Реферат: Концепція гри в філософії культури

Говорячи про концепцію гри у філософії культури, ще давно було помічено, що первісні зображення поступово ставали менш реалістичними, більш умовними. Але для гри саме і характерне створення людиною в умовному просторі і часі порядку, що визначається самою ж людиною. Людина, яка грає, виражає себе в умовно незалежному, вільному стані, у стані незацікавленості стосовно всього, що не зв'язано з грою. Відсутність зовнішньої, сторонньої мети, коли метою стає сама діяльність, ріднить мистецтво і гру. У книзі "Ранок мистецтва" академік А.П. Окладников писав, що в первісних художників була тільки потреба в матеріалізованому вираженні внутрішніх переживань, почуттів і ідей, творчої фантазії.

Не виключено, що первісні художники, що проникали в потаєні місця печер, робили це не для магії, а щоб уникнути свідків своєї творчості, що могло здаватися з боку порожнім, незрозумілим і через це, може бути, шкідливим заняттям. Деякі вчені зв'язують із грою не тільки мистецтво, але і всю первісну культуру, бачать у її джерелах гру. Такий підхід характерний для філософської герменевтики. М. Гадамер, розглядав історію і культуру як свого роду гру в стихії мови.

Ще більш показові в цьому відношенні погляди голландського історика культури І. Хойзінга (іноді пишеться Хейзінга). У своїй книзі "Людин граючий. Спроба визначення ігрового елемента в культурі" (1938) він універсалізував поняття гри, до якої звів усе різноманіття людської діяльності і розглядав її як основне джерело і вищий прояв людської культури. Чим ближче культура до архетипів, тобто чим більш вона первісна, тим більше вона гра; але віддаляючись від своїх джерел, подібно тому як людина віддаляється від свого дитинства, культура втрачає ігровий початок.

Звичайно, будь-яка теорія, у якій походження мистецтва, так само як і культури, зводиться до трудової чи ігрової діяльності, до магії, не безперечна. Природно, що створення будь-якої культурної цінності - це праця. Але хіба гра - не праця? Що може бути серйозніше для дитини, чим гра? Але і праця цілком дорослої людини, коли він сам по собі доставляє йому радість і задоволення, мало чим відрізняється від гри. Нарешті, хіба культура і мистецтво не роблять магічного впливу, уселяючи нам думки і чи почуття будячи бажання, що без них у нас би просто не виникли?

У питанні про походження мистецтва важливо зрозуміти не стільки причину, скільки мети, що переслідував первісний художник, створюючи зображення. Ясно, що вони могли бути різними, що самого зображення потім використовувалися з різними цілями. Але якщо художник, як писав А.П. Окладников, задовольняв свою потребу в матеріалізованому вираженні внутрішніх переживань, що для нього були ідеальні, то метою його творчості служило зображення ідеалу. Якщо для культури в цілому характерно постійна розбіжність цілей і ідеалів, то в початковій стадії культури цей збіг усе-таки відбувалося в силу синкретичного характеру первісної культурної діяльності.

Знаменита книга, культурологічний бестселер найбільшого нідерландського мислителя і літератора першої половини ХХ в. Йохана Хейзінга "Homo ludens" побачила світло в Хаарлеме в 1938 р.; через два роки, незважаючи на палахкотливу в Європі другу світову війну, була переведена на угорський, шведський і португальську мови, а в наступне десятиліття вийшла на англійському, французькому і фінському. Широкий російськомовний читач зміг познайомитися з нею тільки в 1992-м(1), багато пізніше, ніж прочитав романи Томаса чи Манна навіть "Гру в бісер" Г. Гессе, написані одночасно чи під впливом ідей Хейзінга. Ми грали в інші ігри.

Утім, те ж можна сказати і про іншу класичну працю Хейзінга: "Осінь Середньовіччя" (1919 р.) чекала російського перекладу майже 80 років. Лише в другій половині 90-х московське видавництво "Прогрес" приступило до серйозного тритомного видання його добутків.

Праці Хейзінга, давним-давно прочитані в усьому світі, багаторазово оскаржені, що породили величезну бібліотеку, що стали, нарешті, класикою.

"Homo ludens" - ймовірно, найважливіший, у всякому разі, з пізніх головних добутків Хейзінга. Поряд з "Осінню Середньовіччя" і "Еразмом" воно являє собою історичний, культурологічний і філософський триптих знань і представлень мислителя нашого сторіччя про шляхи людської культури від античності до сучасності.

"Homo ludens", у якомусь ступені являє собою своєрідну малу енциклопедію знань, що як би оточує, що обіграє основну ідею - "гіпотезу - зухвалу, доведену до крайності, - про природу генезису людської культури, соціальної людини як "людини, яка грає".

Має сенс процитувати і самого Хейзінга, що випереджає працю трохи незвичайним "Передмовою-введенням", у якому автор одночасно коротко представляє свою ідею і відсилає читачів до описаного мною історико-культурної ситуації, що формувала молодого вченого: "Коли ми, люди, виявилися не настільки розумними, як наївно вселяв нам світлий XVIII століття у своєму шануванні Розуму, для іменування нашого виду поруч з Homo sapiens поставили ще Homo faber, людина-творець. Другий термін був менш удалий, ніж перший, тому що faberi, творці, суть і деякі тварини. Що справедливо для творення, справедливо і для гри: багато тварин люблять грати. Усе-таки мені представляється, що Homo ludens, людина граючий, виражає таку ж істотну функцію, як людина що творить, і повинний зайняти своє місце поруч з Homo faber.

Одна стара думка говорить, що, якщо проаналізувати будь-яку людську діяльність до самих меж нашого пізнання, вона покажеться не більш ніж грою.

Енциклопедист по природі, Хейзінга і книгу свою будує по енциклопедичному принципі, нанизуючи на шнурок ідеї всі можливі бусини історичного, культурологічного і філософського знання. Починаючи з розповіді про саму природу гри як явища культури і її значень в особистому і соціальному житті людини, учений проводить читача через розділи, присвячені вираженню гри в мові і змаганні, системах правосуддя, політики, війни, поезії, філософії і мистецтва, через ігровий принцип історико-культурного творення різних суспільних формацій, аж до аналізу ігрового елемента в культурі нашого сторіччя.

Від стародавності підходячи до наших днів, починаючи від міфу і закінчуючи технократичною цивілізацією, ступаючи по темах, як по ступінях історико-культурних сходів, Хейзінг представляє нам гру і граюче людство у всіх іпостасях.

Варто тільки привести декілька цитат з різних розділів книги, щоб легко в цьому переконатися. От VII глава "Гра і поезія": "У міру того як з міфу зникає елемент віри, усе сильніше звучить ігровий тон, що є присутнім у ньому із самого початку. Уже Гомер не був віруючим..." І далі, розібравши в порівнянні з античними епічні добутки європейського середньовіччя: "Підстава далека подібності поетичного вираження, що йде, в усі відомі нам періоди історії людського суспільства, очевидно, значною мірою варто бачити в тім, що це самовираження формотворного слова корениться у функції, що старше і першочерговіше всього культурного життя. Ця функція є гра".

Приходимо, таким чином, до мотивів, до архетипів, до споконвічного. "Неважко помітити, що всі ці мотиви повертають нас прямо в сферу гри-агона. Друга група мотивів <...> ґрунтується на тім, що особистість героя залишається невпізнаної <...> И знову ми виявляємося у володіннях священної древньої гри..." . У всякої гри є свої правила. "Як суперництво в розгадуванні загадок (найдавніший з можливих літературний мотив. - В.Р.) породжує мудрість, так поетична гра народжує на світло прекрасне слово. І над тим і над іншим панує система правил гри, що визначає поняття мистецтва і символи, будь те священні чи чисто поетичні <...> Поетом може бути той, хто вміє говорити мовою мистецтва. Від звичайної поетична мова тим і відрізняється, що вона навмисне користається особливими образами, що не кожному зрозумілі. Усяка мова виражає себе в образах <...> Те, що поетична мова робить з образами, є гра. Вона розташовує їх у стилістичному порядку, вона вкладає в них таємниці, так що кожен образ, граючи, відповідає на яку-небудь загадку" (С. 154).

Інший приклад - юстиція. У середні століття серйозний позов часто дозволявся двобоєм: хто переможе - той правий, на стороні того божественне правосуддя. "Цей звичай устиг перетворитися в розповсюджену по усьому світі красиву забаву, у марнолюбний церемоніал <...> Навряд чи можна відокремити єдиноборство, що заміняє битву, від судового двобою, яким улагоджують конфлікти <...> Судовий двобій, навіть тоді, коли він веде до трагічного результату, із самого початку виявляє схильність виставляти напоказ свої формальні сторони і тим акцентувати ігрові риси <...> Якщо ігровий елемент у сильному ступені наявні судовому двобою <...> те рівною мірою це відноситься і до звичайної дуелі, що донині існує в деяких європейських народів. Приватна дуель мстить за зганьблену честь. Обоє поняття - і зганьбленої честі, і необхідності помсти за неї - незалежно від їх неослабного психологічного і соціального значення в цілому особливо доречні в архаїчній сфері культури <...> У своїй сутності дуель є ритуальна ігрова форма, що регламентує несподіване убивство в припадку гніву через спаленілу сварки" (С. 110 - 112).

Читаючий ці рядки, здається, просто зобов'язаний згадати VI главу "Онєгіна", а вслід і епохальну лермонтовську "Смерть поета". "Долі здійснився вирок!" - звучить, звичайно, зовсім усерйоз, але от попереднє йому "Грою щастя скривджених пологів" у контексті "Homo ludens" сприймається вже зовсім інакше. Однак повернемося до незакінченого цитування.