Реферат: Давньоукраїнські міфи та характерні риси культури південно-східних слов'ян

Відлуння цієї стадії розвитку міфології ми знаходимо у давніх слов’ян в образах русалок (в Європі – ундін), водяників та Морени – Мокоші. З цим шаром вірувань пов’язані обряди, які дійшли до наших днів, а саме:

пускання чучел у воду;

пускання вінків по воді;

жертвоприношення джерельцям (ідея жертви);

русальський тиждень;

Купала.

У трипільців три чи чотири жіночі фігури підіймають угору велику чашу. Фігури стилизовані, рук та голів не видно, але підкреслені статеві особливості. На трипільських сосудах часто зображені жіночи груди. Це пов’язано з ідеєю життедайної вологи (молока) та вологи небесної (дощу), і, відповідно, шлюбу Великої Матері з Биком, повелителям хмар та земноводним Змієм – охоронців запасів землі. Свято Купала, яке дійшло до наших днів, уособлює два першопочатку – вогонь та воду (небесний Бик – вогонь – повелитель блискавок).

Образ небесного Бика перейде потім від прабатька до сина (Індри – Перуна – Зевса), якого іще не буде у трипільській культурі.

Усі магічні обряди робилися над сосудом з водою, і в давнину їх зводили до відвертання чи заклику дощу (до речі, слово “чарувати” походить від “чари” з водою).

Ідея родючесті знайшла свої відображення у трипільськіх зображеннях вагітних жінок, на животах яких іноді бачимо відтиск зерна або (та) чотири квадрати з точками в кожному (можливо, симвло поля). Іноді дві змії охороняють живіт матері. На цьому етапі йдеться вже не про Морену, а про майбутніх рожаниць, культ яких певно існував і у трипільців.

Другим етапом розвитку міфології у трипільців за аналогією з іншими індоєвропейцями можна припустити виникнення образа світлого неба та прабатька. У наведеному вище уривку з “Рігведи” “ясне небо та велич світла” усвідомлюється як перше, що виникло з нічого. В Біблії ми читаємо: “Спочатку Бог створив Небо і Землю. Земля була невидима і пуста…, і Дух Божий носився над водою. І сказав Бог: нехай буде світло.” Далі ми бачимо, що Бог робить розмежування води небесної і земної. “І створив Бог твердиню, і відокремив воду, яка була під нею, від води, яка над нею. І назвав Бог твердиню Небом” (Буття I, 1-7).

В гімнах “Рігведи” також визначаються три шари побудови світу:

“Свах” – верхне небо із запасами вологи;

“Бхувах” – повітряний простір разом з сонцем, місяцем та зірками;

“Бхух” – земля-грунт.

У трипільців зображення на сосудах збігаються з подібною тричленною побудовою світу:

верхній ярус (біля горла сосуда) – вода – горизонтальна хвилясьа лінія;

середній ярус, найбільш широкий, заповнений спиралями, солярними татмісячними знаками, косими та вертікальними лініями, які нагадують дощ;

нижній ярус – низький, утворений двома паралельними лініями, між якими часто нема малюнків, на верхній лінії – ростуть дерева, стоять люди та тварини.

Цікаво, що підземного світу нема, земля – не середня межа двох світів (підземного та небесного), а просто товща грунту, де изріває колосся.

В індійському міфі читаємо: “Спочатку не було нічого, крім води, води моря. Вода захотіла продовжити себе… і тоді… виник в ній золотий зародок. За рік виникла з нього людина, це був Праджапаті.” У китайців з яйця формується небо Тянь, яке пізніше усвідомлюється як вища божа сила, з якої формується п’ять стихій.

Небо відтворює зв’язок Хаоса з земним ладом. У римського Януса (спільний корень з Дьяусом, про якого мова піде далі) одне обличчя повертуте у минуле, а інше – у майбутне. Янус виник з кулі, що не має форми, і став творцем сущого. Йому були присв’ячені арки, яки символізували небо. Він володів ключами від входу у невідоме (Хаос) (аналогія із ключами св. Петра від раю). У індусів є свій рай “сварги”, це слово означає “небо” і має спільний корень з іменем загальнослов’янського бога неба Сварога. Сварог не має певних функцій, він просто творить Небо. Ім’я шумерського Ана, небесного творця і прабатька богів, перекладається як бог. Давні слов’яни за численними свідченнями сучасників, відокремлювали Вище Божество Сварога від похідних богів. За Нестором Летописцем слов’яни називали Сварога іноді просто Богом. У слові “Сварог” помічається слово “свар”, що з санскриту перекладається як світ або небо.

У полабских слов’ян був храм із дерев’янними зображеннями божеств з яких найвищий – Сварожич (син або онук Сварога). Ідол мав такий вигляд: на голові – орел з простертими крилами, на грудях – голова бика, яка зображена на щит; цей щит він тримав правою рукою а в лівій в нього біла сокира з двома лезами. Тут ми бачимо вже трансформацію Світлого Бога Неба у наступну свою іпостась грізного Бога Грози, Блискавок та Війни Перуна. Дійсно, грецький Уран породжує Зевса та його братів, яки керують світом богів та людей, але сам відпочиває. Ім’я Урана походить від Варуни, а Дьяус (праіндоєвропейський бог світла) мае спільне коріння з Янусом (Діанусом), етруським Ані, германським Тіу та Юпітером. Спільне для багатьох індоєвропейськіх мов слово “Deus” означає бог. З цим богом пов’язаний образ світового дерева, підтримки небесної сфери, яке було присв’ячене Варуні. У слов’ян духом вершини дерева є Дий. З образом світового дерева одного з найуніверсальніших образів світу пов’язана ідея розвитку світу, еволюції. Як ми побачимо, цей атрибут перейде до наслідника прабатька – Перуна.

Недостатня обізнаність з образом у слов’янській міфології примушує добудовувати більшість схем, але можна припустити, що трипільці сали образ прабатька, уособлений Небесним Биком, який у слов’ян потім викристалізувався у Сварога. Такі уявлення є у найпримітивніших народів, і вже, напевне, мали бути у трипільців, розвинених хліборобів.

Осілість обумовлює появу наступної групи богів: богів єпохи Кроноса, з яким пов’язані такі поняття як час, рідна земя, доля, рід. Люди починають ідентифікувати із землею, де живуть протягом багатьох поколінь, де ховають представників свого роду. Усвідомлення нерозривного зв’язки поколінь, відокремленності від інших, поняття “своє-чуже”, зміна сезонів, поняття часу, послідовність та причинні зв’язки пов’язані саме з цим міфологічним образом. Рибаков стверджує, що давні трипільці розрізняли ці поняття, більше того, вони займають майже половину у списку, що наведений вище. Все це наштовхує на думку, що давні трипільці зупинилися приблизно на цій стадіх розвитку. Бог Род та його супутниці рожаниці у давніх слов’ян вважалися чи не за найважливіших богів. Переважно сільска культура визначала розвиток суспільства. З розвитком землеробства люди стали дуже залежними від змін сезонів, а також від погоди. Тому ці поняття в уяві давніх трипільців є тісно пов’язані між собою.

З цього часу веде початок поняття свята. Род за своїми функціями близький до Сатурна. Відомі Сатурналії де відбувалася своєрідна зміна ролей між господарями та рабами, як раз і виводить нас до першого свята. Люди згадували часи, які зберіглися в їхній свідомості, часи рівності усіх.

Уявлення про культури давніх хліборобів як про “золотий вік” людства відбито у Гесіода:

“Жили ті люди, як боги, зі спокійною та ясною душею,

Горя не знали, не знали й праці і печальна старість

До них наближатись не сміла… А помирали

Наче охоплені сном… Великий врожай

Давали плодючи їх землі.”

Звісно, існувало багато інших ідей, наприклад образ божеств, що вмирають та воскресають, праобраз солярного божества, але у Трипіллі вони не отримали належного розвитку. Початки міфології слов’ян закладено, мабуть, саме трипільцями, хоча ми не можемо стверджувати, що саме вони стали безпосередніми прабатьками слов’ян.

У трипільців ще не було образу перуна (Зевса – Індри), який виникає тільки у розвинених суспільствах з класовим розшаруванням, яке ми спостерігаємо пізніше, можливо за доби бронзи.

За цієї доби культурно-історична спільність бойових сокир та мотузчаної кераміки (на Україні – середньодніпровська культура) надійно пов’язується з балто-слов’яно-германською спільністю. Вона межує з племенами греко-вірмено-фракійсько-індоіранської спільності, а також з хетто-лувійцями в східній Анатолії, італо-кельто-іллірійцями у середньому подунав’ї, західних Балканах та приальпійській зоні; тохарцями - у Казахстано-Середньоазійськіх степах.

Існує декілька концепцій щодо батьківщини слов’ян: дунайська, вісло-одерська та вехньодніпровська. Не заглиблюючись в кожну з них, можна припустити, що за доби бронзи на Україні жили майбутні слов’яни у таких місцевостях як Середнє Подніпров’я, Поділля, Прикарпаття, Волинь та Полісся. Протягом другого тисячоліття до н. є. германо-балто-слов’янська спільність розпалася на балто-слов’янську та германську, з яких перша розпалася не пізніше початку першого тисячоліття до н. е. У кінці III – першій третині II тис. до н. е. на теріторії України досліджено декілька культур, які належать до спільностей мотузканої керамики та бойових сокир: середньодніпровська, прикарпатська, городсько-здолбицька та стжижовська культури. Вони мають багато спільних рис, і можна говорити про середньодніпровсько-прикарпатську спільність доби ранньої бронзи. За часів середньої бронзи виокремлюеться саме праслов’янський масив. Він відділяється від балтського під впливод чинецько-комарівської культури.

Можливо саме в той час з’являється ідея нового божества Перуна. Поперше за доби середньої бронзи зростає роль кочового тваринництва, що зумовлює зростання культу військової сили. Саме Перун (Перкунас) та Сварожич (син чи оук Сварога) є найбільш схожими божествами у балтів та слов’ян. Починається також розшарування населення, що завжди обумовлює висування на перший план образа царя-жерця, посередника між людьми та Богом Неба. Спочатку новий бог і виконує таку роль посередника, але потім він вийде на перше місце в пантеоні. Мабуть за доби бронзи Перун-Перкунас-Сворожич і виконує поки що цю скромну роль.