Реферат: Політична і культурна історія України у ХХ ст.

Своєрідним маніфестом дисидентського руху стала праця академіка А. Д. Сахарова "Міркування про прогрес, мирне існування й інтелектуальну свободу" (червень 1968 р.). Сахаров стояв на позиціях, близьких до західного лібера­лізму. Християнсько-демократичні цінності обстоював письменник О. І. Солженіцин. Опублікування романів "У колі першому", "Архіпелаг ГУТАБ", присуджений йому Нобелівської премії .викликали хвилю обурення радян­ських засобів масової інформації. Влада організувала цьку­вання письменника, а в лютому 1974 р. Солженіцина було насильно вислано за кордон. У 70-ті роки за політичними мотивами вислано або поїхали за кордон письменники В. Некрасов, А. Зинов'єв, В. Максимов, музикант М. Ростропович, співачка Г. Вишневська, поет І. Бродський, кіноре­жисер А. Тарковський, режисер Ю. Любимов та інші.

Примикали до дисидентського руху й поділяли його ідеї національно-визвольні рухи України, Грузії, Вірменії, Прибалтики, хоча вони мали свої специфічні особливості.

Відбувалося відродження релігійної свідомості. Інтерес до релігії набирав різноманітних форм. Відновлюються храми, публікуються книги про російську православну релігійну традицію, у яких висловлюється жаль про руйнацію цієї традиції. Священики Г. Якунін, Д. Дудко критикують офіційну церкву за співробітництво з владою.

У боротьбі проти інакомислячих у СРСР було вжито безпрецедентних заходів. У КДБ створено спеціальне 5 е Управління. Ідеологічні служби КДБ спробували постави­ти під контроль сотні тисяч "сумнівних" в ідеологічному відношенні громадян. До карного законодавства внесено зміни репресивного характеру, організовано судові процеси над А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Марченком, А. Гінзбургом, П. Литвиновим, Ю. Галансковим, Ю. Орловим та їхні арешти й ув'язнення, вислано О. Солженіцина за межі країни, академіка А. Сахарова до Горького (Нижній Нов­город), поміщено членів дисидентського руху до психіат­ричних клінік ("справа Григоренка", "справа Пліуч", "справа Щаранського"), позбавлено радянського громадянства М. Ростррповича, Ю. Любимова.

Третій етап (середина 70-х — середина 80-х рр.) харак­теризувався організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню Хельсінських угод, правозахисних організацій в союзних республіках, Вільного проф­спілкового об'єднання трудящих) та наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.

Різними формами протесту проти деформацій радян­ської системи стали страйки робітників (протягом 1975— 1985 рр., за різними джерелами, відбулося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція єврейського насе­лення до СІЛА та Ізраїлю, виступи католицького духовен­ства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та організацій, екологічні кампанії, які провадились за ініціа­тивою письменника С. Залигіна, — на захист чистоти -Байкалу, проти повороту сибірських рік та ін.

У період Гельсінського процесу 1975 р. дисиденство дістало новий імпульс, оскільки СРСР підписав Гельсінську заяву й офіційно погодився визнали права і свободи трудящих.

У травні 1976 р. в Москві засновано перший Гельсінський ко­мітет, а в листопаді 1976 р. в Києві виникає Українська гельсін­ська група, яку очолив Микола Руденко. У групі налічувалось 37 учасників, серед яких були згодом ув'язнені дисиденти Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, а також ті, хто вижив після радянських таборів, — Левко Лук'яненко, Святослав Караванський, Оксана Попович, Ірина Ситник та ін. Українська гельсінська група мала контакти з подібними організаціями в інших республіках.

Вони поставили собі за мету легальну боротьбу законними методами за справжню свободу і демократію, за незалежність України, яку вона мала здобути, скориставшись своїм конститу­ційним правом на вихід із СРСР. Проте, незважаючи на взяті на себе в Гельсінкі зобов'язання, радянське керівництво вчинило дисидентам погром. Майже три чверті членів Української гельсінської групи були засуджені на строк від 10 до 15 років. Решту вислано з україни (частина з них згодом емірувала).

У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді— грудні 1976 р., наголошувалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліп­шилося. Західній громадськості були передані списки по­літв'язнів та концтаборів, де утримувалися українці.

Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися реп­ресії. Із 41 учасника групи протягом 1977—1985 рр. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства, троє — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — загинули в та­борах. Розгром легальної правозахисної організації свід­чив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їх нездатність і небажання йти на будь-які поступки гро­мадськості.

Найрішучішими противниками радянської політичної системи були українські націоналісти. Ядро їх становили колишні учасники ОУН—УПА, які вийшли на волю під час хрущовської «відлиги» і відновили боротьбу проти ре­жиму. Підпільні націоналістичні гуртки та групи діяли переважно в західноукраїнських областях. У другій поло­вині 60-х — першій половині 80-х років вони в основному зосереджувалися на агітації та пропаганді: поширювали літературу, вивішували національні прапори, розкидали листівки тощо.

Література

Політична історія XX століття. Київ 2001 р.

Політична історія України посібник. Київ 2001 р.

Історія України. Курс лекцій. Київ “Либідь” 1992 р.