Реферат: Поняття релігійно-традиційного типу правової системи. Поняття мусульманського права

Релігійно-традиційний тип правової системи — це сукупність національних правових систем держав, що мають спільні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розви­тку на основі релігійної норми, норми-звичаю і норми-традиції як основних джерел права, що являють собою тісне переплетен­ня юридичних, моральних, міфічних розпоряджень, які склали­ся природним шляхом і визнані державою.

Серед типів правової системи цей тип є найрізноманітнішим і складається із трьох великих груп правових систем, поєднаних внутрішньою схожістю:

1) релігійно-общинної — поєднує групи систем мусульман­ського, індуського, іудейського і християнського права. Харак­теризується фундаментальним значенням релігійних вчень у по­єднанні з тривалим збереженням общинного устрою;

2) далекосхідної (традиційної) — містить групи систем китай­ського і японського права. Характеризується провідною роллю релігійно-моральних доктрин у соціальному житті народу;

3) звичаєво-общинної — поєднує групи систем здебільшого африканського права. Характеризується сильним впливом зви­чаїв при збереженні общинних основ життя народу.

Кожна із зазначених груп правових систем ґрунтується на власних релігійно-філософських системах — іслам, індуїзм, кон­фуціанство, християнство. Юридичні джерела права співвідно­сяться з релігійними як форма і зміст. Релігійно-моральна нор­ма має пріоритет над правовою нормою. Проте правові системи релігійно-традиційного типу не є «нерухомими», не застигли у своєму первозданному вигляді, породженому особливостями розвитку і географічного положення. При збереженні спадкоєм­ності з минулою правовою культурою вони під впливом романо-германських і континентальних правових систем внесли чи­мало новел у національне право, змінили його структуру, врегу­лювали суспільні відносини на рівні законодавства, визнали норму права як важливий еталон поведінки тощо.

Поняття мусульманського права

Будучи складовою частиною ісламу, мусульманське право сприймалося і як система норм, і як досконала політико-право-ва доктрина. Мусульманське право можна розглядати як специ­фічну правову систему, що існує в рамках ісламської релігії, має державний характер і більш, ніж усі інші світові релігії, пов'яза­на з правом.

Мусульманське право — це сукупність підтримуваних держа­вою релігійних, моральних і правових норм, що склалися на ос­нові ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями.

Географія поширення мусульманського права велика. Тра­диційно воно присутнє у державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т.ін.). Не менш традиційним воно є для мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії та деяких інших країн.

Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають деякі з балканських країн і регіонів (наприклад, Ал­банія, Косово), низка країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти Російської Федера­ції (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також мусульманське населення України (кримські татари). У деяких із них спостері­гаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси від­новлення принципів і норм шаріату. В державних символах під­креслюється належність до мусульманського світу. Сьогодні більш ніж 700 мільйонів чоловік на питання «Хто ти за вірою? » — відповідають арабським словом муслим: «Людина, що сповідує іслам», мусульманин.

Мусульманське право віднесене до релігійно-общинної групи релігійно-традиційного типу правової системи з таких причин.

1. Як своєрідний юридичний феномен воно має відверто ре­лігійний зміст. Мусульманське право виникло в єдності із шарі­атом, який становить найважливіший компонент ісламської релігії. Його можна вважати окремою складовою частиною релі­гії ісламу.

Зв'язок мусульманського права з релігією ісламу є неодно­значним. З одного боку, існують правові і релігійні норми, які за своїм змістом збігаються і реалізуються як релігійними уста­новами, так і державними органами. З іншого боку, держава, як своїм авторитетом, так і примусовою силою, підтримує не всі релігійні норми. Воно формує більшість норм мусульманського права без безпосереднього зв'язку з релігійними вченнями, сприяє застосуванню юридичних норм не тільки мусульманськими су­дами, а й світськими судовими (світські суди) і правоохоронни­ми (поліція) органами.

2. Мусульманське право має релігійно-общинний принцип за­стосування. Воно діє насамперед у взаємостосунках мусульман, призначається для мусульманської общини, спрямоване на її консолідацію і розширення. Наприклад, шлюбно-сімейні нор­ми мусульманського права поширюються виключно на мусуль­ман і не використовуються іншими релігійними конфесіями. Відповідальність за недодержання посту під час рамадану стосу­ється лише мусульман. Правда, наявність наведених фактів не виключає прагнення поширити норми мусульманського права і на не мусульман (підкорення нормам мусульманського права не мусульманки, яка вийшла заміж за мусульманина, та ін.).

Виникнення і розвиток мусульманського права

Мусульманське право виникло (VII-Х століття) у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального сус­пільства в Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад — релігійно-етичної та. власне правової, пов'язано з ім'ям Магомета — купця з Мекки (570-632 pp.), який об'єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування мусульманського права, що нерідко позначається терміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право.

Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу про­довжували чотири «праведних» халіфи — Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкри­вало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Ма­гомета релігійних джерел — Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому «праведні» халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки.

У VIII-Х століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень Корана і суни, необхідність у заповненні прога­лин і пристосуванні релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе завдання вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала поява “рай” (араб. — думка) — відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного для тлумаченні норм Корана і суни. Таким кроком був “іджтихад” (від араб. іджтихада — виносити самостійне рішення) — фор­мулювання компетентним факіхом нових правил поведінки на основі Корана і суни у разі їх «мовчанки». Особи, які набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в Корані і суні, стали називатися муджтохідоми. Бурхливий розвиток іджтихаду призвів до того, що мусульманські вчені-юристи сформулюва­ли більшість конкретних норм і загальних принципів мусуль­манського права (доктринальна розробка права). Праці муджтахідів набули сили обов'язкових джерел для тих, хто застосову­вав норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і суною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів (юристів), а не за власним розу­мінням.

На початку VIII — усередині Х століть мусульманське пра­во досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації — «золотою добою». З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких пра­вових шкіл-толків — сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було не­значною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допо­могою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і суни.

До ХІІІ ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції — «таклид».

Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питан­нях, стали правовими нормами. Термін «фікс», що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також щодо самого мусульманського права в об'єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетво­рилося на національне право. Воно було поділено на окремі гі­лки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обо­в'язок вирішувати справи на основі вчення певної школи. На­приклад, султан Салим І (початок XVI ст.) видав указ про засто­сування суддями і муфтіями Османської імперії висновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою збірник численних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що на­давало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість вибору).