Реферат: Ранній інституціоналізм

І Коммонс формулює «юридично-мінову концепцію» суспільного розвитку. Її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства: сім'я, тредюніони, акціонерні компанії і навіть держава. Відносини між капіталістом і робітником теж є угодою рівноправних членів суспільства.

Сама угода, яка становить основний елемент кожного економіч­ного інституту, включає в себе три моменти: конфлікт, взаємодію, вирішення. Це має означати, що всі суспільні конфлікти, усі супере­чності можна розв'язати. Запорукою цьому буде юридичне регулю­вання правил «угоди». Коммонс допускає не лише мирне врегулю­вання конфлікту, а й примусове. Як приклад він наводить діяльність великих холдингових компаній, котрі є провідними колективних ін­ститутів і найбільш визначними учасниками угод. Як однією з форм регулювання діяльності вони широко користуються методом фінан­сового контролю, фінансового примусу.

Конфлікт може і мусить розв'язувати також держава, зокрема через встановлення судовими органами так званої розумної ціннос­ті. У концепції Коммонса категорія «розумної цінності» посідає ве­лике місце. Він навіть заявляє, що політична економія — це наука про процеси, які ведуть до встановлення «розумної цінності». Еко­номічна наука повинна займатися аналізом мети, якої, шукаючи до­бробуту, прагне людина. Уся економічна діяльність пояснюється, кінець-кінцем, бажанням людей домогтися ліпшого життя. Саме то­му слід встановити такий юридичний і економічний порядок, який забезпечив би сталу основу, гарантії для чекання. «Без цієї гарантії очікувань, — зазначав він, — не може бути вартості, підприємницт­ва, угод і зайнятості тепер, або всього цього буде менше. Вартість є сучасною оцінкою майбутнього блага».

Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення варто­сті і зазначає, що воно могло бути придатним колись. З розвитком «банкірського капіталізму» поняття вартості випливає з угоди про виконання в майбутньому певного контракту2. Така теорія виводить вартість із переговорів, її остаточне встановлення завершується в судах. На думку Коммонса, юридичний підхід до визначення варто­сті є прагматичні шим. Він не заперечує необхідності врахування і витрат виробництва. Проте самі ці витрати він розглядає із суб'єктивно-психологічних позицій як притаманну людині внутріш­ню психологічну протидію стимулам до дій (протидія ризику, пере­дачі власності в наймання на невигідних умовах тощо). Саме в ре­зультаті такої протидії і виникає «розумна вартість». Таким чином, «розумна вартість» у Коммонса є не тільки результатом випадкового втручання судових органів у вирішення конфліктів між окремими підприємцями, а загальним принципом регулювання ними економіч­ного життя, тобто «торжеством колективного розуму» над індивіду­альним. Інакше кажучи, Коммонс розглядає вартість як очікуване право на майбутні блага й послуги.

Визначаючи економічні критерії як юридичні відносини з приво­ду цих категорій, Коммонс і власність трактує не як економічну категорію, а як юридичний «титул власності». У нього власність по­діляється на три категорії: речову, неречову (борги і боргові зо­бов'язання) і невідчутну (цінні папери). Саме в купівлі і продажу цінних паперів виступає в чистому вигляді «угода з титулом власно­сті», Ці угоди у Коммонса є головною ознакою капіталістичної еко­номіки, а фіктивний капітал — основною економічною категорією.

Відтак у Коммонса капіталістична економіка набирає якогось не­реального, містичного характеру. З аналізу випадає не лише вироб­ництво, а й ринок, обмін. Усе це підмінюється лише «очікуванням майбутніх сприятливих угод».

«Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «ре­гульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характерис­тики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному су­спільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталіс­тичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими ка­піталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Коммонс визнавав неминучість конфліктів у сфері трудових від­носин. Марксистському вченню про класову боротьбу він протиста­вив теорію «соціального конфлікту». Соціальні конфлікти не мають антагоністичного характеру. Уся проблема полягає лише в тім, щоб опрацювати задовільні правила регламентації. Велику роль у цій справі він відводив профспілкам, які мають забезпечувати «загальні інтереси», а не підривати капіталістичну систему.

Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправ­ді він не домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного», правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник еко­номічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл (1874—194 8)2 Мітчелл — учень Веблена став творцем но­вого емпіричного напряму в інституціоналізмі. Він закінчив Чиказь­кий університет. На формування світогляду Мітчелла вплинули Жак Леб, Роберт Ф. Хоксі, Генрі Хетфілд. Але найбільше — Веблен і Дж. Дьюї. Дьюї пропагував прагматизм і широкий, усебічний підхід до соціальних проблем. Він вірив у можливість конструктивного вирішення будь-яких конфліктів. У Веблена Мітчелл запозичив ге­нетичний метод дослідження. Він сприйняв ідею Веблена про те, що традиції і звички мають стати головним предметом дослідження. Мітчелл поділяв думку Веблена щодо суперечності між виробницт­вом і бізнесом. Ця думка стала важливою складовою його аналізу розриву між рухом виробництва і рухом цін, а також між прагнен­ням індивідуального прибутку і турботою про спільне благо.

Проте Мітчелл не був сліпим послідовником Веблена. Він, зо­крема, критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величе­зний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень.

Під впливом і керівництвом Дж. Лоренса Лафліна, визначного фахівця з проблем грошей, Мітчелл підготував і захистив докторсь­ку дисертацію з проблем паперових грошей часів громадянської війни, так званих грінбеків. Згодом він присвятив цьому питанню вичерпне дослідження «Історія грінбеків» (1903), яке здобуло висо­ку оцінку фахівців. У цій праці Мітчелл простежив рух цін, розро­бивши самостійно індекс роздрібних цін, і дійшов висновку, що за­лежність між цінами і кількістю грошей в обігу є менш очевидною, ніж стверджували класики'.

У центр наступних досліджень Мітчелл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Політична економія в нього — це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинктах. Інстинкти — устремління до певних резуль­татів. Одним із них є тяжіння до прибутків. До цього, писав він, зво­диться логіка сучасного життя. Виробництво товарів підпорядкова­не не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку2. Мітчелл на відміну від Веблена, який критично ставиться до цієї проблеми, спокійно оцінює стан справ і заявляє, що прагнення при­бутку зумовлене існуючою «системою». Без прибутку підприємець не може виготовляти товари. Саме цим Мітчелл пояснює необхід­ність вивчення грошового господарства.

Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні су­перечності, але вона, за словами Мітчелла, — найліпша форма орга­нізації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і співробітництва в су­спільстві.

Як інституціоналіст Мітчелл підкреслює й інший бік пробле­ми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витра­чати гроші. Цю звичку він називає рушієм економіки, яка визначає характер сучасних інститутів. Завдання економічної теорії полягає в тім, щоб вивчити взаємозв'язок між інститутами грошового госпо­дарства й поведінкою людей.

Мітчелл критикує класиків за те, що вони зводять усе до механі­чних законів попиту і пропозиції і не торкаються правил поведінки людей у грошовому господарстві. У нього гроші не просто засіб об­міну, а рушійна сила економічного життя, визначальною рисою якої стає проблема придбання й витрачання грошей. Якщо саме при­дбанню грошей надають великого значення в сучасній грошовій ци­вілізації, то інший бік їхнього призначення постійно недооцінюють. Цьому питанню Мітчелл присвятив спеціальну працю «Відсталість у мистецтві витрачати гроші», котру 1912р. було опубліковано в журналі, а 1937 p. випущено окремим виданням.

Саму суть категорії «витрати грошей» він не зводить до марно­тратства, а розглядає її з позицій залежності від факторів, що не контролюються індивідуумом. Витрачання грошей часто зовсім не зумовлене потребами, а диктується намаганням підтримати імідж, перевершити суперника.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучас­ності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливаній. Проблемою циклів займа­лась гарвардська школа кон'юнктурознавства і, зокрема, очолюване Мітчеллом Національне бюро економічних досліджень. В основу програми досліджень було покладено працю самого Мітчелла «Еко­номічні цикли», яку він опублікував 1913р. і (з доповненнями) 1927 p. 1946р. було опубліковано книгу «Виміри економічних цик­лів», написану Мітчеллом разом з учнем і співробітником — Арту­ром Ф. Барнсом, а 1951 p. (посмертно) — працю «Що відбувається під час економічних циклів».