Реферат: Закінчення демократії в 1919-1939 рр

У травні 1924 р. відбулися парламентські вибори. За “Лівий блок” проголосувало виборці менше. У червні 1924 р. відомий діяч радикал-соціалістичної партії Едуард Ерріо очолив новий уряд. У роки правління “Лівого блоку” була проведена часткова амністія політичних в’язнів, надано право державним службовцям створювати свої профспілки, законодавча, обмежувалася нічна праця жінок та дітей. Крім того, жінки одержали право брати участь у виборах до муніципальних і кантональних органів влади. Однак спроби уряду Е.Ерріо оздоровити фінанси шляхом запровадження податку на капітал наштовхнулися на сильну протидію частини сенаторів. У квітні 1925 р., коли сенат провалив фінансовий проект уряду, Е.Ерріо подав у відставку.

У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами, внаслідок чого Франція недоотримала частину репарацій. Загострення протиріч із США і Англією призвело до того, що у 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР.

Важливим напрямом французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. Колоніальні війни обійшлися Франції на суму понад 1 млрд. франків, що погіршило фінансовий стан країни. А це призвело до падіння уряду “Лівого блоку”.

У липні 1926 р. було сформовано уряд “національної єдності” на чолі з Р.Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. В березні 1927 р. на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про мобілізацію нації під час війни та збільшення видатків на оборону.

Вплив світової економічної кризи на французьке господарство був особливо сильним у 1930-1936 рр. Збанкрутувало декілька великих банків. Зовнішня торгівля скористалася на 60%. Промислова криза доповнилася аграрною. Все це негативно вплинуло на життєвий рівень населення.

Загострилося внутрішньополітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія “Французька солідарність”. Активізувалися профашистські організації “Вогняні хрести”, “Французька дія” та ін.

Економічна криза дестабілізувала і владні структури. У 1931-1932 рр. У Франції змінилося 7 кабінетів міністрів.

Серед французьких політиків дискутувалося питання про необхідність обмеження парламентської демократії та розширення повноважень президента. Ідеї “уряду твердої руки” знайшли своє втілення у фашистському путчі 1934 р. 6 лютого, щоб розігнати палату депутатів. Уряд Е.Даладьє не зміг вжити рішучих заходів проти заколотників, тому в боротьбу з ними вступили понад 25 тис. робітників, котрі завдали фашистам рішучої поразки. Внаслідок путчу влада перейшла до уряду “національної єдності” на чолі з Тастаном Дум ергом. Він спирався на підтримку промисловців та правих радикалів і виступав за посилення влади президента шляхом обмеження повноважень парламенту.

З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів посилилася небезпека для державної цілісності Франції. Об’єктивно перед нею постало завдання пошуку союзників для протидії Німеччині. Міністр закордонних справ Франції Л.Барту розпочав здійснення заходів для гарантування безпеки Франції. Але ц 1934 р. він був убитий терористом. Його наставник П.Заваль у 1935 р. підписав договір із СРСР і Чехословаччиною про взаємодопомогу.

На муніципальних виборах у травні і червні 1935 р. Французькі ліві домоглися значного успіху, внаслідок чого 48 партій і організацій Лівого стримання об’єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні-травні 1936 р. Уряд Фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. Ці зміни і нововведення відповідали інтересам усього народу. У міжнародних справах Л.Блюм виступав ініціатором політики невтручання у внутрішні справи інших держав. У березні він запропонував зробити “перепочинок” у реалізації програми Народного фронту, а червні 1937 р. був змушений подати у відставку.

Його наступником став радикал Шатан за правління якого фашистські організації спробували вчинити новий заколот. Вони мали детальний план захоплення влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

У квітні 1838 р. до влади повернувся Е.Даладьє, котрий виступив проти програми Народного фронту. Партія радикалів вийшла з Народного фронту. Кабінет Е.Даладьє схвалив надзвичайні декрети, згідно з якими були збільшені податки, скасовано 40-годинний робочий тиждень. Підприємці стали зменшувати заробітну плату і виступати проти колективних договорів. З ініціативи ЗКП 26 листопада 1938 р. у Франції відбувся Національний день протесту проти наступу реакції. Було проведено 24-годинний страйк, на який уряд відповів запровадженням надзвичайного стану. Почалися масові звільнення з роботи службовців та робітників.

Основним завданням зовнішньої політики Франції у перші післявоєнні роки була боротьба за гегемонію на Європейському континенті. Намагаючись отримати якомога більше репарацій від Німеччини, Франції все ж змушена була під тиском Англії і США йти на поступки. У відповідності з “планом Дауеса” та “планом Юнга” французький уряд позбавлявся контролю за виплатою репарацій, а їх суми було зведено до мінімуму. Після Локарнської угоди 1925 р. Франція була змушена вивести війська з Рурської області.

Головним досягненням зовнішньої політики Парижа 20-х років вважалися Локарнські угоди 1924 р., які гарантували безпеку Франції. З її ініціативи у 1927 р. в Парижі був підписаний міжнародний договір про заборону війни, відомий під назвою “пакт Бріана Келлога”. Французький уряд наполегливо домагався створення міждержавного об’єднання “Пан-Європа”, яке повинне було забезпечити лідерство Франції на континенті.

В умовах зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці спостерігались дві протилежні тенденції: одна – за поступки Німеччині та зближення з нею, інша – за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижа. Так, Лді Барту шукав шляхів до об’єднання антифашистських сил і збереження незалежності Франції. З його ініціативи Франція приєдналася до Східного пакту за участю Польщі, СРСР, Чехословаччини, Фінляндії, держав Прибалтики та Німеччини.

П.Заваль, який змінив Барту на посаді міністра закордонних справ, схилявся до співпраці з Німеччиною. Це не принесло успіху.

Реваншизм, який посилився з приходом гітлерівців до влади, змусив Францію шукати нових союзників. У 1935 р. П.Лаваль змушений був підписати франко-радянський пакт про взаємодопомогу, підготовлений Л.Барту Спроба створити антигітлерівський союз за участю Франції, Англії та СРСР наприкінці 30-х років успіху не мала. Радянський Союз, як відомо, підписав з Німеччиною пакт про ненапад, поховавши останню надію на створення системи колективної безпеки в Європі.

ЛІТЕРАТУРА:

Внешняя политика СССР. 1917-1945 гг. Сборник документов. Т.3. М., 1944, с. 23-24. Із радіограми Керзона...

Табун Ж. 20 лет дипломатической борьбы. М., 1960, с. 97-98. Сполучені Штати Америки.

Всесвітня історія. Новітні часи. 1914-1945. К. Видавництво “Генеза”. 2000, с. 52-72.

Хрестоматия по новейшей истории. Документы и материалы. Т.1. М., 1960, с. 338-339, 375-376, 524.

Хрестоматия по новейшей истории. Документы и материалы. Т.2. М., 1960, с. 496-497.