Реферат: Правотворчість суб'єктів федерації. Правовий звичай. Правова доктрина. Принципи права. Роль судової практики. Кодифікація

У федеративних державах чимале значення має правотвор­чість суб'єктів федерації. Наприклад, у ФРН законодавчі повно­важення земель здійснюються в галузях, не віднесених до відан­ня Федерації. Сфера виключної компетенції земель не зазначе­на в Основному законі. До їх відання, як правило, належить регулювання місцевих питань — культура, будівництво, місцеві фінанси.

На схемі це можна зобразити так:

Законодавча компетенція Федерації	Правотворча компетенція земель як суб'єктів Федерації
— суворо визначена в Конституції: (1) виняткова, тобто самостійна (ст. 71, 73); (2) конкуруюча, тобто спільна — Федерації і земель (ст. 72, 74, 74-а); (3) загальні розпорядження (ст.75).	— суворо не визначена в Конституції: (1) участь у федеральної нормо-творчості через Бундесрат (ст. 50); (2) нормотворчість з питань, не віднесених до компетенції Федерації (ст. 70).

Зупинимося на питанні про співвідношення законодавчої діяльності Федерації і земель ФРН.

1. Виключна компетенція федерального законодавства. Закони приймаються тільки на рівні Федерації, до виключного відання якої належать загальнодержавні справи — зовнішні зносини, обо­рона і безпека, паспортизація, імміграція, фінансове і валютне регулювання, грошова емісія, інформація, зв'язок та ін. Всі вони визначені в Конституції. Федеральний законодавець може деле­гувати землям законотворчі повноваження за предметом своєї виключної компетенції. Проте, як правило, він уповноважує уря­ди земель на видання підзаконних актів з конкретних питань. Такі урядові постанови є нормативно-правовими актами земель.

2. Конкуруюча компетенція Федерації і земель. Землі можуть приймати законодавчі акти у разі невикористання Федерацією своїх законодавчих повноважень у галузі цивільних, криміналь­них, господарських, трудових, земельних, житлових, процесу­альних та інших правовідносин. Конкуруючу компетенцію не можна кваліфікувати як спільне відання Федерації і земель. За­конодавець Федерації має право ґрунтовно відрегулювати ту чи іншу сферу суспільних відносин, щоб уникнути руйнації єдино­го правового або економічного простору країни, коли інтереси однієї землі законодавчим шляхом можуть порушити інтереси іншої землі

3. Компетенція по прийняттю основ федерального законодав­ства. Федерація має право приймати основи законодавства, що:

а) регулюють правове становище посадових осіб, які перебува­ють на службі в органах земель, муніципалітетах та інших орга­нах місцевого самоврядування; б) встановлюють загальні прин­ципи організації і діяльності вищої школи, кінематографії, зем­левпорядкування і землекористування та деякі інші. Землі лише конкретизують основи законодавства.

4. Виключна компетенція законодавчої діяльності земель. До неї входить усе, що не належить до трьом попереднім. У виключ­ній компетенції земель знаходяться конституційне законодав­ство, адміністративний устрій земель, школа, культура, засоби масової інформації, в тому числі кінематографія і преса, оскіль­ки федеральні основи законодавства в цій галузі відсутні. До відання земель належить законодавство про місцеве самовряду­вання. Це правоположення призвело до формування різних си­стем місцевого самоврядування у ФРН.

Федерація має явну перевагу в сфері законодавства. На частку законодавства земель припадає лише одна десята частина всіх законів, які діють у ФРГ, що відповідає Конституції, яка прого­лосила перевагу федерального права над правом земель. Нормативні акти земель є підзаконними. У разі колізії — розбіж­ностей законів земель із загальнофедеральним законодавством — превалюють федеральні закони.

У ФРН має місце залучення земель до участі в європейській нормотворчості. Позиція земель з питань європейської нормотворчості виражається і враховується на рівні Бундесрату, де утворена спеціальна колегія.

Правовий звичай

Правовому звичаю як джерелу права відведена допоміжна роль. Закон як писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійсню­ють з погляду звичаю. Це спостерігається, наприклад, у Нідер­ландах і стосується головним чином торгових порядків. Зберег­лися й інші звичаї, що визнаються не повною мірою. Один із головних принципів сучасної парламентської системи Нідерлан­дів — «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту» — не записаний у Конституції і є правовим звичаєм, що оформився в 1867 p.

Проте роль правового звичаю в країнах романо-германського типу обмежена, а в деяких із цих країн зведена на ні. Він виконує другорядну роль як джерело права внаслідок того, що історично багато які із звичаїв вже закріплені в законі. Право­вий звичай може бути лише доповненням до закону. Мабуть тільки в Італії він зберіг характер самостійного джерела права.

Правова доктрина

Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивна роль. Виступаючи як одне із джерел права, вона сприяла сприй­няттю римського права. Правова доктрина створювалася в університетах і впливала на формування системи права і структуру правових норм.

З затвердженням буржуазних відносин у другій половині ХІХ ст. концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права стала доктрина юридичного позитивізму (П Лабанд, К. Бергбом — у Німеччині). Відповідно до цієї докт­рини творцем права вважалася держава, а право і закон ото­тожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав назву этатичного (державницького) позитивізму. Як головний елемент правової системи розглядалося законодавство (система норматив­но-правових актів). Основна вада юридичного позитивізму поля­гала у звуженні сфери правового регулювання до законотворчо­сті. Його позитивною рисою були акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для суспільства, орієнтація на додер­жання законності, законослухняну поведінку.

Будучи одним із неофіційних джерел права, доктрина в XX ст. відсунута на другий план основним офіційним джере­лом — законом, про що свідчить кодификація законодавства. Проте вона і задач значно впливає на розвиток права. Нині роль правової доктрини визнається в законопідготовчій роботі й правозастосовній діяльності — при тлумаченні норм права. Доктри­на допомагає розробці сутністно-категоріального апарату юри­дичної науки, її методології, чим користується законодавець. При створенні нормативно-правового акта творець закону ке­рується науково-доктринальним підходом до розуміння права, тлумачення правової держави та інших правових категорій. При тлумаченні норм права їх застосувач удається до допомоги коментаря до кодексу, який має доктринальний-фаховий харак­тер. Коментарі видаються у Франції, Німеччини та інших кра­їнах континентального права.

Водночас було б невірним перебільшувати роль доктрини як юридичного джерела права, а тим більше вважати її пріоритет­ним джерелом. Вплив доктрини є безсумнівним, проте вона має допоміжний характер стосовно головної форми права — закону. Офіційно вона не визнавалася і не признається джерелом права.

Принципи права

Істотний вплив на створення і функціонування права справ­ляють принципи, що сформувалися внаслідок тривалого впливу теорії природного права. У Франції «загальні принципи права» склалися як джерело адміністративного права. Оскільки ця га­лузь права залишилася некодифікованого, на її не поширювала­ся концепція беспрогаленності права. Не будучи законодавче закріпленими, принципи права вироблялися адміністративни­ми судами в процесі розгляду справ. Ці суди у Франції завжди були самостійні і не підпорядковувалися яким-небудь органам у системі загальних судів. Нині спеціалізація судів допомагає гли­бше проникати в сутність розглядуваних справ, приймати ква­ліфіковані рішення. Важливу роль при цьому грає адміністратив­ний прецедент.

З огляду на самостійну діяльність адміністративних судів Державна рада Франції (вища інстанція в системі адміністрати­вних судів) сформулювала поняття загальних принципів права. Їх пріоритетом проголошено справедливість. Це означало, що справа вирішувалася на основі правосвідомості правозастосувача, що було обумовлено соціальними процесами конкретної іс­торичної епохи. Незабаром під впливом відродженої теорії при­родного права принципи гали оцінювати як свого роду вище право, за допомогою якого може бути доповнена і реформована правова система. Одночасно на всю правову систему поширила­ся ідея про прогаленність права. Принципи матеріального права (заборона зворотної дії закону, захист прав людини і т.ін.) і про­цесуальні гарантії прав людини (право бути вислуханим, право на захист і т.ін.) згодом набули універсального значення і най­більш чітко проявляються в галузі основних прав людини. Як важлива частина права, вироблена судовою практикою, вони покликані сприяти захисту прав громадян від порушень владни­ми державними структурами.