Реферат: Коліївщина

«ЗА СВЯТУЮ ПРАВДУ-ВОЛЮ РОЗБОЙНИК НЕ СТАНЕ»

235 років тому польська шляхта за сприяння російських царських військ потопила в крові селянське повстання на Правобережній Україні, яке увійшло

в історію під назвою Коліївнища

Посіяли гайдамаки в Україні жито, та не вони його жали

У ЛЮТОМУ 1769 року у містечку Кодня на Житомирщині розпочав свою чорну справу спеціально ство­рений для розправ над полоненими гайдамаками трибунал. Судовище проходило під «патронатом» тодіш­нього регіментаря Української диві­зії Ю. Стемпковського. Розіслані цим людожером каральні загони ви­ловлювали по селах учасників по­встання і запідозрених у симпатіях до них. Бранців постачали також російські військові команди. Селян доставляли на екзекуцію й управи­телі маєтків, посесори. Одне лишень необережне слово, почуте шляхти­чем, підслухане євреєм-орендарем у корчмі, уже торувало шлях до коднянської катівні, гірку пам'ять про яку закарбовано у народному прислів'ї-прокльоні «Бодай тебе Кодня не минула!». Слідчі трибуналу пра­цювали, немов на кривавому конве­єрі. Після нещадних тортур повстан­ців четвертували, колесували, віша­ли, рубали їм голови. У Кодні гину­ли не лише безпосередньо причетні до заворушень, а й батько за сина, брат за брата, дядько за небожа. Карали на смерть бандуристів, що співали повстанцям або про по­встанців.

ІСТОРІЯ зберегла документальні підтвердження тих знущань над українським народом, які склали сумновідому «Коденську книгу». Але то швидше шокуючий мартиролог жертв репресій, бо в книзі, примі­ром, за 1769 рік, коли страчувалось особливо багато людей, немає жод­ного протоколу допиту. Важко в ній знайти бодай один документ, що йо­го можна було б назвати вироком, підготовленим на основі якогось за­конодавчого акта. Книгу складають переважно реєстри утримуваних у ямах в'язнів з коротеньким викладом звинувачень, а то й без них. І... резо­люція: як треба скарати.

Перший за хронологією документ «Коденської книги» датовано 24 лютого 1769 року за старим стилем, а останній – 28 вересня 1773 року.

Майже п'ять (!) років тривала крива­ва розправа шляхти над «бидлом», що «насмілилося бунтувати». В істо­ричній літературі йдеться про більше ніж три тисячі замордованих у «од­ні селян. Однак багато науковців цю цифру вважають заниженою у де­кілька разів. І не тільки через підо­зри, що чимало кривавих сторінок «Коденської книги» втрачено або ж свідомо вирвано. Наприклад, М. Максимович у паперах коднянського костьолу знайшов свідчення: за кіль­ка днів наприкінці серпня 1769 року у цьому містечку було обезголовле­но 114 та повішено більше 200 чоло-• вік. А крім Кодні, ще ж були Серби, Могилів-Подільський, Вінниця, Жи­томир... Полонених гайдамаків роз­возили по містах і селах Волині, Га­личини. Для остраху іншим садовили їх на палі, частини четвертованих тіл розвішували на міських брамах, у людних місцях... Йдеться про масо­ве винищення українського народу. Інакше як трактувати, приміром, ка­ральний похід Стемпковського з півтисячною командою на Лисянку, де він без суду і слідства повісив, за одними даними, 60, а за іншими — кілька сотень селян? Довго потому лисянські дівчата на згадку про звірячу розправу вплітали у коси разом з різнокольоровими й жалобну чор­ну стрічку...

Звідки така нелюдська жорсто­кість? Помста за спалені маєтки, убитих поміщиків, ксьондзів-уніатів, євреїв-орендарів? Кров — за кров, і тільки?..

Все йде, все минає — і краю немає, куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

ОФІЦІЙНА історична наука почат­ком Коліївщини вважає 26 травня 1768 року. Того дня близько 70 за­порожців і майже 300 польських під-даних-селян вирушили Зі свого табо­ру-у Холодному Яру до Мотронинського монастиря, аби відслужити молебень за успіх задуманого. До речі, відомий дослідник повстання 1768-69 років уманський краєзна­вець Григорій Храбан вважав вигад­кою польсько-шляхетської історіо­графії факт освячення гайдамаками ножів. При цьому посилався на кон­кретні свідчення учасників тих подій. За його версією, вперше шляхта пустила поголос, нібито цариця Ка­терина II надіслала українцям ножі під час селянських заворушень 1789 року. Говорили, що їх на двох тися­чах возів розвозили російські старо­обрядці. Згодом цю вигадку прито­рочили до Коліївщини, а загального поширення вона набула завдяки по­емі «Канівський замок» С. Гощин-ського та роману «Вернигора» М. Чайковського. У Чайковського міг запозичити цей сюжет і Т. Шевченко для своїх «Гайдамаків». Це, зокре­ма, засвідчує і відомий біограф Коб­заря Олександр Кониський.

Історія, на жаль, зберегла про це повстання більше вигадок, ніж прав­ди. А деякі обставини і досі не до­сліджено. Так, не маємо чітких відо­мостей про багатьох його організа­торів, не всі деталі підготовки до нього знаємо. Мабуть, тому, що три­валий час історію нашого народу пи­сали чужинці, ті, кому вигідно було представити визвольні змагання українців як стихійний «хлопський бунт». Але це далеко не так. Ще восени 1767 року у православних мо­настирях Придніпров'я під виглядом послушників оселилась невелика група запорізьких козаків, які поста­вили перед собою завдання визво­лити українські землі з-під польсько­го гніту. Вважали себе продовжува­чами справи Б. Хмельницького. Очо­лював групу січовик Йосип Шелест. Є свідчення, що розіслані ним агіта­тори у січні-лютому 1768 року побу­вали не лише на території Правобе­режної України, а й на російському Лівобережжі, на землях Запорізької Січі. Скрізь закликали збиратися зі зброєю до Мотронинського монас­тиря, аби «стати на захист право­слав'я, проти шляхти і жидів». Так що помилково вважається, ніби спа­лах народного гніву спровокувала діяльність сумнозвісної Барської конфедерації. Група Шелеста, до якої входив і Залізняк, просто ско­ристалась ситуацією. І тут організа­торам не відмовиш у відсутності так­тичних здібностей. Вони дещо змі­нили гасло, яким піднімали народ: стали закликати ще й на боротьбу з конфедератами, підтримати таким чином і короля, і російські війська. Це Йосипа Шелеста рада повстанців спершу проголосила полковником. Також було ухвалено називатися «військом запорізьким», а всіх по­встанців, у тому числі й тих, хто не був січовиком, вважати запорізьки­ми козаками.

ПОСИЛАЮЧИСЬ на цей та багато інших аргументів, Г. Храбан вважав несправедливою назву Коліївщина, нав'язану польськими та російськи­ми істориками. Твердження про те, що повстанці були озброєні пере­важно ножами і обсмаленими на віс­трі кілками, не відповідають дійсно­сті. Холодноярці тоді мали на озброєнні рушниці, пістолі. Була це зовсім не ватага розбійників, а доб­ре організований бойовий загін, за козацьким устроєм, який мав свою корогву, кілька військових прапорів, а у полковника була відповідна його званню відзнака — булава-пернач. Ще 16 травня повстанці розігнали конфедератів, які вішали селян в околицях Жаботина, штурмом ово­лоділи замком у цьому містечку. Тут захопили рушниці, списи, дві гарма­ти, амуніцію й військові припаси. Дехто з істориків саме цю дату пропонує вважати початком повстання.

На жаль, за кілька днів до того, як повстанці залишили Холодний Яр, сталася трагедія., Пострілом з пісто­ля було вбито Й. Шелеста. За од­нією з версій, стріляв запорожець Кіндрат Лусконіг після суперечки «за начальство». Хтозна, як би роз­вивались події під керівництвом Ше­леста. Ймовірно, що він забрав із собою у могилу чимало таємниць, пов'язаних з організацією повстан­ського руху. Є згадки про якесь письмове доручення тодішнього ко­шового Запорізької Січі П. Калнишевського, що його полковник мав на руках. Хоча пізніше Калнишевський категорично заперечував при­четність Запорожжя до Коліївщини, виправдовувався, що участь у по­встанні брала лише козацька сірома, яка наймитувала у старшини.

ВЗАГАЛІ, це ще одна прикра і да­леко не повністю виписана сторінка нашої історії. Відомо, що, передчува­ючи близьку ліквідацію Січі, її остан­ній кошовий намагався провадити лояльну до царського уряду політи­ку. Зрозуміло, що і серед старшини, і серед простих козаків могла бути якась частина, яка засуджувала такі дії Калнишевськогр. Наступ царизму на запорізькі землі, зініційована Ка­териною колонізація порубіжжя і частини території Коша сербськими переселенцями — так звані Ново-Сербія і Слов'яно-сербська провін­ція, — усе це давало підстави не­згодним звернути свої погляди у бік Правобережної України. Звільнення її від поляків, запровадження геть­манського правління, безумовно, внесло б свої корективи у подаль­ший хід історії, можливо, визначило 6 іншу долю для самої Січі.

Підтвердженням «запорозького сліду» може слугувати і незаперечна інформація про перебування на За­порожжі ігумена Мотронинського монастиря Мелхісидека Значко-Яворського, котрого вважають ду­ховним лідером повстання. Однак однозначної оцінки цим фактам не дано. Водночас відомо, що після по­разки гайдамаків під Уманню розі­слані Калнишевським загони вилов­лювали повстанців, які намагались втекти на контрольовані Січчю землі. Царських підданих передавали ро­сійським судам, своїх самі карали. Неспроста ж у грудні 1768 року на Запорожжі спалахнуло повстання. Повсталі оволоділи військовою арти­лерією, випустили з пушкарні ув'яз­нених гайдамаків, розгромили бу­динки старшини. Як згадував автор «Історії Нової Січі...» А. Скальковський, кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, а з ним і головні стар­шини Дніпром втекли до Кодацької фортеці. На короткий час козацька сірома повністю оволоділа Січчю, чи­нила опір царським військам, але си­ли виявились нерівними. Дехто схильний ставити в один ряд з цією подією також заворушення у Кор-сунському курені, яке сталося у 1769 році, замах на життя Калнишевсько-го козаків Щербинівського куреня у 1770 році. Та беззастережно пов'язувати все з гайдамацьким впливом поки що немає підстав: бра­кує досліджень на цю тему.