Реферат: Моє село – Серафинці

ПЕРШОВИТОКИ

Якби хто йшов пішки з Городенки на Заліщики колишньою «цісарською» дорогою або, гостинцем, то в трьох кілометрах ходи дійшов би до Серафинців, а за селом на сході через кілька хвилин сяг­нув би колишнього (до 1939) польсько-румунського кордону. Отут, у самому куті Івано-Франківської області, притулилося наше село. Че­рез декілька кілометрів - село Бабин, то вже Чернівецька область. А далі - Дністер, межа з Тернопільщиною.

Село то западає у видолинки, то дряпасться горбами, мальовничо розкинувши по садках свої хати й городи. З північного боку видно Стрільче, зі Сходу - Бабин і Пробабин, на півдні Ясенів-Пільний відкри­ває дорогу на Снятин, а з заходу прикриває село від вітрів Городенка.

Нас насамперед цікавить, скільки років Серафинцям. Можна з упевненістю сказати, що людські поселення на території села існува­ли ще в дохристиянські часи, бо в його околицях знаходили знаряддя праці кам'яного віку, часів трипільських племен.

Як стверджує краєзнавець Петро Сіреджук, перша писемна згад­ка про наше село сягає 1500 року. З переказів відомо, що колись па території Серафинських земель було село Ямгорів. Мабуть, не беру­ся стверджувати безапеляційно, поселення з такою назвою існувало ще за давніх часів, але в середньовіччі його сплюндрувала татарська орда, а натомість виникли Серафинці. загубивши на крутозламах історії походження своєї назви. Петро Сіреджук стверджує, що сло­во «серафинці» з молдавської перекладається як «міняйло», визна­чаючи таким чином роль цього села як посередника в обміні різних грошей на польсько-молдавському порубіжжі. Проте уродженець села, кандидат філологічних наук Василь Лазарович не знайшов у молдавській мові слова, подібного до «серафинці». Можливо, на­зва ця походить від власного імені якогось (чи якоїсь) Серафима (Се­рафими).

Зрозуміло, що писемна згадка не передбачає з'яви першої хати в селі, а отже, його народження, а лише зафіксовує існування поселення на час згадки про нього і його назву. Саме ж село може існувати трива­лий час і без згадок про нього на письмі.

ЧАСИ ПОЛЬСЬКОЇ Й АВСТРІЙСЬКОЇ ЗАЙМАНЩИНИ

У 1340 році нагло помер останній галицько-волинський князь Юрій II - Болеслав Тройденович, і на цьому обірвалась нитка галиць­ко-волинських князів. Ще дев'ять років Галичина перебувала під коро­ною князя Любарта, а відтак від 1349 з перервами аж до 1939 року по­сідали нашу землю то польські, то австрійські займанці, а інші частини Західноукраїнського краю потрапили під гніт угорців та румунів. Свої­ми дарчими грамотами польські королі щедро роздавали шляхті цілі повіти, округи, села разом із їхніми мешканцями. Княжі люди, які збе­рігали за собою певні свободи, ставали панщизняними, перетворюва­лися на кріпаків.

За той час Серафинці відчули всі «принади» польського пануван­ня: важкий національний, соціальний та релігійний гніт, всілякі при­ниження людської гідності, недоїдання й голод. І це на землі Галичини, що, як писав польський історик Чоловський, «порівняно з пісками Мазовша, лісистої Волині, болотистого Полісся була краєм, де течуть мо­лочні й медові ріки».

Польська шляхта нещадно експлуатувала населення Прикарпат­тя, позбавляла його економічних прав, робила залежним від власних примх. Ось які повинності виконували селяни на користь магнатів: подушне від лану, замкові роботи, шарварки, будівництво та ремонт маєтків, замків і фортець, десятина снопів від лану на костьоли та мо­настирі, панщина, чинш зерном за випас худоби, яйцями, курми, пря­жею, худобою, ремісничими виробами, обідні, стації для проїжджих чиновників, відумерщина (якщо хата залишалась без спадкоємців, то все майно переходило у власність поміщика), надзвичайні побори, податки на війну та всякі політичні акції. Селянин у ті часи був беззахис­ною людиною, яка разом з усією родиною закріплялася за панським маєтком і не мала права змінити місця проживання.

Утікачів від панщини поміщицькі гайдуки виловлювали й нещадно карали. Захисту селяни не мали в жодному суді й завжди становили соціальну базу всіляких повстань і заворушень. Одне з перших великих повстань відбулося 1490 року під проводом Мухи. Воно охопило все Покуття й інші землі аж до Галича й Рогатина. Історики не знають точно, звідки родом той Муха.

Учений з діаспори І. Кузич-Березовський пише «що, напевно, Муха... шляхтич з Березова або Серафинець». Ми нічим не можемо підтвердити його припущення, але й ніхто поки що не спростував, що ватажок повстання не походить із цього села. Що ж до шляхтичів Березовських, які підтримували Муху, то такі прізвища збереглися в Серафинцях дотепер і, можливо, якісь Березовські заснували згодом село

Березів Косівського району або ж навпаки, прийшли звідти до нашо­го села.

Нема сумніву, що вихідці з Серафинців були серед повстанців Мухи, а під час національно-визвольної війни 1648 року, коли Городенка повстала проти польської займанщини, брали участь у загонах Семена Височана.

У 1772 році відбувся перший поділ Польщі між Австрією, Росією і Прусією, внаслідок якого Галичина відійшла до Австро-Угорської імперії й стала називатися Королівством Галіції й Володимирі!'. Пра­вив ним цісарський намісник. Край був поділений на повіти, якими керували старости.

Не можна сказати, що життя галицької спільноти дуже поліпши­лося, та все ж цісарські реформи принесли деяке полегшення.

А загалом Галичина була колоніальним придатком Австро-Угорської імперії, яка мало дбала про соціально-економічний розви­ток краю. Промисловість тут розвивалася слабо, 60 відсотків її стано­вили дрібні майстерні, в яких працювали до 10 осіб.

Цукрові буряки з галицьких ланів вивозили переробляти до Австрії, а перший цукровий завод у Галичині збудували в Ходорові лише 1913 року.

Зате широко розвивалося горілчане виробництво. На території Городенщини працювали три ґуральні: в Городенці, Ясенові-Пільному і Гвіздці. Кожне мале село мало корчму, а великі села - і по 2-3.

Не в кращому стані перебували й земельні відносини. Після скасу­вання панщини 1848 року краща частина сільськогосподарських угідь належала поміщикам, гірша - селянам, зате податки за землю для селян були в два й більше разів вищі за поміщицькі.

Аналогічне становище було й у Серафинцях. Кращі сільськогос­подарські угіддя Заокіп, Заперевід, Шнури, Заставки, Рудки й Реґівки належали магнатам Потоцьким, які передали село у віно графові По-пінському, а відтак в оренду Зільберам і Зейдманам. У ХУІІ-ХУПІ сто­літтях деяку частину земель - Заокіп, Заперевід, Шнури, Реґівки, Купиня - розпродали біднішим шляхтичам і селянам, бо орендарі господа­рювали погано.

У селі працювали невеликі цехи та майстерні, що виготовляли зна­ряддя праці й переробляли сільськогосподарську продукцію: млини, кузні, олійниці, поташня.

На Юрківці на річці Червоній був Петрів млин, а поблизу Лева­ди - Базів млин. Після Першої світової війни в центрі Вознесенського кута працював ще й третій - Курчаків механічний млин, але через відсутність палива він часто простоював, і селяни перестали користу­ватися його послугами. Тому власник перевіз свій млин у Тишківці, де він працював до Другої світової війни, а два водяні ще довго обслуго­вували селян, і лише в 30-х роках дехто став возити зерно до великих удосконалених млинів, збудованих у Городенці й у селі Далешевому, бо тут збіжжя відразу міняли на борошно.

У сільських олійницях Козаченка, Бучовського, Крижанівського, Безмутька видобували олію з соняшнику, яка поряд зі свинячим смаль­цем була основним продуктом забезпечення людей жирами.

В олійницях, як і в млинах, завжди було завізно, лише в Петрів­ку, коли більшість селян жила надголодь, вони частково простою­вали.

До старих промислів села належала й поташня, збудована ще на­прикінці XVII століття й тривалий час давала непогані прибутки. Коли ж дерева, що росли поблизу неї, були вирубані, а довозити ліс здалеку стало невигідно, підприємство занепало й у середині XIX століття пе­рестало працювати.

Велике значення для села мали кузні: Гуцулякова, Бачинського, Скібінського, Маркевича, Хотинського, Дзідикевича. Тут кували все сільськогосподарське знаряддя від сапи до плуга, коні, вози, замки, ро­били цвяхи, огорожі та ще багато іншого. Був навіть випадок, коли в кузні Гуцуляка виробляли фальшиві польські монети номіналом по два злоті.

Наприкінці XIX століття на полях Городенського повіту з'явили­ся проектанти-землеміри, щоб підготувати проект залізничної колії Де-лятин - Коломия - Стефанівка через серафинецькі поля. З Городенки планувалося провести залізницю полями й урочищами Жолоби і Зас­тавки. Мала вона пролягти у ста метрах від хат Шлемкевича, Івана Боюка і Миколи Городецького, а далі полями понад Ставищем і По­тічками аж до межі з Буковиною. Однак поміщик із Ясенова Криштафович добився перепланування залізниці, а станція Ясенів-Пільний ста­на в майбутньому базою для його фільварку. За планами, що збереглися в архівах Львова, за станцією Ясенів-Пільний 1896 року на цент­ральній (цісарській) дорозі в напрямку Заліщиків, приблизно за два кіло­метри від Серафинців передбачалося спорудити станцію Бабин - Серафинці. Але й цієї ідеї не вдалося втілити в життя.

Тим часом будувалася залізниця неподалік від села, і люди з Серафинців там тяжко працювали, але й заробляли удвічі більше від сезонних поденщиків.

Основним заняттям жителів Серафинців було сільське господарство. Близько 50 господарів села, які мали до 5 гектарів землі, вирощували зернові й овочеві культури. Жито в основному йшло на хліб, кукурудза - на фураж для худоби та птиці. Вирощували також квасолю, біб, соняшник.