Реферат: Коліївщина

Даремно сподівалася шляхта, що подібними звірствами легко придушить селянські заворушення. За офіційною версією, воно тривало до квітня 1769 року, але є інформація, що окремі повстанські загони діяли аж до 1771 року. Люди довго не хо­тіли вірити у поразку навіть після ув'язнення і страти ватажків. Що підтверджують слова народної пісні, яку записав на Правобережжі М. Максимович:

І говорить Максим-козак,

сидячи в неволі:

«Не будуть мать вражі ляхи

на Вкраїні долі.

Течуть ріки з всього світу

до Чорного моря,

Минулася на Вкраїні

жидівськая воля».

А повстання поширювалось села­ми Поділля, Волині, Галичини, за­грожувало перекинутися на Литву. Повстанські загони діяли в районі Тернополя, Володимира-Волинського, Самбора — на територіях, де вже міцно закріпилась унія, що зай­вий раз підтверджує: релігійні моти­ви для Коліївщини не були визна­чальними. Щоб залякати галичан, польські власті направили із Сербів до Львова більше 300 полонених гайдамаків для публічних страт. Маємо уривчасті відомості лише про 73 з них, скараних на смерть і ска­лічених у вересні 1768 року. П'ятде­сят з них загинули на шибеницях, десятьом відтяли голови, а тринад­цятьох прирекли до довічних мук — відрубували їм праву руку і ліву но­гу. Є ще інформація щодо цих лю­дей, яка повністю розвінчує міф про «розбойников й воров». Серед цих 73-х 39 були сільськими господаря­ми, а решта — їхніми ще не одру­женими синами. Походили вони зі Смілянщини (46 чоловік), Уманщини (19), Черкащини (6), з Лисянки і Со-колівки — по одному.

Безперечно, Коліївщина як сто­рінка нашої історії заслуговує на те, щоб її переглянути. І не лише що стосується нав'язаної чужоземцями зневажливої назви. Повстання, ма­буть, не треба так тісно пов'язувати з гайдамацьким рухом, який мав відмінні особливості. Гайдамаками тоді, окрім учасників селянських ви­ступів, називали і суто грабіжницькі ватаги, і кріпаків-втікачів. До лав по­встанців могли влитися й бандитські зграї, далеко не з благородною ме­тою, чому є маса підтверджень. Це завжди буває під час масових заво­рушень. Повстання ж 1768-69 років однозначно мало характер націо­нально-визвольної боротьби, його небезпідставно можна називати се­лянською війною, справді продо­вженням Хмельниччини.

У ГАЗЕТНІЙ публікації неможливо навести усі аргументи. Це — справа наукових конференцій, ґрунтовних досліджень, дискусій істориків. На жаль, у незалежній Україні цього досі не зроблено. Як не прикро, але сучасники більше знають про по­встання Спартака, що відбулося по­над два тисячоліття тому, аніж про цю драматичну подію власної істо­рії. Востаннє дослідники Коліївщини збиралися широким загалом на науковій сесії, приуроченій ще до 200-річчя повстання. Але у ті часи радянська історіографія визнавала її лише як антифеодальну боротьбу українського селянства. Організува­ти щось подібне в Умані спробували було років п'ять тому активісти УНА-УНСО, але автобуси з делега­тами скликаної конференції «беркутівці» завертали з півдороги, бо в місті приймали євреїв-хасидів, які з'їхалися на могилу свого релігійно­го провідника Цадика Нахмана.

Та що там конференція — минуло­го року в Україні і на Черкащині зок­рема, де був епіцентр подій, не спро­моглися навіть гідно відзначити 235-річчя від початку повстання. Скромні урочистості у селі Медведівка органі­зували лише члени історичного клу­бу «Холодний Яр», співробітники історико-культурного заповідника «Чигирин», місцеві краєзнавці. У цьому селі є перший і єдиний в об­ласті пам'ятник М. Залізняку, та й той непросто було встановити. Ініці­аторами його спорудження виступи­ли сільські краєзнавці — вчителі Павло Воскобойник і Надія Жук, пенсіонер Микола Шмиголь. Вони зі­брали серед медведівців кошти і під­писи під проханням про дозвіл. Чоти­ри роки дійсно народний пам'ятник пролежав за сільрадою в очікуванні, поки влада визначиться. Урочисто відкрили його на відзначення 225-літнього ювілею Коліївщини. Це був останній масовий захід в області по вшануванню повстанців. Не дивно, що в Умані досі нема пам'ятника М. Залізняку та І. Ґонті, рішення про встановлення якого офіційно ухвали­ли ще ЗО років тому.

...ГУЧНО, з феєрверками та «під гармошку» святкують п'ятилітні і де­сятилітні ювілеї своїх фірм і фірмочок так звані нові українці, обдаро­вують один одного медальками, ста­туетками, тішаться псевдодворянськими титулами. Маємо в Україні режим, який радше відсвяткував би дату поразки селянського повстан­ня, бо сучасні пани та корчемні орендарі, як і ті, що жили кількасот років тому, бояться народного гні­ву. А той гнів зріє і вибухає доти, доки існує кривда і несправедли­вість як в оцінці минулого, так і в реальному житті. Як тут не згадати рядки-застороги Великого Кобзаря, написані майже 160 років тому:

«Гайдамаки не воины, —

Розбойники, воры.

Пятно в нашей истории...»

Брешеш, людоморе!

За святую правоу-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб'є живе серце

За свою країну.

Ви — розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чижих людей,

Та не дуріть бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

з Холодного Яру.