Реферат: Антивоєнний пафос у творах визначних письменників Е.М.Ремарка, Е.Хемінгуея, Г.Белля, Б.Брехта

Антивоєнний пафос у творах визначних письменників Е.-М. Ремарка, Е. Хемінгуея, Г. Белля, Б. Брехта (за вибором) XX століття увійшло в історію не лише як пора визначних звершень і досягнень у різних сферах людської діяльності, а й як епоха жорстоких воєн, що вплинули на розвиток суспільства. Невипадково, що темі антигуманної сутності війни присвячено чимало літературних творів у різних країнах світу.

Вагому частину творчого доробку німецького письменника Еріха-Марії Рема­рка (1898-1970) становлять твори про трагедію «втраченої генерації» (покоління мо­лодих людей, які стали жертвами безглуздої Першої світової війни): «На Західному фронті без змін» (1929), «Повернення» (1931), «Три товариші» (1937), «Чорний обе­ліск» (1956). А такі його романи, як «Життя у позику» (1959), «Ніч у Лісабоні» (1962) і «Тіні в раю» (1971), присвячені темі страждань і поневірянь німців-емігрантів у роки Другої світової війни. Антимілітаристське та антифашистське спрямування мають романи письменника «Тріумфальна арка» (1946), «Іскра життя» (1952), «Час жити і час помирати» (1954). Усі його твори об'єднує пафос ненависті до війни, її жахів, віра в торжество людського духу, перемогу над мерзенним світові зла.

Романи «На Західному фронті без змін», «Повернення» і «Три товариші» — це своєрідна трилогія про долю «втраченої генерації». У романі «На Західному фронті без змін» автор змальовує моторошні звуки бою і неймовірну тишу перед ним, пока­зує людину з її страхом, стражданнями і переживаннями. У жорстокій битві немає пе­реможців і переможених, а є тільки жертви. Розкриваючи жахливу безглузду сутність кривавої бійні, Ремарк в експресіоністській манері, часом навіть натуралістичне, зма­льовує її будні. Смерть тут іноді жаданіша від життя, проте герої Ремарка за будь-яких обставин зберігають даровану Богом силу духу, яка не дозволяє їм перетворити­ся на звіра, допомагає зберегти в собі Людину.

Долю колишніх фронтовиків після війни змальовано в романі «Повернення». Страхітливою і потворною постає перед героями твору повоєнна дійсність. Розпач, відчай, страх перед жалюгідним існуванням огортають душі тих, що вижили в пеклі війни. Дружба, що берегла під час лихоліття, у мирний час вже не має того значення для колишніх фронтовиків. Декого з них не полишає відчуття страху і самотності, що призводить часом до самогубства, а деякі стають покидьками суспільства. Та все ж роман пройнятий оптимізмом: людина, незважаючи на жахи війни, не втрачає віри в торжество добра.

Головний герой роману «Тріумфальна арка» лікар Равїк у пошуках мети життя творить добро для людей, не замислюючись над тим, що це є обов'язком кожного. Без віри в доброту людської душі втрачається опора в розхитаному війною світі.

Життя людини — це наче спалах серед вічності буття, — таку думку висловлює Ремарк у романі «Іскра життя». Цей твір розповідає про страждання, поневіряння в'язнів фашистського концтабору, про велич людини, яка навіть у нестерпних умовах зберегла свою гідність.

Процес очищення душі від гріхів минулого, усвідомлення власної причетності до злодіянь фашистів виявляється тяжким і болісним для солдата вермахту, головного героя роману «Час жити і час помирати». На прикладі його долі автор висвітлює про­блему історичної розплати, спокути німецького народу перед людством, проблему національної самосвідомості. Письменник відверто говорить про страшні злочини фашистів проти людства, тому що тільки правда зможе допомогти німецькому наро­дові усвідомити власний гріх перед світом. І Ремарк вірить у свій народ, у те, що він знайде сили скинути з себе облуду фашизму, адже зло не може довго жити, і йому на­стає «час помирати».

З-поміж творів Еріха Марії Ремарка на антивоєнну тему вирізняється роман «Три товариші», в якому письменник розглядає проблему «війна і людина» в нетра­диційному для нього дусі. Автор переносить свою увагу з «втраченої генерації» взага­лі на конкретну людину з цієї генерації— розтоптану, занапащену війною, але не зламану духовно.

«Три товариші» — роман теж про війну, але вже ту, яку ведуть колишні фрон­товики з жахливою дійсністю міжвоєнних десятиліть, війну особисту — зі своїм «я». Автор глибоко проникає в душу колишнього соддата-фронтовика, світ його пережи­вань. Жертви війни, колишні фронтовики, прагнуть знайти своє місце в цьому жорс­токому світі.

У центрі твору— розповідь про життя трьох товаришів-фронтовиків під час економічної розрухи та інфляції. Хоч у «Поверненні» Ремарк зобразив руйнування фронтового братерства, він не втратив віри в цей осередок людяності й добра, бо знав: той, хто бачив смерть, навчився цінувати життя. Трьох героїв — Роберта Локампа, Отто Кестера і Готфріда Ленца — пов'язує глибока чоловіча дружба, яку вони зберегли з окопних часів. Вони всіляко намагаються вижити у світі злиднів, морального бруду, лицемірства. Тому роман «Три товариші» став гімном міцній чоловічій дружбі, яка допомагає вижити в хиткому повоєнному світі.

Війна, або точніше, людина на війні і людина, що повернулася з війни, але несе в собі її невиліковні сліди, стали однією з найважливіших тем і у творчості американ­ського письменника Ернеста Хемінгуея (1899-1961). Тема людини, що повернулася з війни, цілої генерації, фізично й морально скаліченої війною, у повну силу зазвучала в першому романі цього письменника — «Фієста». Письменник показав у ньому траге­дію спустошеності, бездуховності буття «втраченого покоління», що пройшло крізь пекло війни.

Тема хиткості й незахищеності людського щастя стала центральною в романі «Прощавай, зброє!» (1929), в якому Хемінгуей знову звернувся до теми «втраченого покоління», викинутого війною в життя без ідеалів і надії. У цей роман письменник вклав усю свою ненависть до безглуздої й антилюдяної війни. Жорстокість цієї бойні стає особливо відчутною, коли в атмосфері крові й страждань розквітає світле почуття кохання між героєм та героїнею. Це кохання пройняте передчуттям трагедії. Герой роману лейтенант Фредерік Генрі стільки пережив, побачив, втратив, що вирішив «забути про війну» й укласти «сепаратний мир»: він дезертирував з діючої армії.

Генрі намагається знайти порятунок в особистому щасті з Кетрін, яку кохає щи­ро й віддано. Але смерть Кетрін позбавляє Генрі всього. Твір гнівно засуджує війну як явище антилюдяне у своїй основі, спрямоване проти всього сущого на землі, як кри­вавий спосіб розв'язання проблем, жодна з яких нічого не варта порівняно із життям людини.

Під час громадянської війни в Іспанії Е. Хемінгуей був військовим кореспонде­нтом (1937-1940). Ці враження стали поштовхом до написання п'єси «П'ята колона» (1938) і роману «По кому подзвін» (1940), у яких письменник порушив проблему від­повідальності кожної людини за долю всього людства. У «П'ятій колоні» йдеться про боротьбу проти агентів-франкістів у Мадриді, її герої-контррозвідники своє особисте життя приносять у жертву справі, якій служать, задля врятування життя інших. Герой роману «По кому подзвін» Роберт Джордан гине у боротьбі з фашизмом, але смерть його не безглузда, оскільки «він боровся за те, у що вірив».

У роки другої світової війни Е. Хемінгуей особисто брав активну участь у воєн­них діях, а в післявоєнний період написав роман «За рікою, в затінку дерев» (1950), у якому знову чітко прозвучала антивоєнна тема. Головний герой цього роману, полко­вник Кантвелл, професійний військовий, що брав участь у двох світових війнах, при­ходить до заперечення війни. Проте, на відміну від представників «втраченого поко­ління», він не відчуває занепаду в своїй душі. Кантвелл бачить і добре розуміє ситуацію, що склалася в сучасному світі. Він усім серцем ненавидить фашизм і мі­літаризм, які для можновладців часто пов'язані зі сферою бізнесу, але протистоять мирному щастю людей. Тому будь-яку війну цей герой вважає антигуманною спра­вою, що суперечить людській природі й несе із собою зло.

Війна у творах німецького письменника Генріха Белля (1917-1985) — це війна переможених. Він зображує її останній період — період відступу й поразок, але так само, як і Е. М. Ремарка та Е. Хемінгуея, Белля цікавила не сама війна, а людина на війні. Саме ця людина, її страждання стають центральним об'єктом зображення. Ні­мецький письменник фактично не змальовує фашизм як явище. Його герої — солдати,

єфрейтори, фельдфебелі, обер-лейтенанти — прості служаки, виконавці чужої волі, які не знайшли в собі сили протистояти фашизму, а тому самі певною мірою страж­дають від своєї причетності до його злочинів. Г. Белль не виправдовує їх, а співчуває їм як людям.

Вже в епіграфі до роману «Де ти був, Адаме?» йдеться про відповідальність кожного за скоєне, й жодне виправдання тут нічого не важить. Та й у заголовку відчу­вається якщо не звинувачення, то докір.

Роман складається з кількох новел, об'єднаних між собою «героями, що повер­таються» (це явище, як і «втрачене покоління», було породжене війною, тільки цього раз лише в самій Німеччині). Перед читачем проходять різні образи, різні характери: лікар Шміц і фельдфебель Дінайдер, що не відступили разом із армією, а залишилися разом з пораненими; шинкар Фінк, який усюди тягав за собою валізу з вином; доктор Грек, що страждає тяжким колітом; Файнгальс, що покохав єврейку, — усі вони не схожі один на одного, але всіх їх об'єднує одна доля: вони приречені. І гуманізм Бел-ля полягає в тому, що він бачить у цих людях не просто безособову масу, яка бездум­но виконує накази. Він розрізняє в ній людські індивідуальності — не найкращі, не найдосконаліші, а «маленькі», сірі, нікчемні, підкорені чужій волі, проте варті спів­чуття. Адже вони не завжди були солдатами на цій ганебній війні. Вони хочуть жити, кохати, але вже усвідомлюють свою приреченість і не чинять жодного опору.