Реферат: Україна і світ в період розкладу феодалізму і генези буржуазного суспільства (XVI— ХVІІІ ст.)

У господарському розвитку українських земель значну роль відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактурного виробництва, міст та капіталістичних відносин спричинили зниження сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи. Зокрема, Англія, Голландія стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції, сировини з України. У торгівлі України із Заходом основну роль відігравав найбільший на Балтійському морі порт Гданськ. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна, китайська, англійська і шльонська байка, золота, срібна і шовкова парча, шовк, гризет, тафта, венеціанський і флорентійський оксамит, золоті і срібні ґудзики, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя.

Значними масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля з Туреччиною і Кримом. У вивозі з Україні переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби ремесел, зброя. Купці з турецьких і кримських земель привозили кумачі, папір, шовк, каву, сап'ян, ладан, бакалію, вина, волоські горіхи та цілий ряд інших товарів.

Протягом другої половини XVII — XVIII ст. Українська гетьманська держава, Слобожанські та Запорізькі землі поступово включалися в процес формування всеросійського ринку. Зростання попиту Росії на певні товари українського виробництва, викликало інтенсивний розвиток окремих галузей сільського господарства і промисловості на Україні, прискорювало спеціалізацію її господарських регіонів. У свою чергу в Україну надходила продукція з російських міст і сіл. Так, з Москви привозили керамічний, мідний, олов'яний посуд, хутра, взуття тощо. З Ростова, Таганрога, Кінбурна - бакалійні вироби та вино, із Суздаля — полотно, з міст Поволжя і Подоння -рибу, з Тули — залізні та мідні вироби. Особливим попитом на Україні користувалася майстерно вироблена тульська зброя. Російські купці брали участь практично в усіх значних українських ярмарках і торгах.

З розвитком економіки, поширенням та поглибленням внутрішніх ринків помітно зросла роль України в зовнішній торгівлі Російської держави. Велика кількість товарів із Західної Європи та Близького Сходу, провезена через українські митниці, розпродавалась згодом не тільки на території України, а й у центральних губерніях Росії. Завдяки експорту та імпорту товарів на Півдні швидко розбудовувалися Херсон, Таганрог, Євпаторія, Одеса та інші портові міста. Деякі з них, наприклад Одеса, перетворювалися на великі промислові центри.

Формування всеросійського ринку певною мірою сприяло консолідації економічної спільності на Україні, зумовлювало злиття окремих областей і утворення єдиного господарського організму.

Зовнішні торговельні зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Зовнішньоторговий оборот Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивіз товару — у 29 разів. Центром традиційної торгівлі між Заходом і Сходом стали Броди. Розширилася торгівля з чеськими, німецькими землями. Зменшився вивіз на Захід зерна, збільшилася торгівля худобою, сукном і полотном, яке купували для австрійської армії, англійського, французького флотів.

У Речі Посполитій торгівля гальмувалася привілеями шляхти. Вона була звільнена від мит на внутрішніх шляхах, а також при експорті й імпорті товарів. Це скорочувало торговельні обороти купців, обмежувало внутрішній ринок. На Правобережжі феодали обмежували селянську торгівлю, встановлювали монопольне право на продаж-купівлю продукції сільського господарства. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі.

На початку XVIII ст. у Гетьманській державі намітилися зміни в українській торгівлі, що були пов'язані із зовнішньоекономічною політикою російського уряду. Торговою грамотою 1649 року і Новоторговим статутом 1667 р. Московська держава скасувала англійські та голландські привілеї, обмежила в правах іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлене високе мито на іноземні товари, ввіз деяких заборонено, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, що входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення російсько-української торгівлі в колоніальну, на зруйнування самостійного економічного розвитку України.

Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити умови для української торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції московських, видав наказ про сприяння виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі перешкоджати купцям і чумакам в їхній діяльності; ввів мораторій на сплату боргів купців, особливо тих, які вели зовнішню торгівлю. 1729 року за ініціативою Д. Апостола в Глухові відбулося зібрання українського купецтва, рішення якого про скасування перешкод на вивіз заборонених російським урядом товарів він передав на царське ім'я. В "Решительних пунктах" скасовувалися лише примусова торгівля з Московською державою і обов'язок торгувати через російські порти. Д. Апостол склав меморандум до центрального уряду, в якому обґрунтував основні положення щодо торгівлі в Україні: вільна торгівля для українських і місцевих купців, для інших іноземних купців - торгувати у Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не задовольнив цього прохання. Відносини України з іншими державами розглядались як зв'язки їх з Росією.

Таким чином, протягом другої половини XVII — XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався загальнонаціональний ринок. Негативно позначилася на розвитку торгівлі дискримінаційна політика Речі Посполитої і Російської монархії. Українська Козацька держава втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт та імпорт були зведені до мінімуму. Україна перестала бути самостійним членом міжнародної торгівлі.

Із середини XVII ст. на території Української Козацької держави поширилися російські срібні і в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 року. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містились 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, але швидко знецінилися, що призвело до їх вилучення з обігу. Срібні монети - російські талери ("єфимки") в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу в Російській державі, в тому числі Лівобережній Україні. Випускалися мідні (копійка, п'ятаки) срібні (рублі, полтинники, гривеники) і золоті (до 1753 р. червінці, з 1755 р. — 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошовому балансі країни значення золотих монет було незначним, зростало карбування мідних, і на кінець XVIII ст. питома вага срібних і мідних монет зрівнялася. З 1769 року російський уряд почав випускати нумеровані гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі були створені банки, що розмінювали асигнації на мідну монету. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українських землях, витіснивши з обігу польське-литовську монету.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у XVII - XVIII ст. поширилися кредитні операції і лихварство. Найбільш поширеними були короткостроковий споживчий кредит і комерційний на великі суми. У XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62%), Теребовлі (59%). Лихварством займалися представники різних верств населення - купці, орендарі, корчмарі, старости, війти. Найчастіше спеціалізувалися в цій галузі вірменські та єврейські купці. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позичковий процент був високий, становив від 81% до 205 на рік, а на короткострокові періоди 50 — 100%, часто виступав у натуральній формі (передача користуванням землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавались магнатам, шляхті, купцям, козакам і навіть королям. В Українській Козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноєвропейські купці брали українські товари в кредит.

У Російській державі, на відміну від західних країн, важливе значення відігравав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики. В 1754 році були створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8% річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786 р., коли його капітали були передані Державному позичковому банку. Невеликі капітали Петербурзького Купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцям Петербурзького порту призвели також до його закриття в 1782 році і передачі внесків до Державного банку.

Державний позичковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 руб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'яні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавалися дворянству строком на 20 років зі сплатою 5% річних, містам — на 22 роки і 4% річних, внески приймалися з виплатою 4,5% річних. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 р. було створено вексельний статут, а в 1740 році - банкрутський статут. Зберігав своє значення лихварський кредит, в основному в розмірі 12-20% річних.