часу. Тим-то і сьогодні його твори змушують народ пізнати і жахнутися самого себе, допомагають піднятися з колін, осмислити своє місце і роль у життєвому процесі.

«Доктор хлопістики», як любовно називали Мартовича за досконале знання психології селянства, піддав нищівній критиці антинародні цісар­ські закони, селянську темноту і ворожнечу в оповіданнях «За межу», «За топливо», «Зле діло».

Увага Мартовича зосереджена перш за все на внутрішньому комізмі як окремої людини, так і суспільного організму в цілому. Нещадність сатири­ка проявлялася до пороків соціальних верхів і соціальних низів. Для перших використовував невичерпний запас сарказму і зневаги, для дру­гих — біль і сміх крізь сльози, як це спостерігаємо в оповіданні «Стрибожий дарунок».

Оповідання складається з одинадцяти розділів, кожен з яких додає шкіц до соціально-духовного портрета громади села Смеречівка, забутого Богом і людьми. Село віддалене від реального світу не тільки географічне. Воно таке забите, безпорадне і покірне, що сам Перун без особливого страху і вагань вибирає його для здійснення далекоглядного задуму. Свідомість громади — у сповиточку. Вона навіть слово «політика» не розуміє. Та й громадою смеречівчан можна назвати умовно — за спіль­ністю території. Тут кожний живе для себе і про себе. Така громада, переконаний бог Перун, не може мати «політичних» бажань та й не збагне справжньої ціни «стрибожого дарунка», зробленого про людське око. Тому й, власне, посилає Стрибога в це соло зробити для людей «усе, що собі лиш забажають».