Реферат: Закінчення демократії в 1919-1939 рр

Економічна політика уряду Р.Макдональда не користувалася популярність серед населення. У травні 1932 р. безробітні провели конференцію і збір підписав під петицією, в якій вимагали збільшення допомоги по безробіттю. А восени 1932 р. вони провели “голодний похід” на Лондон.

Криза позначилася і на зовнішньополітичному становищі Англії. Поглибилися протиріччя між Великобританією та ін. державами. Значно похитнулися англійські позиції в домініонах. У 1931 р. англійський парламент прийняв “Вестміністерський статут”, який декларував юридичну рівноправність метрополії й домініонів, формально визнавав їх самостійність у сфері внутрішньої і зовнішньої політики.

Російсько-англійський договір 1930 р. стосовно надання радянському експортові режиму найбільшого сприяння у жовтні 1932 р. було денонсовано, а у квітні 1933 р. Англія наклала ембарго (заборону) на експорт із СРСР.

В європейській політиці Англія підтримувала Німеччину. Завдяки її зусиллям остаточно було знять питання про виплату Німеччиною репарації. У 1930 р. з ініціативи Англії і США була здійснена (на 5 років раніше встановленого Версальським мирним договором терміну - евакуація союзних військ із Рейнської зони.

В азійській політиці Великобританія орієнтувалася на Японію. Вона не протестувала проти воєнних дій Японії на півночі Китаю.

Зовнішня політика Англії значною мірою визначалася економічним станом держави. У 1934 р. обсяг англійської промисловості досяг рівня 1929 р., зростали темпи господарського розвитку. Дещо скоротилася кількість безробітних. Економічному пожвавленню, зміцненню англійських позицій на світовому ринку сприяли політика протекціонізму, заборону вивозу капіталу, підвищення ефективності виробництва, швидке відновлення основного капіталу. Англійський уряд вкладав кошти у нові галузі виробництва – автомобіле – і літакобудування, радіо індустрію, будівництво двигунів та ін.

У боротьбі Анг7лії за провідну роль у світі її серйозними конкурентами були США, Німеччина, Італія та Японія.

У листопаді 1935 р. в Англії відбулися останні перед другою світовою війною парламентські вибори. Партії, які підтримували уряд, втратили багатьох своїх прихильників. С.Болдуїн змінив Р.Мандональда на посаді прем’єр-міністра, ще напередодні виборів (у червні 1955 р.).

У 30-х роках широкого розмаху набув антифашистський рух. Проведений в Англії у Червні 1935 р. “плебісцит миру”, в яку взяло участь 11 млн. чол., засвідчив що більшість англійців (понад 90%) виступають проти загрози війни, агресії фашистів в Іспанії, за роззброєння і мир. У 1935 р. англійський уряд прийняв “закон про заколоти”, спрямований проти антивоєнної пропаганди, а законом 1937 р. заборонялись фашистські демонстрації в середині країни.

У липні 1936 р. на пропозицію англійського уряду Ліга Націй скасувала економічні та фінансові санкції проти Італії. В період італо-німецької інтервенції в Іспанії Англія проводила політику “невтручання”. На початку 1937 р. вона підписала особливу угоду з Італією, у відповідності з якою обидві сторони зобов’язувалися поважати інтереси одна одної в регіоні Середземного моря. У наступному році прем’єр Н.Чемберлен під час візиту до Рима зробив ще одну поступку Муссоліні, офіційно визнавши завоювання Італією Ефіопії. І, нарешті у вересні 1938 р. на конференції в Мюнхені Н.Чемберлен і французький прем’єр Е.Даладьє погодилися на розчленування і окупацію німцями Чехословаччини. Внаслідок такої політики міжнародне становище Англії перед початком другої світової війни значно ускладнилося.

Навесні 1939 р. серйозно загострились англо-німецькі протиріччя. Німеччина стала відкрито вимагати повернення своїх колишніх колоній. Уряд Н.Чемберлена змушений був провести низку заходів для зміцнення оборони країни, зокрема запровадити загальну військову повинність і збільшити асигнування на військові потреби. З метою зміцнення своїх позицій в Європі Англія уклала військові союзи з кількома європейськими державами, гарантуючи допомогу Польщі, Румунії, Греції і Туреччині в разі Англії проти них.

У березні 1939 р. Н.Чемберлен запропонував СРСР обговорити питання про створення Троїстого пакту проти фашистської агресії. Однак переговори у Москві влітку 1939 р. не дали позитивних результатів.

3.Франція закінчила першу світову війну з величезними економічними і людськими втратами. Її північні райони були розорені. Промисловість, транспорт, фінанси, сільське господарство були підірвані.

Разом з тим, повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило індустріальний потенціал країни. Французька економіка розвивалася швидкими темпами, посідаючи четверте місце у світському промисловому виробництві.

У Франції з’явилися нові трести і концерни. Три великі концерни, в тому числі “Коміте де Форж”, контролювали металургійну промисловість. В автомобільному виробництві найбільша частка припадала на долю компаній “Сітроен”, “Пежо” і “Рено”. 200 сімей зосередили у своїх руках акції французького банку, перетворились на фактичних господарів країни. Водночас у Франції й надалі існувала значна кількість лихварів. Понад 50% населення становили сільські жителі. Значним було безробіття серед промислових робітників.

З листопада 1917 р. по січень 1020 р. при владі перебував уряд Ж.Клемансо. У цей період Франція брала участь у боротьбі проти більшовицької Росії. У листопаді 1918 р. французький військовий флот у складі 70 кораблів прибув до чорноморських берегів Росії. Стотисячна французька армія висадилася у Севастополі і Одесі і розпочала бойові дії на півдні України. Французькі війська діяли й на Далекому Сході. Представники Ж.Клемансо були при російських білогвардійських арміях Колчака і Денікіна.

На Паризькій мирній конференції (1918 р.) французькі дипломати домагалися встановлення гегемонії Франції в Європі.

У внутрішньополітичному житті Франція відбулося перегрупування основних політичних партій. До “національного блоку” увійшла Партія національно-республіканської дії, що спиралася на підтримку фінансово-промислової групи Шнейдер-Крезо та нафтових компаній. Керівництво партії відстоювало інтереси великих монополістичних об’єднань. Республікансько-демократична партія, очолювана Р.Пуанкаря, в основному представляла інтереси середніх підприємців. Партія роялістів, що також увійшла до блоку, виступала від імені дворянства та вищих військових чиновників. Вона не відмовлялася від ідеї відновлення монархічної влади в державі.

На виборах до палати депутатів у листопаді 1919 р., а в січні 1920 р. – до сенату “Національний блок” здобув перемогу. В січні 1920 р. закінчилися повноваження президента Р.Пуанкаре. Передвиборна боротьба між Ж.Клемансо і А.Мільєраном завершилася перемогою останнього у вересні 1020 р.

Економічна криза 1921 р. серйозно погіршила становище Франції. Промислове виробництво скоротилося до 34% від довоєнного рівня. Населення висловлювало невдоволення урядом А.Бріана. Серед депутатів французького парламенту його політика в репараційному питання й згода на скликання Генуезькї конференції також не знаходили підтримки, що й призвело до його відставки. З січня 1924 р. до липня 1924 р. при владі перебував уряд Р.Пуанкаре.

Широкого розмаху у Франції, як і в інших європейських країнах, набув страйковий рух. У 1919 р. у ньому взяло участь понад 1 млн. чол. Французькі робітники вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, визнання прав профспілок. Уряд задовольнив ряд вимог робітників. Широкі кола громадськості Франції засуджували військове втручання країни у російські справи. Найбільшими виступами робітництва стали страйки залізничників у лютому і травні 1920 р.

У 1920 р. кількість членів загальної конференції праці. (ЗКП) зросла до 2,4 млн. чол. Восени 1921ё р. у Франції відбувся тримісячний загальний страйк, але закінчився невдало. У ЗКП стався розкол, що дестабілізувало робітничий рух. У 1992 р. окремі профспілкові організації, виключені з рядів ЗКП утворили Унітарну загальну конференцію праці, яка перебувала під значним впливом комуністів і невдовзі приєдналася до Профінтернету.

Активну участь у страйках брали члени Соціалістичної партії Франції, окремі діячі якої виступали за всту4п до ІІІ Інтернаціоналу. Відомий партійний діяч Л.Блюм категорично виступив проти приєднання соціалістів до комуністичного руху.

Ж.Лонге, П. Фор і деякі соціалісти, що пішли за ІІ Інтернаціоналом і стояли на промосковських позиціях, утворили 30 грудня 1920 р. Французьку комуністичну партію. Цьому сприяла поїздка редактора газети “Юманіте” М.Кашена до Москви. Прорадянську позицію окремих політиків підтримував відомий французький письменник, керівник групи “Кларте” А.Барбюс, котрий пізніше писав панегірики на честь. Й.Сталіна.

У роки часткової стабілізації економіки (1924-1930 рр.) у Франції значного рівня розвитку досягли металургійна, машинобудівна, автомобільна, авіаційна та хімічна галузі промисловості. А легка промисловість переживала занепад. Складним було фінансове становище, а сільське господарство так і не вийшло із кризового стану. Інтенсифікація праці й посилення визиску колоній були головними чинниками поліпшення економічного становища країни. Внаслідок часткового економічного піднесення відбулася стабілізація курсу франка. Франція надала кредити Польщі, Італії, Чехословаччині, Німеччині та Бельгії, збільшився золотий запас країни. Разом з тим наприкінці 20-х років з’явилися тривожні симптоми нової економічної кризи.

У політичному житті післявоєнної Франції відбулися серйозні зміни. Оскільки “Національний блок” скомпрометував себе в очах виборців провалом “руської авантюри”, радикал-соціалісти ц 1923 р. покинули його і разом з соціалістами та партією республіканців-соціалістів створили новий “Лівий блок”.