Реферат: Племенні об’єднання на Україні

Друга половина 1 тис. — це час, коли загаль­нослов'янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну й південну. В нових умовах старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, натомість з'являються нові найменування.

Племена полян у минувшину заселяли су­часні Київщину й Канівщину, древлян — Східну Волинь, сіверян — Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров'я й Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь). В археологічних старожитностях існуван­ня східнослов'янських племен другої половини 1 тис. н.е. фіксується пам'ятками Корчацької, Пеньківської та Колочинської культур, пізніше — Лука-Райковецької та Волинцівсько-Роменської, носії яких уже доживають до часів формування Київської Русі.

Починаючи від VI ст., коли слов'янські племе­на активно заявляють про свої права на кордо­нах імперії, на них чимраз більшу увагу зверта­ють візантійські автори. Ось як описує їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавінів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. Вони вважають, що один із богів — тво­рець блискавок — єдиний володар всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тва­рин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або висту­пають на війну, то дають обітницю: якщо уник­нуть її, зараз же принесуть богу жертву за своє життя, а уникнувши [смерті], жертвують, що по­обіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння. А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює, наскільки це можливо часто, місце проживання.

Вступаючи в битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити й списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та й зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі й не руді, зовсім не схиляються й до чорноти, але всі вони трохи червонуваті. Спосіб життя [їх] грубий і невибагливий, як і в масса-гетів [кочовиків]... А втім, вони менше всього підступні й химородні, але й у простоті [своїй] во­ни зберігають гуннський норов. Та й ім'я за ста­рих часів у склавінів і антів було одне».

Звичайно, життя слов'ян було відмінним од візантійського, яке наслідувало античні традиції. Та й характеристика їх істориком у деяких місцях не позбавлена суб'єктивізму.

В слов'янському господарстві переважало землеробство, передусім підсічне (поліська зона) та орне (Лісостеп). Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть, стала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, дещо згодом і пшениця. Розвивалося скотарство, насамперед вирощу­вання великої рогатої худоби й свиней.

Поступово вдосконалювалися ремесла. Ме­талообробкою — виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів — займались уже майстри-професіонали. Водно­час гончарство, ткацтво, вичинення шкур, об­роблення каменю й дерева за умов натурально­го способу життя здебільшого залишалися в ро­динних межах. Підтвердженням цього є ліпний посуд більшості слов'янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, позаяк їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натураль­ний характер, крім території Черняхівської куль­тури, де в різноетнічному середовищі часто ви­користовувалися римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу пле­мені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалося за новими нормами «пер­вісної сусідської общини». В ній парна сім'я ще не була економічно незалежною, а господарсь­кими осередками були групи родичів зі спільною власністю — так звані «осередки відокремленої власності» (на відміну од більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім'я з найближчих родичів (батьки й діти) стала відігравати провідну роль уже за часів державо­творення, хоча протягом другої половини 1 тис. н.е. фіксується тенденція розвитку процесу саме в цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримиренних суперечностей із тра­диціями первіснообщинного ладу був пов'язаний із появою рабства — експлуатації людини люди­ною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляє: «Склавіни завжди вбивали всіх, хто [їм] зустрічався. Але тепер, починаючи з цього моменту, і вони, і ті, з іншого загону, начебто сп'янівши від потоків крові, вирішили взяти в по­лон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони повертались додому, женучи з собою тисячі полонених».

Праця залежних давала ще ма­ло економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для стосунків між людом класичного родового устрою.

Воєнні походи в слов'ян, як і в інших народів, які перебували на етапі розкладу первіснооб­щинних відносин, попервах були справою доб­ровільною, в них брали участь усі бажаючі. Зго­дом починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті 1 тис. н.е. формуються й союзи племен, в ареалах яких зосереджуються центри інститутів влади цих союзів. Крім політико-адміністративних функцій, такі пункти виконували ролі культових центрів, що й сприяло швидкій появі також і тор­говельно-ремісничої функції. Часті сутички з сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень-градів.

Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього, існували й інші — Зимно на Во­лині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подв­оєнні, Битиця на Пслі). Цьому сприяли, як зазна­чає П.Толочко, його мікрогеографічне положен­ня (контроль над багатьма притоками Дніпра — основними торговельними артеріями середньо­віччя), вигідне топографічне розташування (на­явність природних захисних рубежів) на кордоні кількох союзів племен. Контактування культур­них елементів, перейняття передових досягнень слов'янських племен від самого зародження забезпечили Києву високий рівень соціально-економічного розвитку. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок припливу населення з різних східнослов'янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їхніми окреми­ми складовими частинами налагоджувалися тісніші зв'язки, переборювалася вузькоплемінна відокремленість. Це засвідчується й пам'ятками матеріальної культури — вони нівелюються, втрачають суто територіальні особливості. Сло­в'янське суспільство переходило до нових від­носин, за яких більшість населення відстороню­валась од управління й розподілу. В утвореннях такого типу, що раніше мали назву «військова демократія», а тепер частіше — «вождизм» (або «чіфдом»), вже існувала нерівність, але ще не було легалізованого апарату примусу. Характер­ною рисою цього рівня суспільної організації бу­ла кумуляція світської та духовної влади. Тривав і процес консолідації східнослов'янських угру­повань у «суперсоюзи» племен. Зокрема, на території Середнього Подніпров'я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття — території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.

Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що в них були культові споруди — храми, капища й требища кількох типів (сто­впоподібні будівлі під дахом, відкриті й закриті храми). Одне зі святилищ було відкрите на Ста-рокиївській горі В.Хвойкою. Воно становило не­правильний кам'яний прямокутник із заокругле­ними кутами та чотирма виступами. Поряд містився жертовник.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подністров'ї. Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол — Род. Божест­во становить високий чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три яруси нанесені зоб­раження. Очевидно, ці три яруси символізують поширений у давнину поділ Всесвіту на небо — світ богів, землю, населену людьми, та підзем­ний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву «теорія світового дерева». Крім антропо­морфних божеств, слов'яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

Дохристиянські вірування давніх слов'ян знайшли відображення і в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення — кремації. Можна припускати тільки один напрямок переміщення померлого в просторі — разом із димом поховального вогнища (воно споруджу­валось у вигляді будинку) вгору — на небо. Родо­витого небіжчика супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Прості общинники (їх була переважна більшість) потрапляли на нове місце перебування часто лише з ліпним горщи­ком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган. У східних слов'ян, як і в інших індоєвропейців, вірогідно, панувала циклічна структура часу, коли все йде по зазда­легідь, раз і назавжди встановленому колу. Тому кожна людина, якоїсь миті перебуваючи в одному зі «світів», через певний час могла переміститися в інший — один & трьох названих вище.