Реферат: Політична і культурна історія України у ХХ ст.

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів за останні роки свідчить про посилення їхньої ува­ги насамперед до сучасних тем. Імена, які сьогодні Визна­чають обличчя української літератури — Олесь Гончар, Василь Земляк, Григір, Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик та інші,— це рівень, який анітрохи не посту­пається перед тим, що зроблено за кордоном, їхня твор­чість сприяє вихованню національної самосвідомості українців, особливо молодих,

Післявоєнні десятиріччя характеризувалися животвор­ними процесами в галузі мистецтва. Пожвавилося театраль­не життя. У 50-х роках на Україні діяли близько 70, а ни­ні— близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музично-драматичних, драматичних, юного гляда­ча, лялькових та ін. Провідними театрами України, відо­мими далеко за її межами, є академічні драматичні теат­ри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та їм. М, Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр їм. Лесі Українки, Київський театр опери і бале­ту ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи теат­ральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Саксаганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар'яненка, Н. Ужвій, такі відомі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.

Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українсь­кого театру розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз понад 250. Особливо популяр­ні "драматичні театри при київському Палаці культури пра­цівників харчової промисловості, і при Будинку культури запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної коме­дії при Палаці культури Полтавської бавовняно-прядиль­ної фабрики, оперний театр Палацу культури чернівецько­го бавовняного об'єднання «Восход» та ін.

На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. З нього витісняла­ся українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський — український, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-студій, із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні, оперні — крім Київського і Львів­ського— також. У Київських театральному інституті ім. І. Карпенко-Карого, в Інституті культури та в Харківському інституті мистецтв переважна більшість предметів читається російською мовою.

Мало уваги приділяють театрові й науковці країни. По суті, досі немає академічної історії національного українсь­кого театру.

4. Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному ре­гіоні та Києві. У другій половині 60-х — першій полови­ні 80-х років у ньому виявилося кілька течій.

Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мо­ви, виступали за збереження звичаїв, культурно-історич­них пам'яток українського народу тощо, їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістич­них цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держа­ви йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації нехтування елементарними національними правами українського народу штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Націо­нально-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самови­значення України.

У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася на­прикінці серпня — на початку вересня 1965 р., коли в рі­зних містах України були заарештовані літературний кри­тик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, ху­дожник П. Заливаха — загалом понад 20 осіб.

Проти арештів і неправедних судів почала протестува­ти громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кі­нотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів висту­пили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журна­ліст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заареш­тованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, ми­стецтва знову звернулися з листом-протестом проти неза­конних політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, забо­рона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зу­пинило боротьби за демократичні та національні права.

У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеоло­гів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, вла­да спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затрима­но чотирьох осіб.

У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І. Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист ро­ману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього бу­ло достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму.

У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу ре­жиму висловив такими рядками: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза.

І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціона­лізм чи русифікація» викрив згубну національну політи­ку Компартії в Україні, показав порушення прав україн­ського народу в усіх сферах суспільно-політичного, куль­турного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларова­ному визначенню як рівноправної та суверенної радянсь­кої республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба споді­вався добитися вирішення наболілих національних проб­лем в межах радянської системи.

Великого розголосу, особливо на Заході, набула кни­га В. Чорновола «Лихо з розуму (портрети двадцяти зло­чинців)», присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утиска­ми української мови та культури.

Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити націо­нальні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками.

У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівсь­кої області С. Хмара спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком — поновили випуск «Українського вісника», але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова написав книгу «Набої для розстрілу», де документально довів: політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці.

5. У 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла нова форма духовної опозиції — так зване дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і мораль­ним опором закостенілості радянської системи суспільства. Найбільш активними учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені виділяють такі етапи дисидентського руху в СРСР.

Перший (1961-1968 рр.). Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури (так звані "підписанти"). За різними дани­ми, до їх числа належало 700 чоловік. Формою поширення дисидентських ідей в цей час став "самвидав" — машино­писні журнали, збірники, літературно-публіцистичні до­робки. У молодіжному середовищі виникають перші неформальні об'єднання на противагу офіційному комсо­молу (1960 р. у Москві виникає СМОГ — "Наймолодше об'єднання геніїв"). Із середини 60-х років дисидентський рух набуває активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А. Сахаров, О. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз.

Другий (1968 — середина 70-х рр.) характеризувався активними формами протесту, з квітня 1968 р. дисидент­ському руху вдалося розпочати видання "Хроніки поточних подій". Визначилися свої лідери — А. Сахаров, Ю. Галансков, У. Буковський, А. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз, Н. Горбаневська, А. Вольпин. У 1968-1976 рр. закладено організаційні основи дисидентського руху, зріс його інте­лектуальний потенціал. Було організовано видання літера­турно-публіцистичних творів з критикою радянської дійсності за кордоном (А. Синявським, Ю. Данієлем, А. Пнзбургом, О. Солженіциним та іншими); звернення учасників руху до міжнародних організацій про порушення прав людини в СРСР. 25 серпня 1968 р. на Червоній площі проведено першу в СРСР відкриту акцію протесту проти радянської інтервенції до Чехословаччини. У ній взяли участь 8 чоловік: Т. Баєва, К. Бабицький, Л. Богораз, В. Делоне, В. Дремлюга, П. Литвинов, В. Файнберг, Н. Горба­невська. Вже в жовтні 1968 р. їх було засуджено.