Реферат: Пісня про Пістинь

Пісня про Пістинь

Ранкова зоря на світанку

Вінчає святу благодать.

Всміхається сонечко зранку,

Симфонію гори шумлять.

Приспів:

Пістинь – село мальовниче,

Пістинь – карпатська краса.

Пістинь – солдат у граніті,

І матір в скорботі – застигла сльоза.

Село моє рідне, з тобою

Минулі у пам’ятні дні,

Красу твою звемо святою

На цій українській землі.

ПРИСПІВ:

Хоч буду я в краю далекім,

В село я повернуся знов.

До гнізд повертають лелеки,

В селі моїм ріднім – любов.

ПРИСПІВ:

Серед мальовничої природи Прикарпаття, в середній те­чії однієї з приток Прута, що бере початок з-під Говерли і несе свої чисті води до Дунаю, розкинулось по обидвох роз­логих її берегах село.

Колись першопоселення кількох монахів, потім село, що розрослося в місто, і знову село, в якому живуть близько 5 тисяч людей, 600 дітей шкільного віку, кожен зі своєю до­лею, зі своєю правдою і гріхом, живуть і продовжують вер­стати історію цього благодатного куточка нашої України.

Історія села сягає за сотні, а то й тисячі років. Дані архе­ологічних розкопок свідчать, що перші люди жили на При­карпатті ще в епоху мезеоліту, тобто 100-38 тисяч років до нашої ери. З кінця II століття н.е. на Гуцульщині поселяються племена карпів — предки білих хорватів. Дослідники припускають, що саме від назви цих носіїв культури і похо­дить сама назва гір — Карпати. Від одного з цих племен-гуциків, імовірно, пішла назва Гуцульщина. На східній окра­їні села Пістинь у 1910 році знайдено мідну сокиру клинопо­дібної форми довжиною 14,5 см з наскрізним отвором біля обуха. Вона зберігається в Перемишлянському музеї (тепер — територія Польщі). Цій рідкісній для наших земель зна­хідці понад 5 тисяч років, і вона є одним з найдавніших ме­талевих виробів на заході України.

У ІХ-ХІ ст. територія Гуцульщини, а значить і нашого села, належала до складу Київської Русі, а з XI по XIII ст. до Га­лицького та Галицько-Волинського князівств.

Ще в тому далекому XII ст., коли тікали з низин від поне­волювачів наші прадавні предки, селилися вони саме тут, у підгір'ї, де і прожити можна було, хоч і землі не такі вже й родючі, зате захист був: стрімкі береги рік, густі зарості лі­сів могли завжди заховати і дати порятунок тим, хто не міг стати оплічно на бій із поневолювачами.

Отож тоді, коли монголо-татарські орди плюндрували Київську Русь, на крутосхилах ще тоді безіменної річки Пістиньки поселилися засновники нашого села. Легенда розпо­відає, що поселенці, прийшовши сюди, побачили «...довкола пусто, ні жодної тобі людини за весь день переходу, і сказа­ли вони: «Пусто тут і безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне і щасливе прожи­вання. І було так...». 100 років майже проживали тут люди, мали спокій і безпеку, вичищували місцини для полів і пасо­вищ. І головне — знайшли сировицю. Сировиця — це сіль, за якою у Великій Україні чумаки їхали аж у далекий і не­безпечний Крим. Тут же вона була під ногами. Півметрової глибини копанка забезпечувала з надлишком всіх сіллю. То була благодать.

Вже четверте покоління росло тут, і, звичайно, не могло це поселення, що звалося Пустенем (Пістунем), залишатися непоміченим для володарів цих територій.

Підтвердженням цьому є історичні документи. Першу таку згадку зустрічаємо в Іпатіївському літописі. За князювання Данила Галицького боярин Доброслав порушив своє повно­важення і віддав коломийську сіль «двум беззаконниками от племени смердья Лазарю Домажинець и Игорю Мелибожич». Князь негайно послав свого стольника Якова з таким розпо­рядженням: «Аз есмь повеления моего не творите, землю грабити. Черниговських бояр не велех ти Доброслав принимати не дати волости галичким, а коломийською соль отлу­чите на мя...», бо вона призначена «...на роздаваниє оружникам си бо еста недостойна ни Вотнина держати».

Головні склади солі були в Коломиї, а варили сіль по довколишніх селах. Найдавніші письмові згадки про них зна­чаться такими датами: Уторопи (1367 p.), Косів (1318 p.), Пістинь (1375 p.), Березів (1412 р.), Шешори (1427 р.), Кути (1427 p.).

У 1456 році король Казимир Ягайлончик IV (1447-1492) видав спеціальний указ про те, щоб ніхто не порушував пра­во коломиян — тримати у себе склади солі. Такий указ був виданий не випадково.

Справа в тому, що поселенці сіл почали самі торгувати сіллю, минаючи склади в Коломиї. Тому в указі йшлось про те, що в разі невиконання цієї вказівки місцевій владі дозволялося затримувати порушників, а їх продукцію конфісковувати.

Відомо, що на селян цих сіл була покладена феодальна повинність. Кожний, хто тримав пару коней або волів, раз на рік мав давати підводу, щоб перевезти три бочки солі до Коломиї.

Перша письмова згадка про Пістинь (1375 р.) пов'язана із виясненням права власності на соляні джерела, що тут знаходились. У 1416 році король Владислав Ягайло під­тверджує надання села Пістинь (Pyestina) Василькові Тептуковичу. Соляний промисел у Пістині був складовою части­ною так званої «коломийської солі» XIV-XV ст., яка стала умовно об'єднувати добування, обробку і торгівлю цим про­дуктом. Проте мешканці Пістиня займалися не лише добу­ванням і виварюванням солі. У податковому реєстрі від 1515 року значиться, що звідси платився податок також за «лани», тобто від оброблюваних земель. У цьому документі назва поселення латиною записана вже дещо по-іншому, ніж у попередніх (Pysthum). Сплата податку від управних земель зафіксована також у реєстрі 1579 року. В обидвох реєстрах власником поселення названо родину Бучацьких, які нале­жали до української шляхти, родовід якої бере свій початок ще з князівських часів.

У планувальному відношенні село мало лінійну витягну­ту структуру вздовж річки, переважно по лівому її березі. У панорамі поселення домінували виробничі споруди солевар­них промислів. У північно-східній частині села, на горі Зам­чище, знаходилось укріплення власника. Це городище-притулок, що складалося з двох частин: верхнього «замчища», тобто самого городища, і нижнього «замчища» — форпос­ту у вигляді валів і дерев'яних стін — огорож з вежами, які охороняли підходи до основних укріплень.

Власники земель будували такі укріплення в першу чер­гу для власного захисту від набігів татар. Багато міст і на­віть сіл зазнавали неодноразових нападів ординців: протя­гом 1600-1629 pp. на Коломийський повіт, куди тоді входи­ла і Косівщина, татари вчинили 20 набігів. Відомо, що одно­разовому набігу піддавались Люча (1624), Пістинь (1621), Спас...

Немало збитків завдавали селянським господарствам так звані «домашні війни», які вели між собою феодали.

1664 року понад 400 селян і 24 драгуни з гарма­тою спаського маєтку магната Яблоновського напали на жителів Микитинців і Пістиня. Під час сутички загинуло де­кілька осіб.

У 1600 році в західній частині села на невеликому столоподібному плато споруджується дерев'яна п'ятизрубна церква Успіння Пресвятої Діви Марії.

З метою захисту від знищення і розорення своєї святині навколо неї зводиться монастирське укріплення, з валами і кам'яними мурами, залишки яких простежуються і сьогодні.

Пізніше Белзецькі, Потоцькі та Яблоновські в місцевої української шляхти різними способами захопили землі сіл, зокрема, Пістинь стає власністю Потоцьких.

Ці польські пани руками селян зводять замки. В архівах згадується Пістинський замок, що побудований у 1688 році в урочищі Шкарбан, тепер Штурбак. Прекрасно збереглися його потужні земляні укріплення. Замок був збудований в ідеальному місці, з напільної сторони його захищала глибо­ка долина струмка (тепер Штурбак), з північної сторони — прямовисний берег річки, що значно ускладнювало підхід до нього. В архівах зберігається також план будинку тюрми і квартири гайдука в Пістині, що були розташовані на тери­торії замку.

У 1756 році Пістинь одержує Магдебурзьке право. У цей час посеред поселення формується типове містечкове середмістя. У місті збільшується частка польського та єв­рейського населення. В основі господарської діяльності міс­течка надалі залишається виварювання та торгівля сіллю. Розвитку також набуває кушнірство і шевство, керамічний промисел. Розвиткові ремесла та швидкій забудові середмістя сприяють торги та ярмарки, які регулярно проводять­ся у містечку. Солеварня проіснувала в Пістині до кінця XVIII століття. Ще у 1777 році за цією солеварнею австрійський уряд закріпив долю виробництва солі в 13000 соток.

У 1794 році у Пістині відкривається початкова народна школа. Є відомості про існування у цей час двох церков: Благовіщення Святої Марії, Успіння Святої Марії, костьола Святої Трійці і єврейської синагоги. Всі культові споруди були збудовані з дерева.

Багату інформацію про планувальну структуру містечка та характер його забудови у XVIII і І половині XIX ст. доно­сять до нас карта Галичини Кумерберга з 1852 року та Кадастральний план території Пістиня з 1858 року. Карта 1852 року показує, що місто мало під забудову досить велику територію. Ріка Пістинька розтинала поселення на дві частини. З ЇЇ лівого берега розташоване було середмістя з рин­ковою площею, церквами, костьолом, дворами власника та більшістю житлової забудови. На правому березі ріки розташувався присілок Вибранівка та недавно збудований курорт-купальня. Решта забудови містечка, крім щільно забу­дованого середмістя, була дуже нерегулярно і живописно «розкидана» по закручених вулицях, вуличках, численних струмках. У західній частині містечка на штучно прокопано­му перешийку ріки був влаштований водяний млин,«який виконував ще й функцію сукновальні. У середині XIX ст. місто мало право на проведення в році 11-ти ярмарків, що було значно більше, ніж у будь-якого близько розташова­ного міста.