Реферат: Антивоєнний пафос у творах визначних письменників Е.М.Ремарка, Е.Хемінгуея, Г.Белля, Б.Брехта

Невеличке оповідання Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» пройняте глибоким антивоєнним пафосом, до того ж йдеться в ньому про заперечення не тільки фашизму, а й будь-якої війни взагалі.

Сюжет оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, мо­лодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив усього три місяці тому, коли був відправлений прямо зі шкільної парти на фронт.

Детально змальовуючи реквізит гімназії тогочасної фашистської Німеччини (погруддя німецьких володарів від «великого курфюрста до Гітлера», «взірці австрій­ської породи» на стінах, погруддя Цезаря, Ціцерона, Марка Аврелія, зображення Зевса, Ніцше і т. п.), Белль підказує читачеві, що подібні атрибути відповідають певній системі виховання, і, у даному випадку, виховання расизму, власної вищості та непе­реможності.

Ковзаючи поглядом по картинах та скульптурах, герой залишається байдужим, тут усе для нього «чуже». І лише потрапивши на операційний стіл, що був у залі для малювання, він впізнає напис, видряпаний на дошці його рукою: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». І в цю ж мить він усвідомлює свій стан— у нього немає обох рук і правої ноги. Ось чим закінчилася система виховання, яку встановили «вони» (фашисти) в гімназії святого Хоми (християнській гімназії, один із постулатів якої, напевно ж, збігався з біблійною заповіддю «Не вбий»).

Не випадково вчитель примушував писати на дошці саме давньогрецький дво­вірш про битву спартанських воїнів під Фермопілами — давню формулу подвигу у справедливій війні. Фашисти по-фарисейськи прагнули ототожнити себе зі спартан­цями. Вбиваючи в молоді голови ідею про справедливі війни, готуючи їх до героїчної смерті, фашистські ідеологи насправді готували для Гітлера «гарматне м'ясо», необ­хідне для звершення його антилюдських намірів. Проте світ визнав героїзм відважних воїнів Спарти і він же засудив гітлеризм, повставши проти нього і знищивши спіль­ними зусиллями.

Тема війни та її засудження проходить крізь усю творчість Генріха Белля. Проте поступово відбувається певний її розвиток: спочатку змальовувався останній етап війни («Де ти був, Адаме?», «Поїзд точно за розкладом», «Подорожній, коли ти при­йдеш у Спа...» та ін.), потім війна як тривожне минуле, як примарний привид, що ви­значає долі людей, порушує спокійний хід життя, тривожить спогадами пам'ять доро­слих та калічить дитячі душі («Дім без хазяїна», «І не сказав жодного слова», «Мовчання доктора Мурке» тощо), і, нарешті, війна, яка перестає бути минулим, а владно втручається в сьогодення, — фашизм не зник, він лише змінив свої форми, а вбивці стали інакше зватися («Більярд о пів на десяту» та ін.). Белль уміє навіть у бу­денному показати трагічне. А трагізм письменника породжений другою світовою вій­ною, яка чорною тінню проходить крізь життя й оголює усі протиріччя сучасного сві­ту.

Один із найвизначніших драматургів нашого століття, прозаїк, діяч і теоретик театру Бертольт Брехт все своє життя присвятив боротьбі із злом, роз'ясненню, у чому полягає антилюдяність війни, облудності обіцянок воєнної пропаганди.

У 1939 році із вбивчим сарказмом Б. Брехт заявив: «Письменники не можуть писати з такою швидкістю, з якою уряди розв'язують війни: адже, щоб творити, необ­хідно — думати». Це було сказано з приводу кровопролитної Другої світової війни. У цьому ж 1939 році Брехт пише п'єсу «Матінка Кураж та її діти». Письменник розумів, що «маленька людина» часто підтримує війну лише тому, що сподівається на ній роз­багатіти. На думку Брехта, піддаючись спокусі збагачення, прості німці дають затяг­нути себе в тенета спільних з фашистами злочинів, що приведе народ до жахливих втрат і катастроф.

Дія п'єси «Матінка Кураж та її діти» відбувається в часи Тридцятилітньої вій­ни. Головна героїня твору — Анна Фірлінг, маркітантка, — одержала прізвисько Ку­раж (Хоробрість) за те, що, ризикуючи життям, під гарматним вогнем вивезла з Риги п'ятдесят буханців хліба, бо вибору в неї не було — або ризикувати, або розоритися.

У неї своя житейська філософія щодо війни — вона не хоче в неї «занадто» встрявати, а лише настільки, щоб отримати зиск і не постраждати. У матінки Кураж троє дітей: старший син Ейліф — «хоробрий і розумний», молодший Швейцеркас — «дурний, зате чесний» і німа донька Катрін — «ні риба ні м'ясо». Проте вона сподіва­ється, що війна не торкнеться її дітей. «Ти хочеш вигодувати на війні свій виводок, а данину війні хай платять інші», — говорить їй фельдфебель на самому початку п'єси. І відразу матінка Кураж сплачує першу частину свого боргу війні — фельдфебель з вербувальником зманюють її старшого сина Ейліфа до війська: Хоче війною жити, Мусить їй щось та сплатити.

Залишившись удвох з донькою, Анна далі йде за військом, торгуючи вином, со­лдатськими чобітьми, що були у вжитку, білизною, хлібом. Вона не полишає своїх мрій розбагатіти: «Війна йде непогано... Трошки передбачливості, трошки обережнос­ті, і я підторгую грошенят».

Втрата за втратою переслідує маркітантку, і Анна починає розуміти, що має спі­льну долю з усіма, хто бере участь у війні, її молодший син Швейцеркас загинув, ря­туючи касу переможеного протестантського полку. Матінка Кураж могла його врятувати, але ціною втрати фургону. Поки материнська любов боролася з жадібністю, си­на розстріляли: «Здасться, я надто довго торгувалась». Старшого сина розстріляли за мародерство під час перемир'я, хоча таке ж мародерство під час військових дій було розцінене як «подвиг» «в ім'я Бога, у війні за віру».

«Бодай вона запалась, ця війна!» — вигукує матінка Кураж, втративши синів. Але тільки торговельні справи пішли вгору, вона відразу змінює думку: «Не ганьте війни, я не дозволю». У кінці п'єси гине її молодша дочка Катрін. Вона, пожертвува­вши власним життям, розбудила місто Галле, яке зненацька вночі хотів захопити во­рог. Відчаю матінки Кураж не має меж:

Люлі-люлі, ти не знай

Горя і наруги.

В Польщі перший син поліг,

Хто зна, де мій другий

Матінка Кураж втратила на війні все. Та ледь встигнувши попрощатися з мерт­вою дочкою, не поховавши її, Анна впрягається у свій фургон і далі йде за солдатами. Вона навіть не зрозуміла, що сама винна у загибелі власних дітей. Але її сліпота до­помагає прозріти глядачам і донести до них, що грабіжницькі війни не принесуть ні добра, ні щастя: «Великі пани кажуть, ніби вони ведуть війну лише заради страху Бо­жого, тільки за добрі та гарні діла. А як придивишся ближче — і вони зовсім не такі йолопи, а воюють заради свого зиску».

Бертольд Брехт все своє життя послідовно відстоював ідею боротьби за мир. Головна думка його творів — необхідність моральної відповідальності людини перед собою і суспільством. Він заперечував право можновладців розпоряджатися життям простих людей. А з іншого боку, письменник бачив, як легко маніпулювати масами: «Авжеж, вони знають нас і вміють з нами поводитися. Сісти! — і ми вже сидимо. А хто сидить, не бунтує».

Після закінчення Другої Світової війни Брехт писав: «Великий Карфаген вів три війни. Він був ще могутній після першої, ще залюднений після другої. Його неможли­во було відшукати після третьої». Ці слова Брехта звучать застереженням байдужим, тим, хто сподівається, що його не торкнуться наслідки війни.