Реферат: Поняття романо-германського типу правової системи. Система права та її структура. Нормативно-правовий акт (закон) у системі джерела права

Загальновизнаним центром розвитку романо-германского типу правової системи є континентальна Європа, тому його на­зивають ще континентальним. Як і англо-американський, рома­но-германський тип правової системи вважається класичним.

Романо-германськнй тип правової системи — це сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розви­тку на основі давньоримського права і його пристосування (разом із канонічними і місцевими нормами-звичаями) до нових націо­нальних умов. Його характерними рисами є домінування нор­мативно-правового акта як форми (джерела) права, поділ систе­ми права на дві підсистеми — публічну і приватну, диференціа­ція і кодификація галузей права.

Романс-германський тип правової системи охоплює країни континентальної Європи: Францію, Бельгію, Люксембург, Іспа­нію, Португалію, Нідерланди, Австрію, Ліхтенштейн, Німеччи­ну, Швейцарію, Бельгію та ін. Вплив романської і німецької груп континентального права виходить за межі Європи: Латин­ська Америка, значна частина Африки, країни Близького Схо­ду, Японія, Індонезія.

Попри множинність визначень права, сформульованих у цих країнах, загальним для них є вказівка на нормативність права, розгляд норми права як загального правила поведінки, встановлено­го законодавцем або уповноваженими органами. Дефініція права ґрунтується на визнанні норми права як моделі, масштабу пове­дінки загального (однакового для всіх), узагальненого (абстрак­тного, без деталізації), певного формально-визначеного харак­теру. Відзначається, що норма права створюється не суддями не суддями, а є результатом вивчення практики (її узагальнення) відповідно до принципу справедливості, моральності.

Визнання нормативності права як неодмінної його ознаки (а відтак, і регулятивного характеру права) дозволяє законодавцю чітко і оперативно регулювати суспільні відносини. Проте уза­гальнений характер норм права потребує уваги до їх тлумачення з метою уточнення волі законодавця, забезпечення єдності їх розуміння і реалізації. Норми тлумачення судовими, арбітраж­ними, іншими органами є повторними, похідними від норм, створених законодавцем. Вони роз'ясняють, конкретизують по­ложення законів. За правильністю інтепретацій норм стежать спеціальні органи. Отже, у поняття права романо-германського типу правової системи включається система норм права, а та­кож норм-роз'яснень (тлумачення), що виходять насамперед від законодавців і судів.

На відміну від юристів країн англо-американського права, які мислять конкретно, «прецедентно» і створили науку загаль­ного права на основі судових рішень, юристи європейського континенту мислять поняттями правових інститутів і галузей права. Їх правова наука — абстрактна, одним із визначальних ознак її є правовий формалізм.

Порівнюючи англо-американську і континентальну правові системи, К. Цвайгерт і Х.Кьотц відзначають: «На континенті прагнуть створити правову систему без прогалин, у США і Анг­лії для юристів орієнтирами служать судові рішення. На конти­ненті відчувають радість від наукової систематизації, у США і Англії царює глибокий скепсис щодо будь-яких узагальнень, що висушує душу. На континенті оперують поняттями, які почина­ють часто жити власним життям; що таїть у собі небезпеку для тих, хто їх застосовує. А в Англії і США всьому цьому віддають перевагу наочні уявлення про предмет і т.д. ».

Проте континентальне право має особливості в кожній кра­їні. Об'єднуючі їх риси не можуть зменшити своєрідності і роз­ходжень, особливо помітних між малими і великими країнами (за територією і кількістю населення). Як зазначає німецький професор Е. Бланкенбург, держави, що займають великі терито­рії, головним чином покладаються на важке право кодификації і суворе втілення в життя правових норм з метою зберігання єдності різноманітних частин своїх країн. Для невеликих держав характерні м'яке право, що допускає свободу розсуду, і почуття сприйнятності соціальних конфліктів.

Формування романо-германського типу правової системи

Романо-германський тип правової системи виник на основі римського права в XII — на початку XIII ст. До його поширення на території теперішніх європейських країн застосовувалися норми-звичаї, «закони» німецьких, нордичеських та інших пле­мен — закони варварів. Вони були різноманітними і строкатими. Не розчиналися навіть спроби їх систематизувати. У вирі­шенні судових справ використовувалися позаправові засоби — «судження боже», «клятви сторін», «процедура очищення», «су­дове випробування», «сваволя місцевої влади».

Спочатку римське право поширювалося переважно в містах середньовічної Європи. У XIII—XVIII століттях воно охопило земельні відносини на селі, пристосувалося до нових умов, його норми переплелися з місцевими звичаями і релігійними кано­нами.

Формування романс-германського типу правових систем від­бувалося в умовах роз'єднаності країн Західної Європи і пану­вання переконання, що таке об'єднання неможливе. Відсутність тенденції до централізації влади виражає специфіку умов стано­влення романо-германского типу правової системи на відміну від англо-американського типу.

Пігрунтом розвитку системи романс-германського права слу­жили загальна культура і традиції країн континентальної Євро­пи, що сприйняли римське право завдяки його популяризації в університетах — італійських, французьких, німецьких. Саме уні­верситети створили в XII-XIII століттях загальну для європей­ських країн юридичну науку на базі зводу законів (кодексу) Юстиніана (529-534 pp.). Рецепція римського права розпочала­ся з його тлумачення і завершилася вмиканням абстрактних норм у кодекси європейських держав.

Велику роль в «очищенні», переробці і пристосуванні римсь­кого права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів, що поставили за мету встановити початковий зміст римських законів, її діяльність продовжила школа постглосаторів. Процес запозичення і використання римського права (його понятийно­го апарату, структури, логіки викладу, юридичної техніки) оде­ржав назву рецепції. Особливої популярності рецепція римсько­го права набула в Німеччині з XV ст., справивши на неї більш сильний вплив, ніж на Францію.

Університетська концепція права ґрунтувалася на понятті права як належного (яким повинно бути), а не існуючого (яке є). Вивчення права розглядалося не з вузько практичної точки зору, а в широкому соціальному аспекті, у тісному зв'язку з нормами моралі. Практична діяльність судів була зорієнтована на поло­ження права, а не на самостійне винесення рішень у справі. Це обумовило докорінну відмінність континентального права від англо-американського.

Певний внесок у становлення романо-германського типу правової системи зробило канонічне (церковне) право завдяки величезному впливу католицької церкви і найширшої юрисдик­ції церковних судів (особливо в Іспанії). Становлячи собою си­стему канонів — правил, встановлених церквою і пристосова­них як до устрою церкви, так і до життя віруючих (шлюб, запо­віт), канонічне право грунтувалося на принципах римського права, вивчалося в університетах нарівні з римським цивільним правом. Між ними існував взаємовплив. У результаті в одних країнах континентальної Європи римське право стало чинним, в інших — визначило напрямок змісту національного права, що формувалося.

Виняткова доля римського права, що зберегла за ним вели­чезне значення протягом низки століть, пояснюється тим, що римське право було найбільш розробленою формою права, що базується на інституті права приватної власності. Це обумовило можливість його пристосування до товарно-грошових відносин, що зароджувалися в надрах феодальної Європи.

Епоха Ренессанса, або Відродження (почалася в Італії на ру­бежі XIII-XIV століть, а потім поширилася по всій Західній Європі), покінчила з релігійним середньовічним пануванням, звернувшись до гуманітарних досягнень античності. Розвиток юридичного світогляду, виникнення на його основі теорії при­родного права (як сили, що висунула на перше місце розум, який творить право, верховенство закону і вимогу кодификації законодавства), сприяли формуванню правової культури євро­пейських спільнот, новому їх взльоту Як зазначає Р. Давид, по­ряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Євро­па виробила відсутні норми публічного права, що виражають природні права людини і гарантують свободу особистості. Місце пріоритетів римського права посіли принципи права, що відображають раціональні засади не минулого, а дійсного життя.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуватися результатом систематизації правових норм.

Йшов процес внутрішньодержавної уніфікації права, без якого не могла сформуватися правова система держави. Так, у Франції необхідно було подолати різноманіття кутюмов (звичаїв), що діють у кожній провінції. Незважаючи на кодификацію кутюмов на державному рівні, між ними залишилася відмінності до створення Цивільного кодексу 1804 р. Вольтер з приводу відсут­ності єдності французького права писав з глузуванням, що зміна законів відбувається на кожній поштовій станції зі зміною ко­ней. Перешкодою для створення єдиної системи права в Німеч­чині була територіальна роздробленість країни.

У XIX-XX століттях визначилися романський і німецький підтипи (групи) правових систем, затвердилися їх загальні спе­цифічні риси: 1) пріоритет закону як головного інструменту в створенні національної правової системи; 2) кодификація зако­нодавства з метою звільнення від застарілих норм і понять. Роз­роблено і прийнято ЦК Франції 1804 p., Цивільне Уложення Німеччини 1896 p., Єдиний Торговий Цивільний кодекс Італії 1924 р. та ін.