Реферат: Село Уторопи

Із всіх церковних книг, які завозилися із українських друкарень до церкви Св. Михаїла і зберігалися тут на протязі віків, особливе значення мало Уторопське Євангеліє. Воно було надруковане в 1674 р. у друкарні Львівського Ставропігійського братства. Книга ця була багато ілюстрована високомистецькими гравюрами і була зразком друкарської майстерності. Український історик професор Прикарпатського університету Володимир Грабовецький так пише про цю книгу: “Дивлячись на цю високомистецьку книгу, мимоволі приходиш до думки, що це не бездушний ремісничий виріб, а високомистецький твір, який сьогодні, як і понад три століття тому, хвилює, дає високу естетичну насолоду. Шкода, що не знаємо імен тих знаменитих Львівських українських малярів, графіків, друкарів, а ще тяжче на серці від того, що не зберігся хоч один із примірників – Уторопське Євангеліє.[1]

Минали роки, століття, в 1844 році в Уторопах на місці старої церкви було побудовано нову дерев’яну церкву. Але сталося лихо: ця церква в 1899 році внаслідок великої бурі від блискавиці загорілася і згоріла. Згоріло все церковне майно. Великою непоправною втратою. Було те, що згорів церковний архів – метрики, унікальні церковні книги-стародруки, в тому числі і знамените “Уторопське Євангеліє” з 1674 року.

На місці згорілої церкви уторпська громада збудувала каплицю, в якій майже 30 років відправлялися церковні відправи. А в 1929 році була збудована нова велика дерев’яна церква, яка існує до наших днів.

Ініціатором будівництва нової церкви був священик Іван Букшований, а архітектором і головним майстром Гриць Мартищак.

Важкі часи пережила уторопська церква, як і на всій Україні, за роки безбожницької радянської влади. Церкву декілька разів намагалися закрити, переслідувалися священики, зносилися придорожні хрести та каплички, заборонялися народні традиції, звичаї, пов’язані з Різдвяними та Великодніми святами . Так тривало аж до розпаду Радянського Союзу.

У всі періоди історії Уторопської церкви помітну роль у розвитку культури села, у формуванні національної свідомості селян відігравали священики – парохи села. І якщо хтось із них у своїй діяльності допустив помилки, то це дуже негативно впливало на селян, для яких священик завжди був найвищим авторитетом. Так сталося з місцевим парохом о.Іоаном Кобринським – братом видатного церковного і громадського діяча о.Йосафата Кобринського. Він потрапив під вплив партії москвофілів, створив в Уторопах москвофільський осередок, пропанував російську культуру та орієнтував уторопчан на царську Росію.

Ці його помилки довелося виправляти о. Івану Букшованому, який після нього прийняв уторопську парохію. О.І.Букшований залишив добру пам’ять у селі: він був ініціатором побудови нової церкви, свою душ пастирську діяльність поєднував з громадською роботою, приймав участь у роботі місцевої “Просвіти”, керував хором сільської молоді, його брат Євген вчив і керував танцювальною групою. О.І.Букшований – це був патріот української церкви, громадський діяч, він помер в 1932 р. і похований на місцевому цвинтарі.

В наші дні парохом села працює о. Богдан Степанків. Він є ініціатором багатьох добрих справ в селі, це добрий душ пастир, громадський діяч і великий український патріот.

На релігійне життя в Уторопах великий вплив мало те, що церкву св. Аристратига Михаїла деколи відвідували висок церковні ієрархи. В 1834 році з канонічним візитом сюди завітав Галицький митрополит Кир Михайло Левицький-Кардинал. Він перевірив діяльність церкви, відправив архиєрейську службу Божу і поблагословив уторопських гуцулів.

А в 1960 році Уторопи відвідав Станіславський єпископ Андрей Шептицький, в майбутньому Львівський митрополит-Кардинал. Він особливо любив гуцулів, побував майже в кожному селі на Гуцульщині і не лише проводив канонічну візитацію парохій, але й закладав по села читальні “Просвіти”. Це свідчить про його велику культурологічну діяльність, про його патріотизм та про те, що найвищим його ідеалом було служіння рідному народові.

У піднесенні культурного рівня села, освіченості та грамотності утороп чан велику роль відіграла уторопська школа. Треба зразу відзначити, що всі держави і Польська і Австро-Угорська, які в минулому окупували західноукраїнські землі, не дбали зовсім, або дуже мало дбали про розвиток шкільництва, освіти у Галичині, в тому числі на Гуцульщині звичайно, державним загарбникам було вигідніше, щоб українське населення залишалось неграмотним, неосвіченим, національно несвідомим , бо над ним легше було панувати.

Як засвідчує перша письмова згадка, лише в 1847 році в селі Уторопи була відкрита на вимогу уторопської громади перша одно класова парафіяльна школа. Її ще називали тривіальною, бо в ній діти вчились трьом речам: писати, читати і рахувати. Школу утримувала громада.

У 80-х роках ХІХ століття в Уторопи на зміну тривіальній школі прийшла державна систематична школа. В 1887 році в ній навчалося 190 учнів і ця школа працювала включно до Першої світової війни. Навчання в основному здійснювалося німецькою мовою, а з 1906 р. “вик ладовою мовою була вже руська (українська) мова”.

За часів панування Польщі уторопська школа була переведена на 3-х класову утраквістичну (двомовну) школу, в якій навчання проводилося польською і українською мовами.

І аж за часів Радянської влади школа стала семирічною, пізніше 8-ми річною, а в 1982 р. – дев’ятирічною. В 1990 р. Уторопська школа стала середньою.

Уторопська середня школа найбільших висот, найбільшої слави досягнула за роки, коли нею керував директор школи Ярослав Грабовецький. В 1955 р його призначено директором Уторопської восьмирічної школи і на цій посаді він пропрацював 42 роки. Це талановитий педагог, здібний організатор і керівник, людина закохана в пісню і музику, великий патріот України. Він створив в Уторопській школі дивовижний учнівський ансамбль пісні і танцю “Смерічка”. Завдяки добре поставленої навчально-виховної роботи в школі та діяльності учнівського ансамблю “Смерічка”, школа стала відомою на всю Україну і поза її межами.

Учнівський ансамбль “Смерічка” повернув славу селу Уторопам. Починаючи з кінця 50их років, він гастролював по всій Україні, виступав у Києві на сцені Плацу “Україна”, у Львові, Івано-Франківську, Москві та в багатьох інших містах. І хто бачив виступи цього ансамблю, був захоплений майстерністю уторопських віртуозів. Про “Смерічку”. Про її керівника – директора Я.Грабовського писали багато в українській та зарубіжній прес. Сам Ярослав Грабовецький присвятив своє життя не лише школі та своїй “Смерічці”, він і громадський діяч та ініціатор багатьох патріотичних починань у селі. Так по його ініціативі в селі було побудовано методом народної будови нову двоповерхову школу, споруджено пам’ятник односельцям, які загинули на фронтах Другої Світової війни, а також пам’ятник Січовим стрільцям та воїнам УПА.

Уряд України високо оцінив багатолітню педагогічну та патріотично-громадську діяльність Я.Грабовецького і присвоїв йому почесне звання “Заслуженого вчителя України”.

Говорячи про суспільно-політичне життя села, не можна не згадати про діяльність культурно-освітнього товариства “Просвіта”. Це товариство особливо активізувало свою роботу в Уторопах, як і в інших селах Гуцульщини у ХХ-их роках 20-го століття. В читальні “Просвіти” було зосереджене все інтелектуальне і національне життя, вона стала головним центром українського національного відродження села. В уторопській “Просвіті” була бібліотека з досить великим книжковим фондом, працювало три гуртки: драматичний, хоровий та танцювальний. Ці гуртки користувалися великою популярністю, вони виступали з концертами не лише у своєму рідному селі, але і в сусідніх селах.

Одним із перших голів був національно-свідомий уторопчанин Дмитро Кашевка – батько активного громадського діяча, вчителя Юрія Кашевки.

Польські власті переслідували діяльність читальні “Просвіти”, неодноразово її закривали на певний час, а радянська влада зовсім закрила і заборонила її діяльність. Свою роботу сільське товариство “Просвіта” відновило вже у роки української Держави, головою сільського осре6едку працює заслужений вчитель України Я.Грабовецький.

Уторопи – це старовинне і, здається невелике гуцульське село, але в ньому народились, жили і працювали видатні люди, літописці, письменники, діячі національно-визвольної боротьби, вчителі, діячі культурного життя, які своєю діяльністю, подвижницькою працею збагатили національну і духовну культуру.

До таких видатних діячів належить перший літописець Гуцульщини Петро Ступницький (1785-1855 рр.). Він автор двох відомих нам цікавих “Пам’ятників”. Це записки (твір без назви) про останнє перебування запорізьких козаків на Буковині та Прикарпатті в 1771 р. та “Пам’ятник” (хроніка) – невелике, проте важливе джерело для вивчення історії Гуцульщини кінця ХVІІ – першої половини ХІХ століття.

Про життя та діяльність Петра Ступницького залишилося мало біографічних даних. Народився він в 1785 році в с. Уторопах на Гуцульщині, працював у різних селах священиком і помер в 1855 році.

П.Ступницький у своїх “Пам’ятниках” із симпатією говорить про ватажків опришківського руху, тепло ставиться до простого люду і, що найголовніше, намагається правдиво відтворити історію рідного краю. Все це свідчить, що він був великим патріотом свого українського народу.

Кирило Блонський (1802-1852 рр.).

З Уторопами пов’язане ім’я греко-католицького священика, українського громадсько-культурного діяча, одного з перших галицьких просвітителів К.Блонського. Він народився в цьому селі в 1802 р., після закінчення богословських студій працював священиком в Шешорах, Пістині та інших селах. В 1848 р. був обраний депутатом австрійського парламенту, активно виступав на захист українського народу, рідної освіти та за скасування панщини. Він збирав українські народні пісні на Станіславщині, писав поезії, сам за свої кошти заснував кілька шкіл. Помер в 1852 році.