Реферат: Поняття релігійно-традиційного типу правової системи. Поняття мусульманського права

Подальший розвиток мусульманського права відбувався шля­хом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і прин­ципи, єдині для всіх мусульманських правових шкіл. Позаяк спо­чатку мусульманські юристи конкретизували загальні положен­ня Корану і суни в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлу­мачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна «загальна ча­стина» мусульманського права, вихідна засада у разі застосуван­ня будь-якої конкретної правової норми) додали мусульмансько­му праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.

З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичен­ня елементів романс-германського і англо-американського пра­ва.

На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція «верховенства шаріату», яка перегукується із сучас­ними концепціями правової держави. Відповідно до цієї конце­пції глава держави пов'язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади).

Джерела мусульманського права

У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємоза­лежних норм:

1) юридичні розпорядження Корану і суни — збірник юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку про­рока Магомета;

2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктри­ною на основі «раціональних» джерел — одностайної думки найа­вторитетніших правознавців («іджма»), умовиводи за аналогією («кияс»). Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.

Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусуль­манського права.

1. Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати системати­зованим юридичним документом. Лише незначна частина Ко­рану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питан­ням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнти­рів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'я­занні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.

2. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кіль­кох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Ко­ран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домі­нують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, пе­реважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.

Коран і суна — джерела, на основі положень яких були вста­новлені норми шаріату і фікху.

Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому мусульманське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульмансь­ких юристів, які розробляли питання права з урахуванням релі­гійно-моральних орієнтирів ісламу.

3. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допо­могою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кора­ном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародав­ніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки пра­вовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх по­ходження, підлягали застосуванню.

З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктри­на зосередила зусилля на розробці методологічної та загально­теоретичної основ права.

В іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусуль­манського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;

2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіцій­но уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виража­лася в нормі або принципі і грунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.

Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульман­ського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.

4. Княс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нор­мативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосу­вання права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету.

На відміну від романс-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульман­ській правовій системі вирішення конкретної справи здійсню­валося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характе­ру, якими є норми континентального права. Для цього потріб­ний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою, метод побудови юридичних конструкцій.

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, вста­новлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рі­шення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, грунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.

Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпо­рядженнях Корану і суни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Іджма і кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїт­ських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.

Система мусульманського права та структура

Система мусульманського права відрізняється від інших пра­вових систем світу як за джерелами (формами) права, юридич­ною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систе­матизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвит­ку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дій­сності. Воно — «світило», яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єд­нання норм. Система мусульманського права формувалася пред­ставниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітсь­ких і несунітських — через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.

Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:

• відносини правовірних з Аллахом;

• взаємостосунки між людьми;

• зв'язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер суспіль­них відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 рр.), який можна вважати об'єднаним цивільним і проце­суальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:

1) правила здійснення релігійних обов'язків;

2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:

а) норми права особистого статусу;

б) норми деліктного права (укубай);

в) норми цивільного права (муамалат).

Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.