Реферат: Україна і світ в період розкладу феодалізму і генези буржуазного суспільства (XVI— ХVІІІ ст.)
На відміну від капіталістичної вотчинна (і кріпосна взагалі) мануфактура утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств феодалів, монопольного володіння останніми робочою силою, а також наявності необхідних навичок у селян при виконанні мануфактурних робіт. Поява і зростання великих мануфактур, зокрема винокурень і текстильних закладів, залучення з метою їх розвитку значних коштів свідчило про формування нового типу підприємств, капіталістичних за своїм характером.
Зрушення, які сталися в мануфактурному виробництві протягом досліджуваного періоду, зумовили й відповідні зміни в соціальній структурі українського народу. Це безпосередньо виявилося у збільшенні кількості ремісників і купців у містах і містечках. Наприклад, кількість цехових ремісників у Катеринославському намісництві в 1774 р. становила 1054 чоловік, а в 1789 р. - уже 16149.
Протягом другої половини ХУП-ХУПІ ст. на Україні відбувався процес подальшої спеціалізації окремих галузей промисловості, виникали нові самостійні професії. З часом окремі міста і містечка почали виділятися з-поміж інших населених пунктів розвитком одного або небагатьох видів ремесла. Одночасно з процесом спеціалізації спостерігалася подальша товаризація виробництва, коли дедалі більше продукції окремих виробників надходило на ринок. Виникали промислові села й містечка, господарське життя яких цілком підпорядковувалося вимогам ринку.
Одним із результатів економічного розвитку України стало подальше відокремлення промисловості від землеробства. За джерелами другої половини XVIII ст., значна частина міських, містечкових і навіть сільських ремісників і промисловців жила частково або й виключно за рахунок прибутків зі свого ремесла чи промислу. Розрив зв'язків із землеробством, праця в наймах на підприємстві, підробітки "в людях" перетворювали найбільшу частину населення на пролетаризовану масу. У містах, містечках, а також селах, унаслідок розшарування селянства, козацтва та міщанства виникли значні групи найманих робітників, для певної частини яких заробітки стають єдиним засобом існування. Концентрація найманих робітників особливо активно відбувалася на Лівобережжі та Слобожанщині, де поступово складався ринок робочої сили, котра мала задовольнити зростаючі потреби промисловості. Наймана праця застосовувалася вже в багатьох промислових галузях, а в деяких, наприклад у скляній, селітряній, залізоробній, переважала над працею феодальне залежних груп населення. Найбільшого поширення наймана праця набула в купецьких мануфактурах.
Польські магнати і шляхта Правобережної України вдавалися до примусового й напівкабального найму селян і вільних ремісників. Це досить чітко простежувалося у винокурному виробництві. Основним об'єктом примусового найму були найбідніші верстви селянства: "піші", "халупники" та ін. Чимало з них йшли в найми, відробляючи позику грошима чи натурою. Зароблені в наймах гроші досить часто поверталися магнатам у вигляді чиншу. З розвитком товарно-грошових відносин феодали дедалі частіше звільняли своїх селян від панщини, аби посадити їх на грошову ренту.
Глибоке проникнення в господарство України найманої праці свідчило про розклад традиційних форм його ведення й формування в його надрах нових, капіталістичних відносин.
Таким чином, XVIII ст. — період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур - на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування феодально-кріпосницької системи господарства існували мануфактури, що базувалися не лише на вільнонайманій, а й на праці кріпаків. Кріпосна мануфактура розглядається в історико-економічній науці як специфічна форма товарного виробництва, побічне прибуткове заняття для поміщиків. Покликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розпаду феодалізму.
Формування національного ринку
Розвиток внутрішньої торгівлі і товарно-грошових відносин справляв помітний вплив на всі галузі господарства. Зокрема, збільшення попиту на хліб викликало розширення посівів пшениці. Щоб задовольнити потреби ринку, феодали створювали заводи по розведенню коней та великої рогатої худоби, збільшували отари звичайних та тонкорунних порід овець. Процес товаризації особливо позначився на розвитку тваринництва в південних районах країни. Володіючи значними земельними просторами та відчуваючи гостру потребу в робочих руках, місцеві поміщики охоче займалися розведенням худоби для ринку. Проникнення товарно-грошових відносин у господарства селян зумовило виникнення товарного городництва, сконцентрованого в основному навколо великих міст і містечок.
Велику роль у розвитку економіки краю відігравали торги та базари. Право влаштовувати їх надавалось містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Торги і базари проводилися раз або двічі на тиждень у визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Поряд з великими ярмарками в містах і містечках на території України існували дрібні ярмарки, торги і базари. В 21 українському місті в 1665 р. відбулося 40 ярмарків, а в 50-х роках XVIII ст. лише на Лівобережжі ярмарки збиралися щорічно близько 350 разів, а базари — 8680. На Слобожанщині в середині XVIII ст. існувало близько 120 щорічних ярмарків, а наприкінці 70-х років - уже понад 200. Ярмарки були універсальними, торгували на них текстилем, галантерейними і господарськими товарами закордонного походження, залізним крамом, виробами ремесел і промислів, мануфактур, продуктами сільського господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі.
Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районами України. Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися купці з усіх земель України. Б. Хмельницький своїм Універсалом у 1657 році наказав, щоб козацькі старшини "з людьми Львова, як з власними нашими, поводились і в усякій торгівлі купецтву не робили перешкоди". Міста Полтавського полку встановили регулярні зв'язки з містами сусіднього Харківського полку, Гадяцького і Ніжинського — з містами Сумського полку. Слобідські купці продавали на лівобережних ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіру, ремені, худобу, а також товари, привезені з російських міст. На слобідський ринок з Лівобережжя надходив хліб, товари, що привозили з Правобережжя і Західноукраїнських земель, Польщі, Сілезії, Гданська, Німеччини, з інших країн.
Активно розвивалася торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запоріжжям. Активну участь в торгівлі брали торгові люди з полків, що межували з запорізькими землями - Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Полтавського. Завозили хліб, полотно, дерево, смолу, тютюн, горілку, а з запорізьких земель - рибу, мед, віск, шкіри, худобу. Важливе значення мала торгівля сіллю, котру козаки добували у причорноморських лиманах, а потім продавали лівобережним чумакам або доставляли в лівобережні міста та села.
Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими ремісничими виробами, дьогтем.
Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земель, незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.
Активізація товарно-грошових відносин викликала появу нових і розвиток старих центрів торгівлі. Особливо багато торгових осередків за доби пізнього феодалізму діяло на Лівобережжі. В цьому відношенні особливо виділялися Лохвиця, Ромни, Лубни, Прилуки, Гадяч, Переяслав, Чернігів, Козелець, Миргород, Батурин, Глухів, Хорол і Ніжин, у яких щорічно збиралося від трьох до п'яти великих ярмарків. На Слобожанщині найбільше ярмарків існувало в Харкові, Золочеві, Сумах, Таранівці, Артемівці, Ольшані (по чотири), Валках (п'ять), Стіжковому Куті та Андріївці (шість), Хотомлі (вісім). У правобережному регіоні на важливі центри торгівлі перетворилися Ржищів, Могилів, Луцьк, Дубно, Житомир. Для купівлі-продажу сюди з різних місцевостей з'їжджалися купці або їхні уповноважені. Протягом XVII - XVIII ст. визначилися основні торгові шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька.
Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків; друга - через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До 10 доріг проходило через Чернігів: до Києва, Глухова, Новгород-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука, Херсона, до польського кордону. Західноукраїнські землі сполучалися з Києвом так званим Південним шляхом.
Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали водні шляхи Дніпром, Дністром, Тисою та іншими річками. У 1657 році у Києві почав працювати річковий порт.
Таким чином, у XVI - XVIII ст. в Україні розвивалася внутрішня торгівля, головними формами якої були ярмарки, торги, базари, постійні торговельні заклади, між якими існував тісний економічний зв'язок. Вони стимулювали господарське піднесення, сприяли розвитку товарного виробництва та спеціалізації окремих районів, об'єднували в єдиний економічний організм села і міста, райони і землі України. Продовжувався процес формування національного ринку. В Лівобережній і Слобідській Україні законодавче оформилося у стан українське купецтво.