Реферат: Демократія і самоврядування

г) встановлення відповідальності за невиконання обов'язків, оскільки демократія — не засіб для досягнення честолюбних особистих цілей за рахунок приниження прав, свобод і закон­них інтересів іншої особи або будь-якого суб'єкта демократії (див. § «Особа і держава»).

В Україні взято курс на розвиток демократії. В Європейській комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) Укра­їна має свого представника. Проте для створення розвинутої системи демократії зробити ще слід чимало. Необхідною умо­вою для цього є наявність у суспільстві консенсусу з основних питань спільного проживання в державі, визнання переваж­ною більшістю громадян «демократичних правил гри». Важлива тенденція до гармонії суспільних, групових та індивідуальних інтересів за наявності ціннісного пріоритету особи щодо колек­тиву, моральної готовності до компромісів, самообмеження і самодисципліни, поваги до інших людей, закону, думки біль­шості.

Тим народам, які готові до визнання автономії особи та її відповідальності, демократія створює найкращі можливості для реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Демократія і права соціальних меншостей (меншин)

Усі демократії є політичними системами, у яких громадяни вільно приймають політичні рішення відповідно до волі більшо­сті, тобто більшістю голосів. Проте підкорення меншості біль­шості (перших останнім) не завжди буває демократичним. У демократичному суспільстві воля більшості повинна поєднува­тися з гарантіями прав особи, які у свою чергу служать захисту прав меншості — чи то етнічна меншина, релігійна чи політич­на меншість. Права меншості не залежать від доброї волі біль­шості і не можуть бути скасовані більшістю голосів.

Вже демократії минулого знали принцип більшості і прова­дили його в життя. Але лише з розвитком буржуазного суспіль­ства, появою теорій природного права і поділу влади співвідно­шення між більшістю і меншістю у їхніх правах набуло політич­ної принциповості. Деякі мислителі (Ж.-Ж.Руссо) вважали, що рішення більшості обов'язкові для меншості. Інші (Дж.Мілль, Б.Констан, Г.Спенсер, О.Токвіль) вимагали, щоб волі більшості були поставлені межі, оскільки повне панування більшості — шлях до гноблення, тиранії. Межею волі більшості покликані були стати права окремого індивіда. Формами захисту індивіда і меншості називалися незалежний суд, адміністративна юстиція, представництво меншості в парламенті та ін.

Розглянемо право меншості в парламенті.

Основою демократії є розвинутий публічний діалог (комуні­кація) представників різної політичної орієнтації. Такий діалог відбувається у суспільстві та зосереджується в парламенті. Важ­ливим чинником у діяльності багатьох парламентів є опозиція (від лат. oppositio — протиставлення), до якої належать депутати парламентської меншості, що розходиться з певних питань з політикою парламентської більшості й урядів. Опозиція крити­кує діяльність уряду, користається з нагоди порушити питання про довіру уряду.

Наявність опозиції вважається невід'ємним компонентом демократичного суспільства, правової держави. Доки в суспіль­стві існує різниця інтересів, буде існувати й опозиція.

Один із фундаторів СШАТ. Джефферсон зазначав, що «воля більшості повинна в усіх випадках домінувати, але, щоб ця воля була правомірною, вона має бути розумною, щоб меншість мала рівні права, порушувати які було б гнобленням». Конституція США містить форми захисту парламентської меншості, якій надане право протесту проти проектованих змін Основного За­кону. Ці права меншості настільки значні, що протягом більш ніж 200-літнього існування США були ратифіковані тільки 26 поправок до Конституції, і американська Конституція є най­більш стійкою з усіх існуючих.

Конституції, що створювалися в Нідерландах, Бельгії, Нор­вегії, Швейцарії та інших країнах у XIX — XX ст.ст., містили ідею захисту прав меншості. Меншість отримала можливість дій­сної парламентської боротьби з безтурботним ставленням біль­шості до законодавчої праці, що мало місце в минулому. У наші дні конституції Франції, ФРН, Іспанії, Японії та інших країн передбачають гарантії прав людини та меншості. В Англії опо­зиція (меншість) складає неодмінну частину державного механі­зму. Починаючи від 1800 p., лідер опозиції «його (її) величності» одержує платню, однакову з платнею прем'єр-міністра. У ФРН право парламентських розслідувань, яке полягає у забезпеченні парламенту інформацією про роботу уряду і здійсненні контро­лю за урядом, — одне з прав меншості. Воно вперше було закрі­плено в одній із статей Веймарської Конституції (за пропозицією Макса Вебера), і дотепер збереглася ця первісна функція права меншості.

Сутність і форми діяльності опозиції залежать від конкрет­них історичних умов. Можлива нелегальна (діюча в підпіллі) і легальна опозиції. Легальна опозиція існує у формі опозиційних партій або інших політичних інститутів, які публічно виступа­ють проти влади, за зсув (у рамках закону) правлячих політич­них сил. Легальна опозиція може бути лояльною і нелояльною. Лояльна опозиція бореться за владу в рамках існуючих законів, використовує методи чесної конкурентної політичної боротьби. Нелояльна опозиція ставиться до існуючої влади як до ворога і діє «на її знищення».

Парламентська меншість покликана відбивати реально існу­ючі в суспільстві інтереси груп, що мають не домінуючі, але солідарні, політичні настанови (рухи, партії) або не мають ідео­логічно виражених позицій (позапартійні, професійні та інші групи). Так, у Франції, класичній країні партійного плюралізму, діють численні політичні об'єднання, які не визначають партій­ної системи країни, і їхні представники в парламенті складають меншість.

Слід зважити на те, що меншість, яка твердо відстоює свої позиції, є впливовішою за меншість, що коливається. Відчуття сильної і непохитної переконаності меншості підштовхує біль­шість до того, щоб переглянути свою позицію. Важливо, щоб опозиція в парламенті була конструктивною, а не деструктив­ною. Позаяк деструктивна опозиція обмежується критикою іс­нуючої влади без пропозицій щодо програми дій; конструктив­на опозиція спроможна висунути, обгрунтувати і боротися за здійснення програми, яка відрізняється від офіційної програми, є її альтернативою.

Отже, демократія — це не тільки прояв волі більшості, але і гарантія права меншості на критику і вільне вираження своїх поглядів — конструктивних, а не руйнівних. Право говорити та бути почутим. Право бути заперечуваним, але не пригнобленим. Влада може стояти міцно лише тоді, коли вона відчуває опір з боку опозиції — політичної меншості. Це змушує її постійно підтверджувати своє право управляти суспільством і державою.

Парламент України прагне дотримуватися співвідношення: домінування волі більшості при урахуванні прав меншості: визнавати, що кожна група має свої інтереси, які вправі проводити в життя лише в рамках закону. Найвище право меншості і її представників у парламенті полягає у тому, що вона може роби­ти спроби стати більшістю. Від цього права меншості в демокра­тичному суспільстві не захищена ніяка більшість, тому що в неї немає ніяких засобів надовго придушити меншість. Важливо не дати розвинутися тенденції в демократії, ніколи цілком невико­рінної — підняти більшість до значення виключно вирішально­го чинника, до всесилля більшості, і зберегти нерушимі межі, які дійсна демократія покликана протиставити волі більшості. Наявність активної легальної опозиції — найважливіша риса демократії як «поліархії» (багатовладдя).

Розглянемо право етнічних (національних) меншин.

Взаємовідносини етносів усередині держави мають будува­тися на засадах консенсусу, порозуміння, тому першою умовою консолідації суспільства є свобода особи і вільний розвиток ет­нічних груп (національних меншин).

Національні меншини можуть мешкати або компактно, або розкидано (дисперсно) на території держави, утвореної «статус­ною» або «титульною» нацією. У будь-якому разі вони мають усі права, які має нація, що дала назву державі. Винятком (у ряді випадків) є право національних меншин на політичне самови­значення. Проте права національних меншин потребують спе­ціального механізму забезпечення, тому що в умовах інонаціо­нального оточення набувають специфічного характеру.

Значну увагу правам національних меншин приділяє ООН. У преамбулі до Статуту ООН відзначається «рівність прав вели­ких і малих націй». Відповідно до рішень ООН національні мен­шини мають:

— право проживати в місцях традиційного історичного посе­лення (забороняються їх депортація, примусове переселення);

— право на неасиміляцію;

— право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів, які виділяються для відповідних цілей;

— право на участь у прийнятті державних рішень, на пред­ставництво в законодавчих та інших колегіальних органах дер­жави;

— право на недискримінацію;

— право на захист з боку держави від будь-яких проявів во­рожнечі, погроз, приниження і обмеження.

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників дер­жав — учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) від 15 фудня 1989 p. містить слова: держави — учасниці НБСЄ «вживатимуть усіх необхідних законодавчих, адміністра­тивних, юридичних та інших заходів, а також застосовуватимуть відповідні міжнародні інструменти для забезпечення захисту прав людини і основних свобод осіб, що належать до національних меншин на їх території. Вони захищатимуть і створюватимуть умови для заохочення етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території. Вони поважатимуть вільне здійснення прав особами, що належать до таких меншин, і забезпечуватимуть їхню повну рівність з інши­ми». Верховний Комісар НБСЄ у справах національних меншо­стей може послати в будь-яку країну своїх спостерігачів — екс­пертів із місією перевірки дотримання в ній прав національних меншин.