Реферат: Моє село – Серафинці

На початку 30-х років XX століття почав працювати цукровий завод у Городенці й селяни стали вирощувати цукрові буряки. В середньому засівали 0,3 гектара на госпо­дарство. Бідніші ґазди, які здебільшо­го мали 2-3 гектари ґрунту й одного коня і спрягалися з іншими господа­рями, вирощували культури, що йшли на прогодування родини, а щоб одягтись і взутися, шукали заро­бітків: у літній сезон працювали на полях поміщиків і заможних селян. У жнива працювали за восьмий або десятий сніп, а восени - на збиранні картоплі - за 7-му-10-ту міру.

Агротехніка обробітку була невисока. Поля угноювали раз на 5-6років, мінеральних добрив застосовували мало. Врожайність теж була

низька і становила в середньому з гектара:

пшениця - до 25 центнерів;

жито - до 20 центнерів;

ячмінь - до 20 центнерів;

кукурудза - до 50 центнерів;

картопля - понад 100 центнерів.

Правда, деякі господарства збирали врожаї навіть удвічі вищі від наведених.

Основною тягловою силою були коні, яких у селі налічувалося близько трьохсот голів. До Першої світової війни використовували і волів.

З архівних джерел відомо, що 1809 року в селі було 106 коней і 100 волів. Господарства, що мали до 5 гектарів землі, утримували по 1-2 молочні корови, годували 1-2 поросят, по 5-10 овець і, звичайно, домашню птицю (курей, качок, гусей). Малоземельні господарства мали по одній корові, кілька кіз. Пасовищ у селі не було, тож худобу доводилося годувати вдома.

У Серафинцях постійно були зайві робочі руки. Ці люди працю­вали або на будівництві в бригаді Миколи Бачинського, або на поден­них роботах у поміщиків Зайдмана і Криштофовича. Коли в 30-х роках запрацював Городенківський цукровий завод, то з села на сезон цукро­варіння наймалося до сотні людей, частина з яких залишалася тут для виконання ремонтних робіт.

Близько двох десятків осіб працювали на залізниці. Це була важ­ка, але добре оплачувана праця як за Австрії, так і за Польщі.

Більше сотні людей емігрували за океан, одні там І залишились, інші їздили туди по декілька разів.

Так жили Серафинці до Другої світової війни.

СЕЛО В 40-х - 80-х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ

Першого вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. На­пад фашистської Німеччини, а відтак комуністичної Росії на Польщу закінчився для поляків розгромом й окупацією, і то в дуже скорім часі. Вже на десятий день від початку війни, рештки польського війська на чолі з Ридз-Сміґлим, спаливши полкові прапори на толоці, покинули село, а через тиждень на Семаківській дорозі вже гуркотіли радянські танки.

Відібрані підрозділи Київського військового округу їхали на ма­шинах з піснями «Розпрягайте, хлопці, коні» та «Ой хмелю, мій хме­лю». А за кілька годин нові окупанти «повели боротьбу» з приватною власністю, розграбувавши крамниці Городенки.

Далі пішли галасливі віча та збори, на яких оратори-агітатори ви­хваляли радянські порядки й критикували капіталізм. У Серафинцях на стадіоні поблизу цвинтаря спорудили трибуну і провели перший мітинг, який утвердив радянську владу в селі. Головою її став Юрій Жугаєвич. Створили також комітет бідноти й земельну комісію, що розподілила поля поміщика Зейдмана між бідняками. На кожного при­пало по 0,5 гектара.

Ще у вересні опустів двір Зейдмана: чого не розграбували, те роз­поділили поміж себе комітетчики. Залишилися порожні господарські будівлі та поміщицькі хороми. 28-29 жовтня у Львові відбулися так звані народні збори Західної України для ухвалення приєднання західних областей до Радянської України у складі СРСР. Делегатом від Сера-финців була Ганна Онуцька.

Нелегка була весна 1940 року. Розподілені поміщицькі землі на­лежало обробити, а тяглової сили не вистачало. Весняні роботи на цих полях запізнювались, і нові господарі були незадоволень Попри все те виріс непоганий урожай. Нова влада стала агітувати за колгоспи, мов­ляв, так легше працювати. Взимку розпочалася активна наступальна пропаганда колгоспного життя. Приїздили представники колгоспів зі східних областей, посилали наших людей до них, зокрема Ганну Онуцьку, але та не побачила там нічого доброго.

По Різдвяних святах в Серафинцях створили колгосп «17 верес­ня», головою якого став Василь Онуцький. Кращі землі села: Заокіп, Заперевід, на Заставках відійшли до колгоспу, а гірші дісталися тим, хто хотів працювати самостійно.

Настала перша колгоспна весна. Утворили дві бригади: одну в по­міщицькому дворі, а другу - на господарстві Андрія Бучовського, яко­го зарахували до куркулів, бо мав 20 гектарів землі, яку придбав за гроші, що їх одержав, як компенсацію за своє каліцтво на паперовій фабриці в Канаді.

Двадцять другого червня 1941 року розпочалася німецько-радянська війна. Того ж таки дня німецькі літаки розбомбили військовий аеро­дром у Чернятині.

У четвер, 26 червня, в Серафинцях уже були угорські війська, які почали встановлювати свої порядки. На гостинці й у центрі села спо­рудили шибениці. По селу шастали місцеві урядники з мадярськими карабінами та реквізовували збіжжя й одяг.

Тридцятого червня у Львові було проголошено відновлення Української держави, уряд якої очолив Ярослав Стецько, заступник Голови проводу ОУН Степана Бандери.

У Серафинцях обрали українську владу, а в Городенці відкрили школу резерву підстарший українського війська, яку очолив поручник УГА Петро Васкул. Однак через тиждень окупанти роззброїли школу, а її керівника з благословення угорців по-звірячому замучили польські шовіністи.

У серпні прийшли німці й почали встановлювати свої порядки.

Серафинці стали волосним центром, а до волості, крім них, вхо­дили ще п'ять сіл: Ясенів, Пробабин, Городниця, Передівання, Стрільче. Волосним старшиною призначили Василя Яшона, а писарем - Мико­лу Мулярчика.

Німці поводилися в селі залежно від успіху чи невдач на фронтах. Спочатку вони були досить миролюбні, але коли взимку настали для них прикрі часи, почали відбирати в селян теплий одяг. Після сталінградського краху окупанти ще дужче оскаженіли, стали забирати сільську молодь на роботу до Німеччини.

Двадцять сьомого березня 1944 року радянські війська форсували Дністер і захопили Городенку, Снятин, Коломию. В Снятині було ство­рено обласну владу, а решта області до липня залишалася під німець­кою займанщиною.

Уже на початку травня понад 500 здорових чоловіків віком від 18 до 45 років мобілізували на війну. Частину з них відіслали на військо­ву підготовку в Саратовську область, а решту - на фронт. Додому не повернулися з війни 142 чоловіки.

Відразу ж по війні окупанти жорсткими методами взялися віднов­лювати в селі колгосп. Селяни чинили опір колективізації, а ОУН й УПА вели криваву боротьбу супроти нових загарбників. Запалали скирти і стодоли, ночами чулися постріли. Гинули і невинні люди.

НКВС встановив у краї лютий терор проти ОУН і мирного насе­лення. Людей ешелонами вивозили в Сибірські концтабори, «розкуркулювали», грабували. Терпіли старі, мучилися діти.

У 1946 році поновлено діяльність колгоспу, в якому тоді налічува­лося 50 родин. Землю обробляли примітивним способом, основною тягловою силою були коні, та ще машинно-тракторна станція (МТС) надавала допомогу одним трактором «Універсал». Урожаї були неви­сокі, на трудодень колгоспникам видавали 500 грамів зерна і по кілька копійок.

У 1948 році відбулася суцільна колективізація. У Серафинцях ство­рили два колгоспи: на Миколинському куті - «17 вересня» на чолі з головою Миколою Дейпуком, а на Вознесенському куті - імені XVI партз'їзду (голова - Микола Безмутько). Бригадирами були: в колгоспі «17 вересня» Теодор Бачинський, Іван Білоголовка, Іван Понічевський, Микола Яківчик; в імені XVI партз'їзду - Микола Боюк, Михайло Березовський, Василь Гнатчук, Василь Козаченко.

Того ж року головою колгоспу «17 вересня» обрали Олександра Коваліва, який зумів налагодити трудову дисципліну й підняти еконо­міку, а 1949 року два колгоспи об'єднали в один - «17 вересня», де створили чотири польові бригади, які очолили Теодор Бачинський, Василь Москалик, Микола Яківчик, Михайло Березовський. Кормову бригаду очолив ВасильБойчук, а городню - Іван Бережанський. Кол­госп обслуговували п'ять тракторів з МТС. Врожайність зернових ста­новила 15 центнерів з гектара. У тваринництві було 80 голів великої рогатої худоби, ЗО голів молодняка, 400 свиней, 200 овець і 300 курей. За 1949 рік колгоспники одержали на трудодень по кілограмові зерна та 50 копійок грішми.

Наприкінці 1953 року головою колгоспу став Іван Січкар, його заступником - Василь Гнатчук, агрономом - Олександра Січкар. За головування Івана Січкаря (1953-1965) колгосп став стабільним. Вро­жаї зернових зросли до 35-40, цукрових буряків збирали по 360, тютю­ну - 15 центнерів з гектара. На трудодень стали видавати по два кіло­грами зерна і два карбованці.

Прибутки дозволили подумати і про соціальний розвиток села. В той час було здійснено такі заходи:

добудовано дитсадок за типовим проектом;

споруджено стадіон;

реставровано два млини;

збудовано дві крамниці на обох кутах;

електрифіковано село.

Будівництво в колгоспі й у селі велося під керівництвом майстра Миколи Бачинського та його помічників Амброзія Галущака, Івана Бачинського, Романа Жугаєвича, Миколи Галущака, Василя Онуцького.

У 1966 році Івана Січкаря перевели на роботу в районне управлін­ня сільського господарства райвиконкому, а колгосп очолив Лука Стефаник. За його головування зросли врожаї, перейшли на грошову оплату праці, збудували нове приміщення школи, зернові склади, їдальню для механізаторів.