Реферат: Українська культура початку ХІV - першої половлини ХVII ст

План

1. Умови культурного розвитку України у складі Литовська-Руської та Польської держав.

2. Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність.

3. Розвиток освіти і науки. Медицина.

4. Книгодрукування та література.

5. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.

1. Розвиток української культури в XIV — першій по­ловині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обста­винами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на україн­ську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Неймовірно тяжкою для українського народу була пер­ша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступи­ла руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблен­ня українського народу, що в свою чергу спричинило від­критий протест українського населення.

У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і По­ділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні просто­ри, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках.

Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви.

Головну колонізаційну акцію повело латинське духовен­ство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луць­ку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широ­ку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропа­ганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують шко­ли з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, про­цес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства.

У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культу­ру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Гри­горій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Ко­стянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу. Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі служ­бою державі. Коли Литовської держави не стало, нові по­коління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, — до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Тре-носі, або ляменті святої східної церкви" (1612 р.).

У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єписко­пи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед гро­мадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під цер­ковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийнят­тя Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та куль­турних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Украї­нський народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут дер­жави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток само­бутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.

2. В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли пошири­лася цехова організація, братства запозичили дещо з цехо­вого устрою. У цей період особливо важливими стають еко­номічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, заснову­вали бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочат­ку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовен­ство. Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-націо­нальні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються...".

Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне. Членів брат­ства мали небагато: у Львівськім Успенськім братстві їх бу­вало не більше як 20—30, а в Луцьку доходило до 15. Луцьке братство було засноване в 1617 р. і мало більшість членів із шляхти, а київське, засноване в 1615 р., переважно скла­далося з духовенства. Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей культурний центр під свій протекторат. У XVII ст. братства стають загальнонаціональними установами, і цей бік своєї діяльності вони підкреслювали свідомо: наприклад, у ста­туті Львівського братства зазначено, що членом може бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з по­сполитих людей всякого стану". Виразна всенародність братської організації— особливо помітна риса. Братства стояли у тісних взаємозв'язках, вели жваве листування; братчики посилали одні до одних своїх посланців, повідом­ляли про свої плани, радились у різних справах. У кінці XVI ст. серед братств виділяється Львівське, яке в цей пе­ріод поширило свою діяльність на різні сторони життя сус­пільства і котрому в 1586р. антиохійський патріарх Йоаким доручив нагляд над іншими братствами. Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках. А Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація набула всюди одна­кових форм. Саме в цей час (1583 р.) Львівське братство купує друкарню Івана Федорова і організовує середню школу. За прикладом Львова інші братства теж почали зас­новувати свої школи. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.

У Галичині школи засновано в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарнім, Перемишлі, Ярославлі, на Холмщині — в Холмі, Красноставі, Замості, на Підляшші — у Більську, Бересті та Володаві, на Волині — у Володимирі, Луцьку, Дубні, на Поліссі — в Пінську, на Поділлі — в Межибожі та ін. Дещо пізніше активізувалася Наддніпрян­щина. Цей буйний розвиток шкільництва становить досить характерне явище для життя України на зламі XVI—XVII ст. Братські друкарні видавали книги, які поширювалися не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Бал­канах. Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, ман­дрували по містах та селах, всюди розносили нові знання і гасла боротьби. Це нове, освічене покоління, що пізнало і власні традиції, і чуже знання, виховане в атмосфері боротьби, визначалося сміливістю й активністю, їхні впливи можна побачити в завзятій національній боротьбі, що охо­пила міста, і в селянських повстаннях, і в зачатках козач­чини. Наставала епоха національного відродження.

3. Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати польський наступ. Найважливішою була спра­ва заснування нових шкіл. Недостатній розвиток освіти вва­жали за головну причину занепаду культурного і національ­ного життя. Найглибше висвітлив це питання автор "Пере­стороги" (мабуть, майбутній митрополит Іов Борецький), який писав: "Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прий­шли б до такого занепаду".