Реферат: Пісня про Пістинь

Встановлені польськими королями строки проведення в гуцульських містах ярмарків і торгів 1835 і 1837 pp. австрій­ський уряд переглянув. Так, у привілеї, виданому міській адміністрації м. Кути 28 березня 1835 року, було затвер­джено чотири ярмарки з конкретними датами їх проведен­ня: 30 січня, двадцять червертого дня по Великодню, 26 вересня і 13 листопада. Косівські і пістинські ярмарки уза­конено цісарськими привілеями від 20 січня 1837 року. В Косові ярмарки дозволялось проводити в четвер першого тижня по Великодню, у вівторок перед Вознесінням Хрис­товим, 25 серпня та 11 жовтня, а в Пістині — 29 березня, в понеділок по Зелених святах, 8 серпня і 10 вересня.

А вже з 18 березня 1881 року в Пістині відбувалося 11 ярмарків: 5 січня, 17 березня, в четвер по Великодню, в понеділок по Зелених святах, 30 червня, 27 липня, 29 сер­пня, 18 жовтня, 8 і 30 листопада, 30 грудня.

З повідомлень «Временника» Ставропігійського інститу­ту за 1881 рік дізнаємося, що ярмарки у Галицькій Гуцульщині ділились на одно-, дво-, три- і чотириденні. Так, одно­денними були всі ярмарки Делятина, два косівських (на Вознесіння Господнє і 15 серпня), один пістинський (31 грудня) і всі три Надвірної. Дводенні проводилися в Косові (у чет­вер першого тижня Великого посту) і Пістині (5-6 січня, 17-18 березня, в четвер-п'ятницю по Великодню, в понеділок-вівторок по Зелених святах, 30 червня — 1 липня). Чотири­денні ярмарки відбувалися тільки в Кутах і Пістині.

В. Задорожній стверджує, що дні ярмарків у тому чи іншому місті визначалися так, щоб вони не збігалися зі стро­ками ярмарків у сусідніх містах. Враховувалася передусім спеціалізація ярмарків. Так, великі спеціалізовані ярмарки збиралися у Делятині, Косові, Надвірній, Пістині й Яблунові. Наприклад, у Делятині відбувалися знамениті на всю Га­личину ярмарки на вовну і вівці; в Надвірній — худобу і овець; в Пістині і Яблунові — худобу, а в Косові — на сіль і яблука. Сюди приїжджали купці з різних регіонів України та багатьох європейських країн. В. Грабовецький підкрес­лює, що на гуцульських ярмарках бували купці з Польщі, Угорщини, Молдови та Росії. Очевидці розповідали, що в Надвірній протягом дня продавали до 6000 штук овець, а отари розтягалися майже до Делятина. У місті Кутах (1833) бували купці з Моравії та Сілезії, які скуповували у місцево­го населення худобу і спроваджували на ярмарки чеського міста Оломоуц.

За кількістю проданих та закуплених товарів, а також величиною торгових операцій гуцульські ярмарки ділились на дрібні, середні і великі. На нашу думку, ярмарки першої, величини були чотириденні (Кут і Пістиня), другої — дво­денні (Косова і Пістиня), а третьої — одноденні ярмарки (Пістиня і Яблунова). Великі ярмарки мали характер опто­вого торгу. Середні ярмарки обслуговували регіональну тор­гівлю, а дрібні — навколишні і найближчі буковинські, по­кутські і закарпатські села. Постійними фігурами середніх і дрібних ярмарків були торгівці-скупники вірменського і єв­рейського походження.

В ядрі передмістя була розташована прямокутна ринко­ва площа, щільно забудована з трьох сторін. Північна незабудована сторона площі «впиралась» у помістя з фільвар­ком. Тут же, зліва від нього, на коротенькій вулиці знахо­дився дерев'яний костьол св. Трійці. Посередині ринкової площі утворився невеличкий квартальчик з яток, торгових будинків-крамниць, між якими притулилася ратуша. Парцелярія ділянок по периметру площі дещо різниться: західна сторона має характер забудови, коли будинки чергуються із вузенькими проходами; південна і східна сторони мають суцільнорядовий характер забудови, який лише зрідка пе­реривається проходом. Ширина площі з заходу на схід ста­новить приблизно 100 метрів.

Переважна більшість із 90 будинків на середмісті були дерев'яні. На південь від середмістя, на площі знаходився ще один водяний млин. До нього можна було з'їхати вигну­тою вуличкою. Квартали щільної забудови по периметру ринку були з тильної сторони об'єднані вулицею, яка дуже нерегулярним і неправильним півколом оминала їх, утворю­ючи ще дві маленькі площі в південно-східній та південно-західній частинах середмістя. Тут же була розміщена сина­гога. Єврейське кладовище знаходилось на північний схід від середмістя на невеликій віддалі, в занедбаному стані воно зберігається і донині завдяки кам'яним і бетонним над­гробкам.

У 1870 році в місті нараховувалось 2976 мешканців. У 1880 році їх було вже 3113, із яких 63 особи проживали на Вибранівці, решта — в місті. На рубежі XX ст. село слави­лось своїм кушнірством, кожухарським промислом. Ця про­дукція поставлялась мешканцями на торги та ярмарки в Коломию та Снятии. Частина ремісників, що займались цим виробництвом, були безземельними. Відомо, що вони шили вироби на замовлення жителів Косівського, Снятинського, Коломийського та інших повітів. Причому, ремісники Пісти­ня спеціалізувались більше на виготовленні кептарів, у той час як Косів і Кути — на виготовленні довгих кожухів. У 1910 році в місті діяла читальня «Просвіта». Населення міс­течка на початок 1939 року становило 3900 осіб, із них українців — 2750 чол., євреїв — 570 чол., поляків — 380 чол., так званих латинників, українців католицького вірос­повідання — 200 чоловік. За документальними даними, біль­шість із польського населення працювала ремісниками, пе­реважна більшість українського населення та латинників були у сфері праці пов'язані із землеробством та виробництвом товарів народних промислів — кушнірством, ткацтвом, ви­шивкою, різьбярством, керамікою.

Внаслідок двох світових воєн забудова середмістя Пістиня повністю втрачена. Втрачено також і адміністративний статус містечка, що призвело до слабкого контролю форм архітектурно-містобудівного розвитку поселення, правильного вибору типів його забудови та цілісного історично-спадкоємного розвитку його містобудівної структури.

В селі більшістю землі володів поміщик Ян Яворський, а лісом — Леонард Тарнавський. Яворський мав 300 гектарів землі. Жили пістинчани в несприятливих умовах. Взимку в одному приміщенні тулились і люди, і худоба. Все це при­водило до захворювань. Серед них було багато хворих на ту чи іншу хворобу. Люди не знали лікаря, лікувались у знахаря травами, димом і т.п. У старі часи медицина була 1 на такому низькому рівні, а лікування коштувало так доро­го, що селянин не міг собі дозволити лікуватись у лікаря. Приплив народу в село та перетворення села Пістинь у міс­течко в 1857 році привело до того, що жителі приватно засновують лікарню.

За часів панування Австро-Угорщини та панської Поль­щі освіта в селі стояла на низькому рівні. Тут була лише однокласна школа, з 1884 р. — 2-класна, до 1936 року школа мала 5 класів. Приміщення для школи здав суддя Пістиня за велику плату. Тягнучись до світла знань, люди збирають гроші і купують у власника цей будинок.

До 1939 року в Пістині були суд, жандармерія, 16 шин­ків, дві церкви, костьол, синагога, ґуральня. І це все лише для 3720 мешканців.

Пістинь відомий на початку XIX ст. виробництвом добрих; поливаних мисок, гарно виписаних з характерними відтінками зеленої глини-поливи, міцної форми свічників, баранчи­ків з вазонами на спині та кахлів, верет, полотна, кептарів. Пістинь — місце творчості Петра Григоровича Кошака, одного з небагатьох відомих гуцульських майстрів художньої кераміки кінця XIX — початку XX ст. Творчість П. Кошака базується на глибоких знаннях народних традицій і займає належне місце в історії розвитку народного мистецтва Гу-цульщини. Народився Петро Григорович 1864 року в с. Москалівка в сім'ї гончара-бідняка. У 9 років хлопчина зали­шився круглим сиротою. Він зазнав поневірянь і злиднів, був пастушком, наймитував. Повернувшись із солдатської служби в 25 років, Кошак оселився в Пістині і розпочав гончарне виробництво лише з метою заробити на прожиття. Спочатку робив звичайний посуд на ярмарки, потім почав розписувати візерунками. Його вироби навічно увійшли в історію художньої побутової кераміки Косівщини.

Пістинь має багату культурно-просвітницьку, літератур­ну, політичну та релігійно-духовну спадщину. Збереглися відомості про священиків більше як за 150 років. Ними були ієрей Даніїл Ключовський (1741 p.), о. К. Блонський, о. О. Левицький (1866-1882), о. Г. Пасічницький (1882-1896), о. О. Самсон (1896-1906), о. А. Арсенич (1906-1930), о. Бсовський (1930-1932), о. В. Бабин (1932-1950), о. М. Лютий (1950-1965), о. П. Лютий (1965-1970), о. Р. Миронів (1970-1976), о. В. Воєвода (1976-1978), о. І. Федорак (1978-1982), о. М. Синеджук (1982-1987), о. В. Романюк (майбутній Пат­ріарх УПЦ-КП), о. А. Семчук (1982-1992), о. В. Буянов П992-1993), з 1993 р. — о. Петро Дяків — перший священик з числа жителів села.

Мабуть, найбільш видатною фігурою серед служителів культу був Кирило Блонський — громадський діяч, посол до австрійського парламенту (1848 p.), організатор шкіл, збирач фольклору та матеріалів до словника народних тво­рів, перекладач з латинської та німецької мов. К. Блонський і був добре знайомий з членами «Руської трійці». Я. Головацький, що був священиком в сусідніх Микитинцях (1842-1846), часто гостював у пароха Блонського в Пістині.

Другою цікавою і неординарною особою був о. Авгус­тин Арсенич (1872-1939 pp.). Дочка Августина Ірина була нареченою січового стрільця Андрія Баб'юка, який називав її Ірчик і, правдоподібно, від її імені взяв свій літературний псевдонім Мирослав Ірчан.

На запрошення її брата Романа в гостинному домі о. Арсенича перебували українські січові стрільці — відомі ком­позитори Г. Купчинський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, які скомпонували пісню «Ірчик» про красиву дівчину з личком як папірчик. Згодом Ірина вийшла заміж за інженера лісів з Шешор Д. Бурачинського і переїхала на проживання до чоловіка. В гості до інженера державних лісів приїжджали відомі композитори Ярослав Барнич та І. Сімович. У домі Бурачинських і була створена пісня «Гуцулка Ксеня», прис­вячена дочці Ірини, — Ксенії Бурачинській.