Реферат: Українська культура та історія Придністров'я
с. Молотів. Сільська церква, яка яка стоїть на високій горі в колі дерев дуже добре дивиться з Дністра. За словами Миколи Жарких вона сконцентрувала в собі найулюбленіші елементи української храмової архітектури. Місцеві жителі дуже пишаються своєю церквою, вони розповідали також, що в кінці 1938 року і на початку 1939 патріотична молодь Галичини йшла через Карпати, щоб боротися за незалежну Карпатську Україну. Тільки з околиць Молотова пішло близько 50 хлопців. Частина з них загинула у боротьбі з угорським військом, яке окупувало Карпатську Україну зразу після проголошення незалежності.
смт. Журавно. Журавно відоме в історії України тим, що тут у 1676 році після довгих боїв в околицях міста Польща і Турція уклали мирну угоду, яка зупинила турецьку експансію, жертвою якої чотири роки до того став Кам’янець-Подільський. У двохсоту річницю пам’ять тої значущої події в Журавно був встановлений пам’ятник у формі кам’яної колони на високому постаменті, який зберігся і досі. Крім цього пам’ятника привертає на себе увагу і високий будинок ратуші з неодмінною вежею, а також церква досить оригінальної архітектури. З середини минулого століття русини в Журавно були поділені на дві громади - українську і москвофільську. Москвофілів фінансово підтримував царський уряд Росії, принаймі так казав один з місевих місцевих жителів. Для прикладу, за вхід до української читальні треба було платити гроші, тоді як до москвофілів вхід був вільний. Між українцями і “кацапами” часто траплялися бійки, навіть під час Служби Божої. Був випадок, коли “кацапи” порізали у церкві синьо-жовті фани. Можливо, ворожнеча штучно розпалювалася і польською владою. Москвофіли дуже зраділи появі більшовиків у 1939 році, зустрічали їх з червоним прапором, а коли всім видавали паспорти, просили записувати їх “руськими”, що дивувало навіть нових урядовців. Після вивезення білшовиками на Сибір кількох сімей “кацапів” на Сибір вони швидко вилікувалися від свого москвофільства і забули свій гімн “За Русь святую”.
с. Войнилів. Тут народився відомий літературний критик Микола Євшан (справжнє прізвище Федюшка - 1889-1919). Виступав проти народництва в літературі, сповідував новаторство і мистецькі пошуки. Відповідно до своїх поглядів в певній мірі протиставив Тарасові Шевченкові Пантелеймона Куліша, вважаючи його поезію більш тривкою. Воював в лавах Української Галицької Армії і помер від тифу у Вінниці.
с. Козарі. Люди кажуть, що в селі є родини татарського походження, але свою мову забули, мають тільки татарські прізвища (Маман та інші). Це нащадки тих татар, які зруйнували колись в цій місцевості місто Золоте Яблучко. Ще тут є легенда, подібні якій зустрічаються в багатьох селах. Суть її в тому, що людина, яка руйнувала церкву або хрест, пізніше зазнавала великих нещасть у житті або вмирала неприродною смертю.
с. Шевченкове (колись Св. Станіслав). Церкву Пантелеймона на високій горі в селі можна пізнати здалеку. Витончена різьба по білому каменю капітелей і порталів цієї архітектурної роблять її витвором високого мистецтва. Напис на церкві 1194 р. говорить про час її спорудження. Колись в селі була духовна семінарія, в якій вчився кардинал Любачівський. Він вже в часи незалежності приїзджав з візитом в ці місця. В селі, вздовж нього, дослідники на відрізку, протяжністю 3 кілометри знайшли фундаменти 5 храмів. Колись село було польським, чи більша половина жителів в ньому були поляки.
м. Галич. Княже місто, столиця галицьких князів з 1141 до 1241 рр. Його центр був у теперішньому с. Крилосі, на шість кілометрів південніше від сучасного Галича. Давня столиця займала територію близько 40 кв. кілометрів, і сучасне с. Шевченкове теж було в її межах. Після знищення столиці татарами в 1241 р. нове місто постало на місці княжої пристані при впадінні в Дністер Лукви. Для оборони від татар в 14-му столітті тут був побудований старостинський замок, який кілька разів перебудовуався. Спершу він був побудований із землі та дерева, але мури, які частково збереглися, поставлені в середині 17-го століття італійськими інженерами. Як виявилося, вся система оборонних споруд була нездалою, тому турки в 1676 році після облоги здобули замок і частково зруйнували його башти, які через сто років були розібрані на будматеріали. Тепер від нього лишилися жалюгідні рештки. На недавній ювілей міста планували добудувати замок, але потім розпочаті роботи було закинуто і він так і залишився в розваленому стані. В доброму стані знаходиться церква Різдва Христового з 13-14 ст. Біля неї стоїть хрест в пам’ять жертвам Талергофа.
с. Крилос. Село - колишній центр княжого Галича, розтошований на горі між Луквою та Мозолевим потоком. Княжі палати були розташовані у місцевості, яка тепер називається “Золотий тік”. Недалеко від цього місця є так звана "Княжа криниця. Вода в ній дуже смачна. Від старих часів збереглися високі вали, підвалини Успенського собору, пізніше побудована Успенська церква. Церква була реставрована в 1937 р. зусиллями НТШ, розписи в церкві робив відомий львівський маляр Антін Манастиський. Тут і після татарського наїзду в 1241 р. залишався осідок галицьких єпіскопів, а деякий час і митрополитів. Від цього і походить назва села. В його околицях було близько десяти монастирів - Святих Стефана, Іллі, Івана, Юрія, монастир грецьких монахів в урочищі Гречище, монастир домініканців на поляні Данилівській та інші. В селі створено заповідник “Княжий Галич”. Також створено музей під відкритим небом – хати під стріхою.
с. Сокіл. У долині під ставом колись тут з’явився образ, ніби його віднесли до Крилоса. Тут теж був монастир. Церква тепер греко-католицька, як і більшість у Придністров’ї. Задля цього в селі було проведено референдум. Ініціатори були впевнені, що усі проголосують за греко-католицьку церкву. Та всеж меншість (близько 30 чоловік православних) проголосувало проти. Це було несподіванкою. Колись в селі був великий сад.
с. Сілець. Дратчук Іван написав книжку про село. Струк Василь побудував капличку. Є музей села. Засноване село в середині 15 століття. Назва села, за переказами походить від слова сільце, оскільки в цих краях ішов гостинець з Володимира і Галича на Київщину і часто купці попадали в засідки. Сільце – засідка.
с. Тязів. Село засноване в 1232 році. Люди вважають, що назва його походить від іменя князя чи боярина Тяжа. Тут проходив гостинець з Галича. Церква побудови1928 року, як і багато інших, в раянські часи була закрита. У селі етнографічний музей. В бібліотеці села є вирізки і альбоми з історії села. З села походить Дорошенко Ярослав, голова спілки письменників Івано-Франківщини.
м. Івано-Франківськ (до 1962 р. Станіславів). Місто розташоване між Надвірнянською і Солотвинською Бистрицями, за 15 км від Дністра. Після Львова Станіславів бул другим важливішим осередком українського життя в Галичині, хоча українського населення тут було не більше 20%. Це був центр греко-католицької єпархії і тут діяли Греко-Католицька Духовна семінарія та Богословський ліцей. Крім того, тут були ще три українські гімназії. Українське культурне та суспільно-політичне життя буквально вирувало. Крім “Просвіти” в місті діяло подібне до неї товариство “Скала”, яке мало більш релігійне спрямування. Були також мистецькі, економічні, профсоюзні, фізкультурні, харитатитвні та інші товариства. З міського аматорського театрального гуртка розвинувся професійний Театр ім. Тобілевича. В Станіславові працювало багато українських діячів, серед яких митрополит (тоді ще єпископ) Андрей Шептицький (1865-1944), адвокат, пізніший віце-президент УНРади ЗУНР Лев Бачинський (1872-1930), композитор і диригент Денис Січинський (1865-1909), лексикограф, автор українського правопису так званої “желехівки” Євген Желехівський (1844-1885), актор і режисер Микола Бенцаль (1891-1938). З пам’яток архітектури заслукговує на увагу бароккова греко-католицька церква з двома вежами.
смт. Єзупіль. Розташований на березі Бистриці недалеко від впадіння її в Дністер. На цьому місці з давніх давен були поселення людей. В княжі часи це було місто-фортеця. Пізніше, в 16-17 ст тут був побудований замок, тепер на його місці стоїть домініканський костел, в якому розташувалися військові. Є також дані, що тут був також оборонний домініканський монастир, фундований Яковом Потоцьким.
с. Маринопіль. Під час одного наїзду татар якийсь польський воєвода (каетан) тікав від них на свому коні-румакові. Він переплинув Дністер, але кінь ніяк не міг вскочити на стрімкий берег. Воєвода вигукнув: “Єзус-Марія!” і кінь виніс його на берег. На подяку Богові воєвода заснував на обох берегах Дністра міста Єзупіль і Маринопіль (Маріампіль).
с. Устя Зелене. Церква в селі не дуже стара, судячи за архітектурою, кінця дев’ятнадцятого століття, а от дзвінниця поруч неї походить щонайменше з сімнадцятого, а може навіть і з шістнадцятого. Вона складена з каменя, а не з цегли, як робили пізніше, і стіни її мають нахил досередини, що є явною ознакою давнини. В селі був також костел. За оцінкою Миколи Жарких - це, безсумнівно, першокласний витвір стародавнього мистецтва. Надмогильна плита в костелі з датою -1614 рік свідчить, що він побудований в на початку сімнадцятого або в кінці шістнадцятого століття. Пізніше костел був перебудований в стилі пізнього бароко - всередині костелу зберіглася соковита барокова різьба, а також рештки фарбування. На рогах фасаду стоять п’ять скульптурних фігур, які довершують імпозантний вигляд костелу
м. Тисмениця. Перша згадка про місто 1144 року, за іншими даними - з1062. Назва міста, можливо, походить від тисових лісів, які тут росли. За другою версією місто заснував якийсь Тисмен. В центральній частині було п’ять церков, але вона була повністю зруйнована разом з істричними пам’ятками після війни місцевими владами. З Тисмениці походить Кость Левицький (1859-1941), адвокат і публіцист, найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19-го і початку 20-го ст. Він був співзасновником і головою Української Національно-Демократичної Партії, головою Українського парляментського клюбу у Відні, а у листопаді 1918 р. став першим головою уряду ЗУНР. В місті працює музей історії Тисмениці (директор Гаврилюк Степан Васильович).