Реферат: Племенні об’єднання на Україні

Важливим досягненням тих часів було зро­стання продуктивності праці, виникнення пере­думов для регулярного обміну й появи майно­вого розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу. Тоді ж намі­чається перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Зі збільшенням кількості тварин у стаді коня пристосовують для верхової їзди. А зміни у виробничій діяльності й розвиток ідеологічних уявлень зумовили зміни й у комп­лексі вірувань. Це знайшло відображення в мо­нументальній скульптурі, в орнаменті та похо­вальному обряді.

Найбільш ранніми суспільними утвореннями на території України, що вступили в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена Трипіль­ської культури та культури Гумельниця. Обидві вони сформувалися на основі культури Боян і, можливо, інших неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Пізніше з'являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напряму, пам'ятки яких відомі також і на захід від сучасних кордонів України (кулястих амфор, воронковидних посудин тощо).

Але все ж таки найяскравішою серед них бу­ла Трипільська (за назвою поселення поблизу с.Трипілля на Київщині, дослідженого В.Хвой-кою). Поширена на території від південно-східно­го Прикарпаття до Дніпра, ця культура розвива­лася протягом ІУ-ІІІ тис. до Н.Х. Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільська культура була складовою час­тиною великої трипільсько-кукутенської спільно­ти, що посідала переважно територію лісостепо­вої смуги Правобережної України, Молдови та Румуни.

Особливості Трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, на дум­ку І.Чернікова, по-перше, величезною тери­торією поширення (близько 190 тис. кмг). Вража­ють швидкі темпи освоєння трипільськими пле­менами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км2, на середньому —150 тис. км2. Жодна з європей­ських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.

По-друге, трипільські племена характеризу­ються довготривалим періодом поступового роз­витку — протягом 1500-2000 років — без знач­них змін в основних рисах культури.

По-третє, за своїм походженням Трипільська культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поши­рення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому вплив пів­денно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.

По-четверте, Трипільська культура відзнача­ється розташуванням поселень певними концен­трованими групами з проміжними менш заселе­ними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культу­ра пересувних землеробів». Цим племенам до­водилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані посе­лення через виснаження грунту внаслідок екс­тенсивного ведення господарства й переселяти­ся та освоювати нові землі. Цим, зокрема, мож­на пояснити й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині (до 450 га), в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.

По-п'яте, ця культура була крайньою пів­нічно-східною ланкою землеробських культур Балкано-Західноукраїнського регіону європейсь­кого енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у стародав­ньому світі ареалом скотарських культур євра­зійських степів та неолітичних культур лісостепо­вої й поліської зон Східної Європи.

Однією з причин зникнення багатьох культур, зокрема й Трипільської, стала навала скотарсь­ких племен із Північного Причорномор'я. Носіїв курганних культур українських степів, котрі зруй­нували багато осередків осілого населення, іноді навіть називають вікінгами ІУ-ІІІ тис. до Н.Х. А руйнація цих культур пов'язується з «курганізацією» Європи та Малої Азії, що позначається терміном «індоєвропеїзація», або «розселення індоєвропейців з прабатьківщини».

Як уже зазначалось, основою життєдіяль­ності трипільських племен було землеробство, а також скотарство. Надзвичайно високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (розписний посуд) та ме­талообробка. Трипільський осередок належав до найдавнішої в Європі, а також найрозви­нутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції. Через ці землі проходив шлях, на якому торгували металом. Про вза­ємозв'язки трипільців з іншими групами старо­давнього населення свідчать і різні антропо­логічні типи, зафіксовані серед носіїв цієї куль­тури. Отже, Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом.

Основним економічним осередком тогочас­ного суспільства була велика сім'я, котра скла­далась із кількох парних сімей. Місцями про­живання великосімейної общини були великі будівлі, розділені перегородками на окремі відсіки, кількість яких дорівнювала кількості пар­них сімей (мала сім'я могла проживати і в окре­мій будівлі).

Багату інформацію про духовний світ три­пільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках багатьох горщиків, можливо, є відобра­женням триярусної картини світу. У верхній час­тині горщика горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині — сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині — дерева, людей, тварин. Є припущення, що ці три горизонтальні яруси розпису на керамічних виробах відображу­ють поділ світу на верхнє небо із запасами води, звичайне небо (середній ярус), по якому завер­шує свій біг ясне сонце й через яке на землю (третій-ярус) падає дощ, окроплюючи рослини. — культові обряди та церемонії провадились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святили­щах. Одна з таких споруд на поселенні Сабатинівка (басейн Південного Бугу) становила буди­нок із коридором. У віддаленій од входу частині приміщення стояла піч, біля якої були розставлені зернотерки, глиняні жіночі статуетки й посуд (в одному з горщиків виявлено кістки бика).

Вздовж стіни був зведений глиняний вівтар, а поряд з ним, у кутку, — масивне глиняне кріс­ло, спинка якого закінчувалася двома рого­подібними виступами, — так званим «рогатим троном». На вівтарі виявлено 16 глиняних сидя­чих жіночих фігурок та мініатюрні моделі кріслець із «рогами» на кінцях спинок, пофарбова­ними в червоний чи білий кольори. Поряд стояв великий горщик із рельєфним зображенням чотирьох жіночих грудей, котрий, вірогідно, при­значався для води. Мабуть, це святилище було своєрідним жіночим будинком, в якому випікали ритуальний хліб.

Сприятливі природні умови й розвиток різних галузей натурального господарства зумовлю­вали значне збільшення населення. Якщо напри­кінці першого етапу існування Трипільської куль­тури населення становило близько ЗО тис. чоло­вік, то наприкінці середнього воно сягало вже 410 тис. Далі спостерігається певний спад: 330 тис. чоловік у середині й близько 100-120 тис. наприкінці пізнього етапу. Поселення були різних розмірів, а найбільші з них зосереджува­лись у межиріччі Південного Бугу та Дніпра.

Найголовнішим елементом у плануванні та­ких «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1-3,5 км, з двопо­верховими чи одноповерховими спорудами. Во­ни утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. На найбільших із них (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічувалося від 1600 до 2700 будівель різних типів. Крім житлових, досліджені також споруди, що могли використо­вуватися для громадських потреб.

Розвиток відтворюючих форм господарюван­ня викликав корінні зміни й у мисленні людини, ставленні її до природи. Поступово давні символи та обряди значно змінилися, трансформувалися в нові, передусім у символи добробуту. Зокрема, з культом родючості пов'язано багато жіночих ста­туеток, в яких насамперед підкреслюються озна­ки жіночої статі. Пізніше їх змінюють зображення молодих дівчат із плавними лініями тіла. Такі ста­туетки передають образ жіночого божества, ши­роко відомого в усіх ранньоземлеробських пле­мен і тісно пов'язаного з уявленнями про велику богиню-матір, про матір-землю, від якої й зале­жить родючість. З цим культом пов'язані також скульптурні зображення домашніх тварин — бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Ліпні голови їх нерідко прикрашають глиняні горщики, що використовувалися для зберігання їжі.

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипільської. З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька гіпотез: це і по­рушення екологічного балансу, що було пов'яза­но з екстенсивним веденням господарства; і пев­не похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу еі<8номіки на скотарську; і внутрішні суперечності та протистояння трипіль­ських общин західного й східного ареалів; і експансія степовиків (носіїв ямної культури) на північний захід та племен культури кулястих ам­фор із заходу на схід (тобто на зайняті трипіль­цями території). Вірогідно, що була не одна, а кілька причин занепаду Трипільської культури.

Розвиток населення Трипільської культури відбувався своїм, суто європейським, неурбаністичним шляхом. Трипільці досить близько піді­йшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але не змогли зрівнятися з ними внаслідок згаданих причин. Феномен Трипільсь­кої культури полягає в тому, що вона своєрідно поєднала господарські, фізико-біологічні, антро­пологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників люд­ських суспільств півдня, центру, сходу та Полісся Європи, що належали до кількох антропологіч­них і мовних груп, перебували на різних рівнях розвитку. Довготривале проживання населення Трипільської культури на значній території Східної та Південно-Східної Європи привело на заключному етапі до її сегментації, а згодом і до розчинення в складному конгломераті культур, які засвоїли її основні досягнення в господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах протослов'ян, а також інших індоєвропейських народів.